~так це один з твоіх улюблених закладів?- спитав Геллерт з часткою іронії.
~ в мене немає «улюблених закладів» – холодно відповів він.
Геллерт тримався протягом всієї їхньої зустрічи. Тримав себе у руках. Намагався не видавати свого переживання що до того що він його більше не кохає. Що він знайшов йому заміну. Чи кохав його Геллерт? Ні, ха-ха! Звісно ж ні! Кохання-почуття слабких, почуття людей що здатні на те щоб віддавати всіх себе комусь. Гріндевальд не такий. Ні, ні. Гріндевальд п‘є тіки крепкий, терпкий кофе. Гріндевальд не знає батьківського кохання. В Гріндевальда не було друзів. Не було не тому що він був якимось не таким, а тому що не мав потреби спілкування з людьми що не будуть його розуміти. Не будуть розуміти, не будуть жити тим, чим живе Гріндевальд. Гріндевальд не може кохати, він був впевнений в цьому. До того моменту поки не зустрів його. Альбус був іншим. З першого погляду на нього можна було так сказати. Руде,трохи кучеряве волосся, невисокий зріст, голубі, глибокі як океан очі.
~місс Бегшот? Місс Бегшот! Вони знов переплутали адреси, уявляєте?-було чутно десь з коредору~ це вже третє тіки за цій тиждень! Іноді мене дивує незібран…
побачивши різноокого незнайомця з майже білим волоссям Альбус трохи розгубився
~ Альбусе! Гарнесенький мій, ходь сюди! Знайомся-це Геллерт Гріндевальд. Здається я не розказувала тобі про “шматки” своєї родини)) Кхм, що ж, тепер тобі буде з ким проводити час!..
Принагідно Альбусовим розповідям щодо Геллертових «злочинів», Гріндевальд прокручував й їхню другу зустріч-на цвинтарі.
~кхм, Альбус Дамблдор. Місс Бегшот звісно вже казала Вам, містере Грін…
~ існує 3 речі котрі я ненавиджу–цукор, ідіотів й формальності. Моє ім‘я тобі відоме. – Геллерт не хотів його лякати своєю загадковістю й холодністю як інших, але стримувати себе не вмів.
Вони не бачились 33 роки, Геллерт дуже нервував. Й зараз, сидячи напроти нього, людини яка єдина в світі була йому рівна, людини котру він чомусь ревнував до бажання вбити…
“~господи ну ми ж з ним просто друзі! – вже якось з роздратуванням сказав Альбус
~угу..- холодно кивнув Геллерт~слухай пообіцяй мені..
~та ну що тобі пообіцяти? Сам ж говорив «це все всього-навсього проява прихильності» або «бажання-не дорівнює почуття»! Ти сам говорив що між нами нічого серйозного не відбувається!– з образою й болем, але на здивування тихо сказав Альбус
~а я й не відмовлявся від своїх слів, Freunde(нім. ”друже“)- зробивши акцент на останньому слові злобно шепнув австрієць”
“~ну й скіки ж ще ти будеш “слухатися” свого молодшого брата ,Альбусе?- шепоч говорив Гріндевальд. Вони знов зустрілися темної ночі на Батільдиному горищі.
~ Вони моя родина, Гелле…-глибоко в душі Альбус й сам ображався на родину, а точніше на її залишки.
~ а я?- притискаючи до себе, все також шепоч казав Геллерт
~Геллерте, я їм потрібен. В них нікого крім мене немає… я не хочу…більше про це розмовляти.- Альбус намагався якомога ніжніше й тихіше вимовити останнє речення
~ хах, wie du sagst(нім. “як скажешь”)- як завжди холодно відповів різноокий красень послабляючи обійми.” Йому хотілось назавжди позбавитись тієї «родини», тих «просто знайомий», «просто друг». Раз і на завжди. Просто. ПОЗБАВИТИСЬ! Геллерт ненавидів всіх тих хто відволікав його Альбуса від нього. Готовий був знищити, стратити, катувати. Він не кохав Альбуса, звісно ні, але Альбус повинен був належати тіки йому. Тіки Геллерту.
~…тому що я кохав тебе- з розчаруванням каже Дамблдор дивлячись просто в очі, ні, просто в душу. Так міг тіки він.
~так…-все на що здатен Гріндевальд зараз.
Чому? Що з ним? Він знов відчуває повною мірою те що відчував у 1899. А Альбус? Він теж?
Додати до улюблених