— Нуууууудноооооо, — тягне Скорп, закінчуючи старанно вимальовувати на дошці “ХУЙ” величезними буквами, і півголосом матюкається, випускаючи з пальців крихітний залишок крейди.
Ал тільки зітхає, остаточно розпливаючись партою. О так, він погоджується на всі 200%, він взагалі через це відпрацювання пропустив тренування з квідичу — останнє перед турніром, капітан з нього ледь три шкури не спустила, як дізналась, що його не буде. Але хіба він винний, що професорці з Догляду за магічними істотами не сподобалось, як вони зі Скорпом по черзі смикали саламандру за хвіст? Вони просто хотіли з’ясувати, як далеко вона може пульнути вогнем! Це був научний експеримент, а не байдики якісь. Нащо замальовувати те, що в десятках книжок і так вже зображено — хоч в анфас, хоч в профіль, хоч у розрізі… гидота.
— Посунься, — втомлено штовхає його плечем Скорп, падаючи поряд на стілець і притуляючись вухом до його плеча. Смиренно прикриває очі, демонструючи намір не рухатись нікуди приблизно років зі сто. Тільки пальцями по столу, не дивлячись, продовжує ганяти маленький шматочок крейди, залишаючи на поверхні тонкі білі лінії. У-у-у, ці викидоні ловців, типу “не зволікайте, просто я найкрутіший хлопець у кімнаті з найкрутішою друбною моторикою, продовжуйте жити своїм нікчемним життям, бідолахи”…
Скорпу точно не потрібно знати, що Ал трохи заліпає на цю дрібну моторику. Скорпу точно не треба чути, що Ал шепоче у ванній, уявляючи її, мабуть, не такую дрібною і більш… цілеспрямованою.
Він не дуже хороший друг.
— Ти схожий на кота, — раптом повідомляє Скорп, не змінюючи інтонацію. Він іноді каже так якісь дивні речі — може, епатує, а може, просто не фільтрує думки — Ал до четвертого курсу так і не розібрався. — Такий самий теплий. Царапучий іноді, іноді дурний, але типу… затишний. Мені з тобою затишно.
Ал заплющує очі на хвилинку, намагаючись привести себе до тями, і посміхається трошки ніяково.
— Тоді всі люди певною мірою схожі на котів.
— … Для когось, — Скорп погоджується. Чіпляється за плече, обіймає Алову руку, треться носом о комір мантії. — Ти — мій кіт, Альбус Потер. Білий і пухнастий.
— Мяу, — обережно пирхає Ал.
Друг раптом відкриває одне око. Не рухаючись, скоса критично його оглядає і згрібає тонкими пальцями шмат крейди зі стола.
— В кота має бути чорний ніс, але в тебе буде білий, — сповіщає, зосереджено тицяючи ним Алу по носу, заради цього навіть відірвавши вухо від його плеча. — І вуса! У котів мають бути вуса!
Ал сміється до сліз; вони обидва регочуть, але врешті-решт на блідому обличчі все ж пролягають тонкі біленькі полоси по щоках. Альбус не може перестати посміхатись; та коли Скорп тремтливо й повільно проводить по ним кінчиками пальців, коли тримається так близько, що торкається видохами шкіри, коли дивиться так відкрито і відверто — Алова посмішка, здається, безконтрольно прикипає до губ.
— Шкода, за ці вуса не посмикаєш, — розсіяно шепоче Скорпіус. Ані краплі нахабства в голосі. Тільки дивна… ніжність.
Альбус просто не може втриматись.
І з широко відкритими очима подається вперед.
Йому здається, наче час завмирає. Наче він рухається дуже-дуже повільно, ніби в покадровій зйомці. Наче кожної миті щось може стати йому на заваді.
Але губи все ж торкаються губ.
А наступної секунди від відчуває, як білі, забруднені крейдою пальці впиваються в плечі. Не відштовхуючи — притягуючи ближче.
— … Мяу, — ще раз видихає Ал просто в тонкий аристократичний ніс, не чекаючи здивованих запитань. І обіймає друга, якого тільки-но поцілував, притираючись розмальованою щокою до темної тканини. — Коти ж мають якось виявляти свою любов.
Здається, він чує розгублений, зворушений подих.
Шматочок крейди з тихим стуком втретє випадає з тонких пальців.
Коли Альбуса обіймають у відповідь, йому на душі стає тепло, як ніколи.
Додати до улюблених