Сидіти в придорожньому кафе Ньюпорта в штаті Мен ще задоволення. У цей час року температура не перевищувала 41 градус (5 градусів Цельсія), тому мені, як уродженці південних штатів було некомфортно, а ще й кава була настільки жахлива, що пити її без купи цукру було просто неможливо. Як би я вела топ з найгіршої кави, ця була б на першому місці обігнавши навіть Starbucks. Ну, хоч природа гарна. Вигляд із вікна відкривався на сосновий ліс, який хоч якось компенсував вічну холоднечу цієї місцини.
Але я відволіклася. Прямо зараз я сиділа за далеким столиком і вдавала, що читаю книгу, хоча насправді, уважно слухаю хлопця на ім’я Роб, якого ніхто не бачить, крім мене. Адже це привид.
— Моя мати, напевно, дуже тужить за мною, — Роббі нервово лахматив своє коротке волосся. — Думаю, це вона тримає мене тут.
Повільно кивнула на його міркування. Таке часто буває. Примари залишаються на землі з кількох причин: незакінчена важлива справа, помста своїм кривдникам (привиди-месники), цінна річ чи небажання близьких відпускати покійника в інший світ.
— Цей варіант найімовірніший, але тобі треба буде оглянути будинок на свої цінні речі про всяк випадок, — говорила тихо, намагаючись не привертати увагу. Мелькома поглядала через книгу за реакцією. Він кивнув головою, заглядаючи в мої очі з надією.
А йому всього лише 17. Попереду все життя: навчання в коледжі, подорож світом, перше кохання. Але він просто не встиг відчути цього всього через п’яного водія, який не побачив хлопця, коли той повертався зі школи. І чому люди, які не заслуговують на смерть, вмирають замість тих, хто марнує життя даремно?
— Твоя мати набожна? — питання стало несподіванкою для Роба, але він не образився. Зазвичай, про таке не питають так прямо, але тут не та ситуація, де дотримуються етикету.
— Так, вона щонеділі ходить до церкви і дотримується всіх постів. А це важливо?
— Просто думаю як мені представитися їй, — якщо привид і здивувався, то не показав цього. — Потрібно одразу прибрати невідповідні варіанти.
— І в якості кого ти прийдеш до моєї мами? — здається, хлопця дуже зацікавило це питання, навіть сяйво навкруги нього посвітлішало. Але мені також треба подумати.
Другом чи дівчиною відразу ні, напевно мати знає всіх його друзів та знайомих, місто ж маленьке. Вирядитися детективом чи у співробітницю ФБР? Теж ні. Відразу пошлють кудись подалі — у справі і так все ясно, і ніяких зайвих співробітників не потрібно. Та й це більше притаманно мисливцям.
Прокрутимо всі факти в голові ще раз. Отже, неділя лише через три дні, тож, сповідатися жінка не ходила, та й їй не до цього було. Роберта було вбито в понеділок, а похорон пройде сьогодні о 4-й годині дня. У голові повільно почав зароджуватися план дій.
Час діставати рясу монашки з багажника машини.
***
На похорон Роберта Брауна прийшло не так багато людей. Сусіди, шкільні друзі, яких від сили було троє та офіцер поліції, якому доручили справу. Але ті, хто прийшли, щиро засмучувалися його смерті. Здається, хлопець більше цікавився навчанням, ніж людьми, з якими міг би випробувати радість і єдність дружби.
Але не мені його осуджувати. Сама не мала близького контакту з однолітками. Більше любила з привидами сидіти та слухати їхні історії. Часто люди похилого віку розповідали про свої пригоди з дитинства або юності, ті, що молодше — смішні випадки, а діти — про своїх батьків.
Я у своїй чорній сукні до підлоги, з білим коміром та рукавами, і в хустці на голову явно не виділялася із загальної маси людей. Хоч би не відморозити собі нічого в цьому тонкому шматку тканини, дарма штани не одягла, а хотіла ж.
