Ім’я

Її ім’я їй зовсім не личило. Її матуся – тонка натура, перечитала романів що їх пишуть невдахи та переслухала навіжених лісничих, які переконали бідолаху в тому що ім’я – не просто набір букв і звуків, абсолютно випадковий, пращурами застосований лише для того, аби відрізнити брата від брата.

Ні, її ім’я їй зовсім не личило. Адже воно означало теплоту сонячного проміння на веснянковому обличчі, шелест хрумкої зеленої трави на Сухих схилах та дивні пахощі Шепітливого лісу, котрі наповнили перші живі квіти. Вона ж холодна. З блідою, не зовсім здоровою шкірою, тонкими пасмами чорного, мов проклята ніч, волосся і упертим норовом, про що свідчила виразна горбинка на носі.

Її ім’я їй ще також не личило тому, що не вміла дарувати вона комусь щастя, не всміхались їй продавці у лавках, не вітались “Привіт Май! Як ся маєш, Май?”, ні. Лише похмуро зітхали “А, це ти Май”.

– Я Майлі, – якомога ввічливіше поправляла їх дівча, здмухуючи пасмо, вже задовгого, чубчика.

Ось ця, здавалось би, незначуща, приставка “лі”, надавала їй якоїсь несерйозності, ба навіть, грайливості. “Лі” – як ліки від вічної нудьги, як ліс, темний і незвіданий, як ліра у блукаючого барда.

– А фамілія?

– Що? – зніяковіло перепитала Майлі. Вона не подумала, що доведеться називати фамілію.

– Рід твій, назва, – роздратовано уточнив огрядний чоловік, поправивши круглі, немов дитячі, окуляри, на обличчі, що нагадувало рило.

– А-а… – Майлі розгублено роззирнулась і, слава Оресу, їй на очі трапився торговець, дівчина швидко зметикувала. – Щур. Майлі Щур.

Чоловік підозріло прищурив свої поросячі очки і знову поправив окуляри. Щурами були всі торговці, не місцеві, хто приходив нізвідки, збував заморський товар і йшов так само, в нікуди. Її план міг от-от рухнути додолу, як той картковий будиночок у шахрая фокусника, але чоловік лише щось хрюкнув собі під носа, обтер рукою складку, що мала бути шиєю в звичайних людей, цією ж рукою розписався на папері, протягнув квиток дівчині.

– І що ж щурам знадобилось на нашому змаганні? – Майлі взяла квиток але пальці-сосиски міцно вчепились за папірець і не збирались його отак просто відпускати.

– А це вже не ваше діло, – губи дівчини розтяглись у зухвалій посмішці і вона, сіпнувши квиток, таки вивільнила його з-під масних пальців і швидким кроком поспішила геть.

– От паскуди! Мало вам продавати глеки в три дорого, останнє б забрати у простих людей, ще й манер ніяких! Щоб тебе жаби..! – але що там мали зробити жаби Майлі не почула, бо відійшла досить далеко і могла лише здогадуватись, якою купою прокльонів її ще обсипали.

Дівчина поглянула на, злегка зіжмаканий квиток, і присвиснула. Папір був не з дешевих, її ім’я, виведене золотим(!) чорнилом і надпис вже дрібнішим друком знизу, де вказувалось місце і час зустрічі.

– Біля входу в Шепітливий ліс? Вони там з глузду поз’їжджали чи що! – і ще більш дрібний напис знизу, котрий інформував нас про те, що переможець отримає три тисячі мерехтливих ленг. Майлі заплющила очі і уявила, як до кінця життя зможе їсти одну лиш рибу в кислому соусі і важко зітхнувши, засунула квиток у напівпусту торбу на поясі і тугіше її стягла, аби голод не заважав думати. Капюшон потертого льняного плаща закрив голову і пів обличчя. Майлі вирішила прийти раніше, аби заздалегідь оцінити можливості своїх противників. Батьків ніж у чоботі не давав про себе забувати але дівчина дуже сподівалась, що їй не доведеться його використовувати.

Перевалило за полудень, одже повітря скоро знову матиме крижаний присмак а іній вкриє ще нерозквітлі бутони. Все ж, пора збору врожаю підходила до кінця, попереду їх чекала довга і люта зима. Майлі стряхнула уявний сніг з заячого хутра, що лягало їй на плечі, трохи звисаючи, будучи завеликим. “Уявляю як зомліє матінка, коли помітить відсутність”. Подумала дівчина і хмикнула, виходячи з шумного району міста на, практично безлюдні, сільські стежки. І мала на увазі вона саме хутряний плащ, адже її відсутності ніхто не помітить. Як і зміну імені.

