Близько доби Стіду не вдається до кінця розібратись із цьогомісячними витратами. Затрати на продукти та кухонне обладнання — далеко не єдине, що не вписується в планові витрати на цей місяць через появу команди Чорної Бороди. Разом із тим, виросли витрати на свічки, мило, покривала, подушки, тканину, чорнила…
А також з’явилась необхідність у закупівлі кашемірового одягу та книг для його власних й Едових потреб. Враховуючи його любов до дворянських вечірок — в яких, Стід певен, Ед дуже скоро розчарується — та дорогого вбрання, буде дуже правильно подарувати йому кілька нових комплектів одягу на річницю місяця знайомства.
Мабуть, Стід ще ніколи так нікого не задарював подарунками. Принаймні, з власної волі. У дитинстві в нього були доволі натягнуті відносини з однолітками, тому доводилось купувати їхню прихильність та повагу. Це ж перенеслось і на його доросле життя, коли він дорогими фарбами та елітним вином купував увагу Мері, а безліччю іграшок — Альми та Луїса.
Проте лише Еда він щиро бажає задарити всіма багатствами світу: одяг, персні, квіти… Не через страх втрати чи неочікуваної відрази, як було із Мері та дітьми — ні. Адже знає, що Ед бачив його абсолютно різним: брудним, оголеним (принаймні, на половину, адже під час обміну о́бразами Чорної Бороди та Джентльмена Пірата вони обмінювались навіть спідньою білизною), пораненим та напівмертвим. Але не змінив своє ставлення до нього на огиду чи ненависть — навпаки, Ед виражає ті емоції та почуття, яких уникали навіть батьки Стіда.
Його щире хвилювання та бажання бути поруч настільки ж щирі, як і почуття самого Стіда. Він й досі пам’ятає, як зав’язував Тічу метелики на бороду й прикрашав чарівне сиве волосся штучними квітами, коли вони випробовували на ньому різні стилі одягу — від традиційного англійського до цяцькованого французького.
Поки Стід заміряв його пропорції й прикладав тканину до тіла, його рухи були ніжні й плавні. Як і тоді, коли він розчісував та прикрашав його кучеряве волосся — щоб точно не пошкодити це тендітне створіння, якого чомусь боїться чи не ціла Англія.
Бути чесним, Ед теж проявляє дещо подібне до Стіда. Це проявляється в дрібних деталях: різко витягнуті руки, коли Стід шпортається об поріг; ранкова чашка чаю із візерунком з цинамону у вигляді квітки; часті доторки до спини в районі талії перед тим, як вийти з човна на берег… Скоріш за все, Ед вважає, що Стід цього не помічає, адже не надає цьому навіть крихти уваги. Та й інші, зацікавленим поглядом спостерігаючи за його діями, певні, що Стід просто пропускає це поміж очі. Але правда є такою, що Стід не може цього не помічати. Коли все життя інші намагаються щосили не звертати на тебе увагу, відвертаючи погляд та тримаючи руки якомога далі, навіть найменший акт любові здається подією всього твого існування…
Любові?
І та тепла долоня Еда, що стискала його руку перед першою свідомою зустріччю. Певне, від неї Стід і прокинувся. Адже не розумів, хто до нього торкається.
Мати? Ні. Вона ніколи не торкалась до нього із такою ніжністю.
Батько? Він радше б відрубав йому ту руку.
Мері? Навіть у стані алкогольного сп’яніння вона радше пеститиме брудного віслюка із виразкою на морді.
Лю… бові?
Тому він не міг тоді спати. Щойно рука торкнулась його, злегка погладжуючи сухою шкірою пальців, Стід прокинувся, адже повинен був знати, хто його так ніжно торкається. І дізнався. Мабуть, він дійсно зак…
— Ранку, капітане.
Голос Люціуса миттю вириває Стіда з роздумів, й той випрямляється, серйозно дивлячись на юнака.
— Так, Люціусе?
— Все гаразд? — запитує, притискаючи величезну книгу із реальною історією подорожей Стіда Боннета до грудей й постукуючи по ній пальцями. В його погляді видніється неприхований інтерес.
— Так, звісно, — киває, коротко кашельнувши й роблячи вигляд, наче він дуже зайнятий роботою. — Чому щось повинно бути не гаразд?