— Доброго дня, підкажіть, будь ласка, де мені знайти Місіс Браун, — юна дівчина запитливо на мене подивилася. — Я — Анна, новенька в церкві. Хотіла б висловити співчуття.
— Щойно була у вітальні, перша кімната зліва, — голос сухий, без емоцій, мабуть, хлопець багато для неї означав. Привид, що йшов за мною, сумно видихнув.
— Хай благословить Вас Господь, — я попрямувала прямо до будинку. Роба я не квапила, він присутній на своєму похороні. Навіть ворогові такого не забажаєш.
Будинок був крихітним та одноповерховим, з милим маленьким садком. Думаю, у звичайний день мені будинок здався б затишним, але не сьогодні. Сьогодні він сумував разом із людьми про свого мешканця. Увійти було тяжко, як і завжди. Горе цієї родини було не моїм, але воно так само давило на плечі.
Швидко, боячись передумати, увійшла до будинку, знайшла потрібну кімнату, ніде не затримуючи свого погляду. Шейла Браун тихо сиділа у кутку кімнати і сумно дивилася на фоторамку. Очевидно, що це світлина її сина.
— О, мамо, — скільки болю було в словах Роббі, скільки жалю через те, що сталося. Я взяла його за руку, щоб трохи полегшити страждання, він стиснув мою у відповідь. Ми простояли кілька хвилин, а жінка нас так і не помітила.
Відібравши свою руку, жестами показала примарі, що настав час обійти будинок. Відчуття присутності поряд когось послабшало.
— Мадам, приношу свої щирі співчуття вашому горю, — я не збрехала ні на грам. Невинних мені завжди було дуже шкода. Шейла підняла на мене свої заплакані очі. Серце стисло від співчуття до цієї милої жінки, яка втратила єдиного сина.
— Вибачте, я вас раніше не бачила тут. Хто ви?
— Мене звати Анна. Я нещодавно перевелася сюди до церкви. Почула вашу історію і мені захотілося вам допомогти, — губи жінки торкнулася гірка усмішка. — Кажуть, після сповіді стає легше. Ви можете розповісти, яким він був? Ваш син.
— Ой, мій Роббі чудовий. Був чудовим, талановитим хлопчиком. Він так добре малював, ніби на фотографію дивишся. Мені так подобалося довго сидіти з ним і обговорювати мистецтво. Він був готовий допомогти кожному. Він багато навчався для того, щоб вступити до Стенфорду. Я любила свого хлопчика. І люблю зараз, — тихий голос Мадам Браун був наповнений любов’ю до сина, і глибокою тугою за ним.
Роб якраз перестав обшукувати будинок, але так нічого й знайшов, про що свідчили його руки розставлені в різні боки. Отже, на цьому світі його тримає мати. Він не міг торкнутися її, не міг, як раніше пригладити, вкрите просіддю волосся, не міг почати розповідати про шедеври романтизму, не міг нічого. Лише мовчки спостерігати за нею збоку.
Жінка дала мені подивитися їхнє спільне з сином фото. Роберт посміхається, обіймаючи свою матір, одного дня, коли вони вибралися з дому на свіже повітря до озера неподалік. Такі безтурботні, такі щасливі, живі. Від веселої життєрадісної жінки нічого не залишилося, а привид мовчки стояв за моєю спиною. Віддавши назад світлину, я заговорила:
— Ваш син дуже любив вас, це видно з фото. Видно і як ви його любите, і не бажаєте відпускати, — жінка глянула на мене з сумом.
— Так… Не можу повірити, що його нема. Ніби все, що сталося це мій сон, і він скоро закінчиться, і я побачу мого хлопчика знову, — її руки трохи тремтіли, але вона намагалася не подавати виду. — Що радять робити в Біблії в такій ситуації?
— Відпустити. Ваш син неодмінно потрапить на Небеса, але своєю зневірою ви тягнете його назад. Він буде спостерігати за вами. А ви житимете з пам’яттю про нього. І зустрінетесь в кінці свого шляху, а зараз продовжуйте жити, заради нього, — я стиснула її руку в німому проханні. Шейла м’яко погладжувала мою долонь у відповідь. А Роб, не витримавши, обійняв матір зі спини.
