— Батько знову змусив переказати йому весь сюжет? – з неприхованим жалем в голосі запитала мама.
— Та ні, хоче поговорити про невпинний пошук сенсу буття. – чи то з сарказком, чи то з усією серйозністю відповіла я. – Ти ж знаєш, це менше, що я можу зробити, аби вдовольнити його его.
І тут я не брешу. Адже ці короткі зустрічі, які більше схожі на іспити-тортури, приносять батькові масу задоволення. Коли я повністю відповідаю його сподіванням, той аж світиться з радості, наче новий мідяк.
Хоч насправді я давно перестала відповідати на його очікування. Він так довго ламав мене своїми вимогами, що одного разу я зламалася.
Зламалася слухняна лялька, що вже не підлягала ремонту. Я розуміла, що ця клітка з роками стає все тіснішою, що я дозволяю робити зі своїм життям щось не те і якщо далі продовжувати таке існування – можна зовсім розчинитися.
І я втекла. Спершу втекла з пансіонату, де навчалися такі ж нещасні діти місцевої знаті. Моя шкільна в’язниця була цілодобовою, тут ми жили, навчалися, проте коли у звичайних дітей закінчувалися уроки, то вони займалися своїми справами, що до нашого пансіонату, то вислів «вільний час» був радше несмішним анекдотом, бо після науки ми все одно продовжували навчатися, кожен прийом їжі був схожий на цілу церемонію, і ті, хто порушив правила етикету – залишалися голодними. Ти не міг просто так піти погуляти на самоті чи з друзями, адже і тут прогулянки були для нас виховним процесом. Ми виходили на свіже повітря за конкретним розкладом і вештатися без діла було нереальним. Ми завжди чимось займалися – садівництво, кінні та піші прогулянки, стрільба з лука. Моїм неулюбленим заняттям було купання в холоднющій водоймі, що знаходилася недалеко від школи. Плавання за правилами етикету завжди були такою морокою.
Нас сварили за будь-яку провину. Інколи карали. Не фізично, звісно, нам вигадували різні штрафи. Одного разу я не вдягла панчохи, бо надворі жарило, наче в пеклі, і мене змусили цілий день ходити в зимовому одязі. Я на повному серйозі ходила в шапці та чоботах в спеку +30.
Спогади зі школи завжди викликають мороз по шкірі. Щоденна ходьба по замінованому полю. З нас мали виховати людей з ідеальними манерами, знаннями та вміннями, і по правді кажучи, цей пансіонат дав мені дуже багато. Я справді добре володію своїм розумом та тілом. Я вільно розмовляю п’ятьма мовами, із закритими очима засервірую стіл, зможу запрягти коня та поїхати з ним в далеку подорож, і якщо мені пощастить заблукати в лісі, я зумію вижити в польових умовах кілька діб. Я вмію співати й танцювати, в’язати і вишивати, смачно готую, підтримаю світську бесіду на будь-яку тематику, розбираюся в історії та політиці, добре відчуваю стиль та моду, і за потреби навіть зможу пошити одяг. Та я ще купу часу зможу перераховувати, який вишкіл мені дала ця школа, та всі ці навички взагалі не приносять мені радості в житті. Я витратила усе своє дитинство, щоб розібратися ідеально в цих речах і я точно знаю, що їх ненавиджу.
Такий інтенсивний розклад змусив мене видихнутися. Я плакала ночами на підлозі і просила, аби тато забрав мене додому. Я не хотіла бути частиною цього життя, а тато по телефоні усміхався і просив ще трішки потерпіти.
Та одного разу терпіння полилося через край. І я втекла з цього місця. Приїхала додому і сказала, що не поїду туди ніколи в житті. Батько вперше підняв на мене руку. Він так боляче вдарив мене по обличчю. Був розчарований, адже я руйнувала усі його рамки. Я виставляла його блазнем серед королівської знаті і він ненавидів мене за це. Він мріяв отримати високу посаду, а донька, що відрікається від титулів – точно жирний мінус в його резюме.
І тоді я втекла з дому. Мені було всього 15, і я не розуміла наслідків своїх дій. Поїхала першим-кращим потягом в невідоме місто, познайомилася з місцевими байкерами і жила у них кілька тижнів.
Батько був неможливо сердитим, байкери так чудово ховали мене, що йому довелося підключати королівську варту, аби знайти свою дочку. Сама королева приїздила до нас додому, аби переконатися, що я в порядку.
Ох і влетіло мені тоді. Мій наївний татко сподівався знову запроторити мене в закриту школу і спехатися від проблем, але я пригрозила йому не лише втечею, а й самогубством, якщо він мене туди поверне. Як же він бісився, почувши, що мені не потрібні ні його титули, ні його гроші, і я мрію покинути його «казковий» замок і бути подалі від королівського двору.