Була Май – стала Майлі, була собі Димка – стала Щур. І ніхто не помітить, бо нікому немає діла. Як цьому торговцю суницею на узбіччі, немає діла, хто купить і з’їсть його суницю, головне, скільки рубок він за це отримає. Дівчина враз зупинилась біля торговця. Зохлялий дід в брудній і дещо подертій туніці, підпоясований старим шкіряним поясом, в котрому, видко, миші дірки проїли. Найвиразнішим елементом в усьому образі діда – була лисина. Така гладенька і сяюча, натерте до блиску спіле яблуко. Дід добродушно всміхнувся дівчині, а його вицвілі блакитні очі наче зазирали всередину. Майлі закусила губу і роздратовано зітхнула. Дістала з сумки три рубки і протягнула їх дідові.

– Спасибі тобі, о серденько, – дід протягнув кошик з суницями і Майлі підставила торбину, аби він міг їх туди висипати. Суниці падали, заповнюючи сумку запахом літа і безтурботності, котрий зникне з першим морозом. Майлі мовчала.

– Серденько, постій, я маю щось тобі сказати, – Майлі вигнула брову, хоча знала, що цей жест втонув у пітьмі капюшона. За своє життя дівчина звикла до дивностей деяких пересічних, на Сухих схилах їх немало траплялось, адже їхня місцевість знаходилась посередині, розділяючи гори і море. І зазвичай вона ігнорувала всіх цих диваків, та цього разу вирішила, що наостанок можна і вислухати старого. Дід нахмурив чоло так, що порізи зморшок стали немов висічені, дуже контрастували з гладким чолом.

– Ось що я тобі скажу, серденько, – він пальцем поманив дівчину ближче і геть встав навшпиньки. – Стережись вовка. Він стане твоїм спасінням і твоїм прокляттям!

Майлі відсахнулась так, що капюшон спав з голови. Тільки зараз вона помітила, що дід міцно стискав її за зап’ястя. Надто сильно, задля його віку і розміру. Дівчина важко ковтнула слину в роті але дід знову дивився кудись крізь неї і добродушно всміхався. Накинувши капюшон назад по самий ніс, Майлі роззирнулась про всяк випадок але крім них на стежці нікого не було.

– Смачного і гарної дороги! – наостанок прокрехкотів дід.

– Угу, і вам здоров’я, – не бажаючи більше затримуватись, Майлі покрокувала собі далі.

Не дарма вона завжди оминала всіх цих “провидців” і магів стороною. Тільки людей лякають і нав’язують їм всякі нісенітниці про цілющі травки, котрі відганяють духів і драконів, котрі час від часу прокинуться як один за велінням Ореса. Незважаючи на те, що вони вимерли вже як тисячу років тому, ага. Майлі не вірила в це так само, як і в силу імен і решту дурниць. Як на неї, світ був до ляха простий. Так, ще подекуди лісничі швендяли, продаючи свої трав’яні збори і мазі, ще десь можна було натрапити на шкідливого домового чи дрібноту фейрі, з крилець котрих дами обожнювали виготовляти собі парфуми. А кожна поважаюча себе вдова вміла гадати на рунних плашках бо ж, Орес благословенний! Саме після смерті чоловіка чи то дружини, на них сходило откровення.

Майлі здригнулась, згадуючи свою бабусю по батьковій лінії. Навіть після своєї смерті стара ще дошкуляла, розкидаючи руни зі свого мішечка, довелось кликати благослужителів, аби вони вигнали дух старої геть, бо матінка весь час жалілась на головний біль, через негативну енергію старої. Майлі тоді вперше побачила, якими люди можуть бути одержимими в своїй вірі. Адже вона неодноразово казала батькові, що мішечок просто падає з тумби коли поруч хтось проходить, через нерівність підлоги. Але її зауваження проігнорували. Як завжди. А брат, до цього, ще й еретичкою назвав. Дівчина криво всміхнулась. Звісно, Сун старший, вродливіший, розумніший, здібніший і він завжди всміхався. “Прибери цю похмуру міну з обличчя, начетобі коти  рота насцяли. Не можеш бути, як брат?” Ось, що вона чула на протязі чотирнадцяти років.

Але тепер ніхто їй не вказуватиме, як всміхатись, що їсти, що казати і як жити. Вона виграє ці чортові змагання, купить садибу десь коло моря і житиме в своє задоволення. Слідуючи за потоком думок, Майлі не одразу помітила, як тропа схудла і звужчала, подекуди заросла травою. Вона на місці. До Шепітливого лісу рукою подати, але без знання місцевих стежок йти туди все одно, що на вірну смерть. Тому, аби добратись до гір, більшість обирали обійти його, та правда в тому, що це займало місяці. Саме тому північ і південь практично не контактували сотнями років а Сухі схили залишались нейтральною територією.