— Ну, — починає, різко сівши на стілець навпроти й кинувши книгу на розкидані папери на столі, — я прийшов близько п’яти хвилин тому, але ви навіть не надали цьому уваги. Ви просто сиділи із замріяним виразом й посміхались, ігноруючи мою присутність. Отже, розповідайте.
— Перепрошую? — дивується Стід, здійнявши густі брови. Він клянеться, що його щоки палають. Судячи з усміхненого обличчя Люціуса, так воно і є.
— Ви ж думали про нього, чи не так?
— Перепрошую?! — повторює, піднявши тон настільки, що голос радше нагадує писк кажана, аніж капітана судна із назвою “Помста”.
— Я нікому не розповім, — заспокоює Люціус. — Тож…
— Про що не розповіси? — різко перериває його грубий, але спокійний голос позаду.
Люціус миттю обертається до входу в каюту й встає, побачивши Чорну Бороду власною персоною. Він вже одягнений у звичний шкіряний одяг, проте волосся й досі патлате й розкидане у всі боки, наче він щойно прокинувся. Якщо придивитись до дрібних деталей його зовнішнього вигляду, не складно помітити неправильно одягнені чоботи й не до кінця застебнуту безрукавку. Люціус подумки посміхається, сподіваючись, що Стід помітить все те ж, що й він. Але надія швидко зникає, коли той бачить наляканий вираз обличчя свого капітана.
— Я вас залишу, якщо ви не проти, — каже Сприґґс й миттю тікає з каюти, зачинивши за собою двері.
От і все. Тепер вони на самоті. А Стід й досі наче червоний помідор…
“Витрати на які, між іншим, зросли майже втричі” — думає Стід, різко змінивши тему роздумів. Він підіймає книгу, залишену Люціусом, шукаючи, де дів записи щодо кухонних витрат. Хай яким би охайним він не був, але під час стресу пріоритети швидко змінюються на оперативне вирішення проблем.
— Цікавий парубок, моторний… — починає Чорна Борода, на мить замислившись, де ж він чув цю фразу, проте вирішує, що пригадає це пізніше. — Я приніс тобі попоїсти. Роуч сказав, що ти відмовився від сніданку, тож…
Едвард підходить ближче до Боннета, витягнувши з-за спини раніше приховані руки. В них виявилась чашка свіжозапареного чорного чаю та блюдечко зі старанно розкладеними шоколадно-полуничними тістечками.
— Еде! — дивується Стід, приклавши долоню до щоки. — Не варто було, — промовляє, поки намагається звільнити трохи місця на ранковий сюрприз.
— Варто, — ніжно відповідає, сідаючи на звільнене місце, тим самим неабияк дивуючи джентльмена. Він кладе чашку поруч зі своїми стегнами, проте тарілку із солодощами залишає в руці. Мозолистими пальцями Ед бере одне із тістечок, стрясаючи крихти на блюдце, й підносить його до губ Стіда. — Ти годуєш, вдягаєш мою команду, піклуєшся про них та про мене. Я не можу просто ігнорувати це, Джентльмене.
“Чому ти такий прекрасний, коли це говориш?” — думає Стід, не відриваючи погляду від його темних очей, відтак миттю перенісши погляд на простягнену руку.
Стід збентежено ковтає слину.
Чи означатиме, що він зрадить свою дружину, відкусивши шматочок тістечка з рук іншого чоловіка? Чи це можна розцінювати актом дружби? Хоча… Чи не зрадив він Мері, просто покинувши її із дітьми посеред ночі із ціллю відправитись із групою придбаних чоловіків у відкрите море задля незаконної діяльності?
Стід робить укус. Поки він жує шматочок неймовірно смачного тістечка, Ед витирає крихту з його губ й прикладає до власних. Облизує.
— Дуже… смачно, — відводить погляд, намагаючись контролювати своє дихання. Виходить настільки ж погано, наскільки Едвард намагається втримати свої руки далі від волосся Стіда. Боннет клянеться, що зараз задихнеться вигаданими феромонами Еда. Чи це лавандовий парфум?
— Старався, — посміхається Тіч, явно насолоджуючись реакцією Стіда. Він закладає коротке пасмо Стіда йому за вухо, наче випадково торкнувшись червоного вуха.
Не так часто вдається побачити цього чепурного капітана із розпатланим волоссям та червоними щоками. Тому Ед насолоджується кожною миттю.
— Іззі вночі пришвартувався біля ринку. Придбав трохи продуктів, щоб було легше для твого широкого гаманця, — пояснює Ед до того, як Стід запитує про загадкову появу полуниці на борту.