Мені пощастило, адже саме в той час, попри мої пригоди, батькові таки запропонували обійняти посаду головного казначея, тож десь глибоко в його чорній душі прокинулося розуміння. Він погодився на звичайну школу, де мене ніхто не знав, і це була моя маленька перемога.
А ще за довго до цього в шлюбі моїх батьків стався розлом, моя мати, не будучи дворянкою, не дуже сприймала батькові методи виховання, через що вони завжди сварилися.
Коли я втекла з дому, вона так злякалася, що може втратити єдину доньку, що вирішила взагалі забрати мене від цього подалі. Батько не планував давати матері розлучення, але, здається, що його любов до нової посади перемогла.
Мама отримала свободу і ми покинули татів замок. Цей був родовий маєток Асмондеїв, тут роками жили кОрнеси та корнЕси Асмондейські. Замок був надзвичайно гарним. Просторий, світлий, затишний, оточений садом з різнобарвними квітами. Будучи зовсім маленької, я часто ховалася в цих квітах від своїх ненависних няньок. Я дуже сумувала за своїм домом, коли жила в пансіонаті, проте коли в нашому маєтку поселилися батькові амбіції, тут стало тісновато. Покидати замок водночас було дуже легко і дуже важко.
Ми переїхали до колишньої маминої квартири, що знаходилася майже на окраїні нашого міста Стелабургу – столиці Ільвіносу. Я ходила до школи, гуляла з друзями, серйозно закохалася, коїла якісь підліткові дурниці, мріяла і будувала плани на майбутнє.
Моя мама – прекрасна жінка Лілі, так і не збудувала своє особисте щастя, їй довелося багато працювати, щоб забезпечити наше життя. Хоч батько і допомагав мені постійно, та мама ніколи не покладалася на нього.
Настала найбажаніша пора – закінчення школи. Батько прийшов на випускний, чим здивував не лише мене і маму, а й усіх однокласників та вчителів, адже ті не знали про моє походження. Мабуть, в той момент я почувала себе дуже щасливою і чекала того ж від батька. Та замість радості за дочку й привітання, я почула чергову вимогу. Усміхаючись найщирішою посмішкою, сиплячи компліментами та будучи максимально милим і привітним до оточення, чим неодмінно викликав захоплення, він відводить мене подалі і вимагає закінчити екстерном пансіонат для дворянських дітей, від якого я так втікала. Просив, благав, мало не кричав, що атестат цієї «недошколи» аж ніяк не дасть мені поштовх у життя, а він бажає мені лише найкращого. Свято було зіпсованим. А мій намір послати тата куди подалі з його «побажаннями» провалився.
І замість готуватися до вступу в омріяний університет, я наганяла пропущену програму пансіонату, щоб отримати атестат. Отримавши його з відзнакою, що не було вже кільканадцять років, я подарувала таткові максимальний рівень щастя. Він вихвалявся цим ще цілий місяць на різних зустрічах та прийомах.
Мама тоді дуже засмутилася через те, що я пропускаю увесь рік, але я подумала, що це непоганий шанс пошукати себе і краще підготуватися до вступу. Так і сталося, я справді підійшла до підготовки більш відповідальніше, а крім того знайшла першу роботу. Незважаючи на те, що платили офіціантці копійки, перша фінансова незалежність відчувалася дуже круто. Я змогла піти на курси фотографа і купити першу камеру. Фотографія так затягла мене, що я навіть передумала вступати на юридичний. Батько, зачувши таку, на його думку, нісенітницю одразу вдався до своїх аргументів про нещасне і злиденне життя без освіти. Чесно кажучи, постійні батькові моралі втомлювали до неможливості, але я все одно слухала його і робила так, як скаже він. Хоч було мені три роки чи вісімнадцять.
До університету я вступила та фотографію не покинула, бо відчувала від цієї справи свою енергетику. А за рік вдалося організувати першу виставку. Ця робота почала приносити стабільний хороший дохід, і непогано поєднувалася з навчанням.
І здавалося, що все йде правильним шляхом, доки батько не подзвонив і не попросив про зустріч тим своїм «вимогливим» тоном. І хоч він між іншим сказав, що хотів би обговорити якісь тези з твору Гете, я точно знала – це дурна відмовка. На буденні зустрічі він кликав мене не особисто, а через свого помічника, і ми зазвичай розмовляли на різні світські теми. Навіть чеки він не сам надсилав. А якщо і просто хотів побалакати телефоном, що бувало вкрай рідко, то точно не таким тоном. Цей тон я добре вивчила.
Я вже точно знала, що ця зустріч обіцяє мені крутий перелом і йти взагалі не хотілося.
Як завжди, я вдяглася максимально тривіально і щось на батьків смак, обійняла на прощання маму і вийшла з дому. Це було воостаннє, коли я виходила звідси безтурботною дівчиною.
Додати до улюблених