Минув тиждень після їхнього повернення із Шиганшини. Усі люди зустрічали розвідників, як героїв. Безсумнівно, вони були ними і не раз доводили, що гідні таких зустрічей та навіть чого більшого. Ця експедиція була тяжкою для кожного, нехай і по-різному. Комусь довелось зробити важкий вибір, який коштував одного життя із двох, хтось пожертвував своїм заради чужого, чимало людей померло, віддало свої серця. І вона була рада, що смерті цих людей були недаремними, адже вони дістались до підвалу Єгера, вони віднайшли цінну інформацію, але… усвідомлювала вона на скількох трупах зараз стоїть. І в мить одну помітила прямо під ногами вірного друга свого, того, хто завжди був поруч і врятував її. «Мобліт» прошепотіла ледь чутно, та в шепоті цьому ховалось стільки болю, стільки туги та суму за карооким, що завжди ладен був і життя віддати за неї. Що він і зробив, і розуміння цього так пекло всередині, розтікалось розпеченою гіркою рідиною по всьому тілу, додаючи лиш страждань більших жінці, якій і без того погано. Нехай і не видно цього, ба ж вправно приховує емоції свої, аби ніхто до неї не підходив, не давав ніяких порад, яких вона не просила. Вона просто має сама це все пережити, обдумати, і вдруге, і втретє, час мусить її вилікувати, і, можливо, тоді відпустить вона спогади, та ніхто не міг знати коли саме це трапиться.
Зібравши всі сили свої в кулак, Ханджі поправила окуляри і відчинила двері, швидким кроком прямуючи в кабінет Ервіна. Згадка про ще одну мертву близьку людину сотнями, а то й тисячами голок вп’ялась у її серце і на секунду задумалась, чи варто взагалі йти. Але знала, що якщо не зараз, то поняття не має, коли ще наважиться віддатись спогадам цілком і повністю. Тихий коридор, тільки кроки Ханджі чутно в ньому, лиш ці звуки відбивались від товстих стін. Знову двері перед нею. Жодних вагань. Долоня торкається ручки і з скрипом натискає на неї. Тут пусто. Немає тут Ервіна і більше не буде. Зітхає гучно й проходить у кабінет, оглядаючи його так, наче вона вперше у ньому, а не вкотре за стільки років. Припіднімаються кутики губ Ханджі, коли розуміє, що схожа зараз на якесь дівча чи хлопча з кадетського корпусу, яке тільки-но осмілилось присвятити своє серце боротьбі проти титанів. Принаймні, так вважалось до їхньої експедиції.
Ступає все ближче й зупиняється біля якоїсь тумбочки, відкриває її і витягає стопку якихось паперів. Малюнки Мобліта, які він приносив сюди й складав. Сідає на підлогу й починає розглядати кожен шмат паперу. З першого із них вилупився на жінку Соні, а на наступному папері те саме робив Бін, другий титан, якого піймали для експериментів. «Дивина, що він не викинув їхні портрети, як тільки я забула про них». Згадує, як панікував її помічник, кричав, нагадував про небезпеку, просив відійти від титанів, врятував від Соні, коли він ледь не з’їдає нерозсудливу Ханджі. І геть не розуміє зараз розвідниця – вона хоче плакати чи сміятись. Чи мо’ спочатку насміятись із тих часів, коли ще разом були, коли проводили вдвох стільки часу і стали такими близькими одне для одного, а потім просто сидіти й ридати з думками про те, що це все більше не повториться, а залишиться просто сумним спомином у пам’яті.
– Мобліте, намалюй обличчя Ерена, – чує свій же голос із моменту минулого, бачить розгубленого товариша, який біжить до неї з папером та олівцем. Знайшла вона зараз той малюнок, який виявився незавершеним. Він не домалював Єгеру волосся, що виглядало просто до біса кумедно. Ще з десяток малюнків. На деяких титани, деякі Мобліт малював просто з нудьги між завданнями, та неясно зовсім чому він змішав їх з потрібними паперами і поклав у одну шухлядку.
– Яка ж ви все таки легковажна! Ви ж геть не думаєте про наслідки своїх дій, а слідкувати за вами мусить хто? Правильно, я, – скаржився на жінку, яка сиділа з ним і гляділа, як він п’є вино. Що більше рідини червоної потрапляло у рот Мобліта, тим більше обурень він з нього викидав на Ханджі. Але вона ніколи не ображалась на нього, лиш сміялась, коли він вже ледве-ледве щось критикував. Не могла злитись на нього. Ніколи. Знала, що він просто дуже любить її, тому й не може не хвилюватися. Боїться втратити. Невже саме тому покинув сей світ важкий першим?
Останній малюнок. Одинока сльоза котиться по холодній щоці й з підборіддя паде прямо на папір. А це був портрет Ханджі. Він ніколи не признавався, що малював її, вона ж у свою чергу ніколи не помічала, як погляд Мобліта спрямований саме на неї і як виводив він акуратно риси обличчя жінки на папері.
Закриває очі, витирає щоку великим пальцем і сидить так декілька секунд. Все далі минало так, що й помітити не вдавалось. А коли відкриває очі, бачить перед собою Мобліта, що подає руку, аби Ханджі піднялась.
– Мобліт! Ервін! Ви взагалі знаєте що я пережила?…
Додати до улюблених