Майлі сіла на пеньок і дістала батьківського ножа. В шкіряному чохлі, з срібною ручкою і червоним  мерехтливим каменем на руків’ї. Якщо не в бою, то продати його можна за непоганий кошт, вистачить на якийсь час.

– О, то ти вже готуєшся нападати? – Майлі обернулась на голос, що лунав з-за плеча і виставила ніж вперед. Серце від остраху впалу кудись за п’яти але дівчина не збиралась цього показувати, хто б не вирішив посягнути на її жи… дівчинка? Навпроти неї стояла дівчинка з коротким білявим волоссям, піднявши руки догори і вона зовсім не виглядала вороже.

– Йой, давай хоча б дочекаємось початку змагань, – білявка ніяково всміхалась і справді не збиралась нападати. Майлі сховала ніж у чохол і назад у чобіт.

– Чого підкрадаєшся? Я ледь не зіпсувала твого акуратного носика, – незнайомка смішно сіпнула носик, наче переляканий кролик, Майлі всміхнулась куточком губ.

– Я просто побачила, що хтось іде і вирішила поздороватись але ти виглядала такою задумливою… Мене звуть Нессі, до речі, Нессі Книш, – дівчина протягла руку. Щось в її невинному погляді було не так, щось насторожувало і заставляло не підставляти спину. Майлі протягнула і пожала руку.

– Майлі Щур, – але що, дівчина поки сказати не могла.

– Приємно познайомитись, Майлі. О, дивись, ще хтось йде! Точно, час зустрічі наближається. Як думаєш, де змагання будуть проходити цього разу? Невже в Шепітливому лісі? Дочекатись не можу!

“Надто шумна і невгамовна” – ось, що Майлі зрозуміла. Ну і по її шовковій сукні і дорогому хутру, можна зрозуміти, що вона не з простого роду. А на тильній стороні її рукавички точно був зображений якийсь герб. Одже, дитинка з багатої родини захотіла спробувати себе у виживанні? Цікаво, як швидко вона захоче повернутись у свій маєток з м’якими перинами і теплою їжею? Майлі всміхнулась своїм думкам.

До них справді йшло ще декілька людей. Кремезний чолов’яга, з рудою бородою по груди, аж надто блідий юнак з сагайдаком стріл і луком наперевіс а позаду крокували близнюки, скоріш за все, організатори змагань. “Цього року нас лише четверо, одже перемогу отримати буде простіше простого”. Бородань став поруч з Нессі, наче знав її а лучник змірив всіх презирливим поглядом, тримався осторонь. Близнюки, обоє русі і вбрані у однакове спорядження для полювання з лисячим хутром, з цікавістю розглядали учасників.

– І так любі! Всі ви знаєте, що змагання повного місяця – невід’ємна традиція Сухих схилів уже понад триста років. Переможець глибоко шанується і має привілегії по всьому Трагарію, від південних пісків до північних гір! Але цього року ми маємо для вас ще одну новину, – Майлі насторожилась. Близнюк, що говорив, замовк.

– Цьогорічний переможець матиме можливість поїхати в Влахську вежу і поповнити ряди цілителів і мудреців королівства!

Серце Майлі впало до низу і встрепенулось кудись за обрій. В неї є шанс не просто зажити безтурботним життям, а ще й стати цілителькою, та її ж поважатимуть навіть за межами Трагарію! У Влахс намагаються потрапити роками, та що там, десятиліттями! Такий шанс випадає лише обраним.

– Але є одна умова – переможцю дістається все, програвшим – нічого.

Від цих слів мороз пішов по шкірі. Якщо так задуматись, хто той ненормальний, що проводить ці змагання? Платить гроші вже сотнями років? І тільки тепер готовий подарувати комусь життя сповнене пісень, елю і ситої смерті. А цьогорічні учасники навіть не найкращі з кращих. Зазвичай змагаються чоловік з десять і то більше. Що ж цього року не так? Але так хочеться проігнорувати внутрішній  голос під впливом мрій про безкрайню бібліотеку, рибку в кислому соусі, і Суна, котрий слатиме їй гнівні листи і питатиме, як в неї вийшло.

– А зараз ми оголошуємо початок щорічних змагань повного місяця! Перше завдання – пройти крізь Шепітливий ліс.

Додати до улюблених