— Більшість моїх грошей на Барбадосі, тому не такий вже він і широкий, — сумно сміється Боннет, роблячи іще кілька укусів пухкого тіста. Він ще не знаходить сміливості поглянути на Еда.
Краєм ока Стід помічає чай, що приніс Ед разом зі смаколиками. Цього разу візерунок викладений у вигляді серця.
Боннет очікує, що здивується — почне кашляти, панікувати, й вибіжить зрештою у відчинене вікно. Проте він спокійний. На подив спокійний. Мабуть, Стід вперше відчуває себе настільки по-янгольськи мирно. Він і не помічає, як посміхається цій тиші в думках. Але помічає це Ед.
— Невже наш Джентльмен Пірат нарешті вирішив нагородити Чорну Бороду своєю ясною чарівною посмішкою? — сміється, поклавши залишки тістечка на тарілку й поклавши її на стіл.
Тіч вже починає панікувати стосовно цієї фрази.
“Чорт забирай, — лається Ед, — хоч іноді стримуй свої слова”.
Проте його хвилювання зникає в ту ж мить, коли Стід теж видає посмішку.
— Не можеш же лише ти дарувати мені радість спозаранку.
Стід відпиває трохи солодкого напою, намагаючись не зачепити губами цинамон. Погляд не відривається від акуратного візерунка.
— Я… — починає, та переривається негучним кашлем. — Баттонс помітив, що неподалік від нас скоро пропливе французький човен. Схоже, там якась важлива шишка. Що думаєш? Перший спільний грабунок?
— Я тільки за, — усміхається, поки шукає в одній із шухляд срібний гребінець й кілька прикрас для волосся. Знайшовши їх, він підіймається з крісла й встає позаду Еда. — Не ворушись. Доведемо до ладу твої кучері. Не може ж Чорна Борода зустрічати жертв розпатланим.
Ед здивовано завмирає, шукаючи щось поглядом довкола себе. Він не знає, куди дітись, коли Стід легко відтягує його волосся й пригладжує обережними рухами. Краєм ока він бачить прикраси, що збирається використати цей джентльмен. Вони всі ніжно-фіолетового відтінку, а між ними лежить квітка. Ед не знає її назви, але певен, що вона йому до вподоби.
Його улюблений колір завжди був таємницею. Колись він заприсягся завжди тримати в таємниці будь-які улюблені речі: від кольору до засобів каторги. І чесно намагався це приховувати більшу частину своєї чорнобородої долі.
— Здогадався? — питає, вказуючи на прикраси рукою. Стід миттю обгортає її м’якими пальцями й опускає, непомітно погладивши.
— Помітив, — шепоче у відповідь. Він обережно розчісує Едове волосся, спиняючись, коли помічає сплутані пасма. Він не хоче, щоб Ед відчув біль від того, що Боннет щосили намагається зробити романтичним. — Я завжди помічаю речі, які тобі подобаються: вишукана тканина, парфуми з ароматом лаванди, чорний шоколад із м’ятою, і…
— Заможні землевласники з Барбадосу? — буркоче собі під ніс, сподіваючись, що Стід цього не почує. Але в голову закрадаються підозри, коли після його слів настає тиша.
Ед певен, що все спаплюжив. Як і завжди. Він вже збирається вставати, піти й більше не потраплятись на очі Боннета… Але раптом ці тендітні руки знову торкаються його волосся, а губи із ледь чутним звуком цілують пасма.
— Що ж, — сміється, на останок прикрасивши волосся Чорної Бороди орхідеєю, — якщо ти про мене, тоді я дійсно помічаю все. Хай я й здивований, що наші смаки настільки схожі.
— Перепрошую? — дивується Ед, різко вставши з-за столу. Невже у Стіда хтось є на Барбадосі? Окрім дружини, звісно.
— Мені теж до вподоби вишукана тканина, парфуми з ароматом лаванди, чорний шоколад із м’ятою та жах семи морів, що не вміє зав’язувати волосся…
Сплеск на фоні змушує їх різко обернутись до відчиненого вікна. Вони підбігають до нього, щоб поглянути, що настільки важке випало з борту, що сплеск залив водою частину дорогого килима каюти.
— Та пішли ви! — кричить Іззі, відпливаючи від човна в бік ворожого, поки щоки капітанів заливаються рожевим відтінком.
Додати до улюблених