Жінка відчула ці потойбічні обійми. Зітхнула і зі сльозами на очах промовила:
— Не знаю, чи ти чуєш мене, Роббі, але я відпускаю тебе. Будь щасливим на Небесах. Ми з тобою побачимося ще, коли настане мій час, — їй нелегко далися ці слова.
Роббі Браун почав зникати, останні його словами були: «Дякую тобі, Амандо».
Ще трохи поговоривши з матір’ю, Роба і благословивши її, я пішла. Ще одна справа виконана. Хлопець вирушив до Раю, і вірно вже потай спостерігає за матір’ю звідти.
Такі історії змушують мене набагато частіше дзвонити моїй милій тітоньці Бет.
***
Цього ж дня я поїхала з Ньюпорта і попрямувала до нового міста, до нової історії. У машині грав мій улюблений гурт Queen, і я на соту частину секунди розслабилася. На вулиці вже темніло, і я думала в якому місті на шляху зупинитися. Але від цих думок мене відволікло яскраве світло з лівого боку. А потім ще й ще.
Я зупинила машину біля узбіччя і вийшла подивитися, що діється. Я обомліла від шоку.
Сотні метеоритів падали на землю, залишаючи після себе яскраве синє сяйво. Навіть гадки не мала, що це таке, але точно щось надприродне.
Лише пізніше я дізнаюся, що це були ангели, вигнані з небес.
***
Через кілька днів після дивного метеоритного дощу я натрапила на справу. Чоловік років 40 упав із мосту, внаслідок нещасного випадку. Це мало бути простою справою, але вона затяглася спочатку на день, а потім і на два. Зробивши все, що могла, я приречено впала на ліжко. Щось було не так.
— Може, у вас є інша причина залишитися тут? — привид похитав головою. Кожна здогадка, кожна можлива причина, нічого не допомогло. Схоже, починаю потроху втрачати хист.
— Я запитував у інших духів, і вони сказали, що теж не можуть піднестися на Небеса. Прохід закритий, — це дуже мене шокувало. Ніколи не чула ні про що подібне.Чому це сталося і як, що на це вплинуло, я не мала уявлення. На мить у свідомості з’явився той дивний метеоритний дощ. Можливо він на це якось вплинув?
— Спробуйте розпитати інших привидів про це детальніше, сподіваюся, ми знайдемо цьому причину, — чоловік мовчки кивнув і зник. А я спробувала заснути. Не вийшло.
Рівно за півгодини він повернувся. І почав виливати на мене тонну інформації та обурено кричати. Справа дійшла навіть до кидання меблями. Я сказала, що не зможу допомогти, якщо мені не пояснити усе нормально. І, будемо чесні, він намагався більше не шаленіти і розповідав лише сухі факти, але наприкінці не витримав і жбурнув книгу о шафу.
—Отже, давайте підсумуємо. Ви не можете дістатися своїх райських пущ, бо прохід закритий? І ніхто не може ні спуститися, ні підвестися? — привид приречено кивнув головою. — А закритий він через двох братів-ідіотів та їхнього дружка ангела?
— Так все вірно.
Ось цього ще не вистачало. Троє, кхм, як би поцензурніше висловитись? Троє кретинів намудрили таких справ, що:
а) були вигнані ангели;
б) померлі тепер не можуть отримати доступ до свого законного відпочинку та насолод, і змушені блукати землею, божеволіючи;
в)як відкрити цю небесну канцелярію ніхто не знає, бо ключ викинутий і зламаний.
Зітхнувши, я запитала:
— Як звуть цих трьох не наділених гострим розумом?
—Сем і Дін Вінчестери та Кастіель, — очі привида на мить стали червоними.
Я стиснула губи з максимальною силою, щоб не закричати благим матом у голос. Господи, чому знову вони?
Додати до улюблених