– Я зганяю до міста, Рамільда просила заскочити. Тобі щось потрібно? – шукаючи в шафі сорочку, говорив з братом Дін.
Рамільда Флікранг була провидицею, відомою серед мисливців через напрочуд точні, а часом і моторошні передбачення. Під час останньої зустрічі з Вінчестерами вона напророкувала наближення апокаліпсису, який братам вдалося зупинити. Правда, пророцтва жінки були туманними, заплутаними. Доводилося витрачати час, аби зрозуміти, що Рамільда мала на увазі.
— Схоже, щось сталося, коли Рамільда просить приїхати, – Сем переймався, бо знав, що всі її передбачення рано чи пізно збуваються. Усі без винятку. Боббі регулярно дзвонив їй чи заїжджав, питаючи, що чекає на мисливців. Правда, робив це з острахом. Що, як жінка передбачить чиюсь смерть?
– Або ж вона просто напилася і знову буде до мене клеїтися, – замість роздумів про невеселе майбутнє Дін вважав за краще перевести все в жарт, – то що порадиш надягти на побачення з 65-річною маразматичкою?
Тримаючи в руках сорочки синього та болотно-зеленого кольору, Дін прикидав на якій зупинити вибір.
– У синій буде більше шансів її спокусити, – почувся голос Хізер. Вона неквапом спускалася сходами. Дівчина була вбрана у чорну футболку з відкритими плечима та животом, молочного кольору кепку і короткі джинсові шорти. Мимоволі Хізер упіймала на собі оцінюючий погляд Вінчестера-старшого і ледь помітно всміхнулася.
– Отже, буде ця, – Дін відкинув убік синю сорочку, – не хочу бути педофілом навпаки.
– Чудово, бо я їду з тобою.
Сказано це було таким тоном, що стало зрозуміло: ніякі заперечення дівчину не спинять. Однак Дін мовчати не збирався.
– Не тоді, коли твою голову хочуть відірвати купа демонів, – відказав він, накидаючи поверх футболки сорочку, – ти залишишся вдома. Будеш захищати Сема.
Взявши ключі від машини, Дін уже був біля дверей, коли почув наступний ультиматум:
– Або з тобою зараз, або через годину сама. Обирай.
Розумно. Якщо Вінчестери так схиблені на її безпеці, чому б не обернути це проти них? Дін обернувся, дивлячись на брата поглядом «Скажи, будь ласка, що вона блефує». Сем ледь помітно похитав головою.
– Ну то що? – Чекала відповідь Сінгер, наперед знаючи, що все очевидно.
***
Імпала зупинилася на міській парковці. З машини вийшли двоє: хлопець та дівчина.
– Мені здавалося, вдома ще є їжа, – вже вкотре почав Дін. Хізер ще в дорозі, вперлася, що на хвилину зайде в магазин і купить поїсти, а потім приєднається до Вінчестера.
– Під їжею ти мав на увазі бутерброди, каву і алкоголь? – хмикнула дівчина і додала: – Такий собі харч. Хоч якесь різноманіття буде. Я ненадовго, обіцяю. Нічого навіть не встигне статися.
– Добре, але як помітиш щось дивне – запах сірки, дим чи просто незвичайну поведінку людей – одразу набирай мене.
І досі Дін не схвалював її перебування тут. Як мінімум – поки вони з Семом не розвідали обстановку.
– Не думаю що демони настільки ідіоти, щоб намагатися вбити мене серед білого дня.
Хізер ставилася до цього безтурботніше. Крокуючи тротуаром, вона зберігала спокій і згадувала, що потрібно купити для відьомського мішечка.
– Ти не знаєш, на що вони здатні, – ніяк не вгамовувався Дін, кажучи спокійно, але насторожено.
Вони йшли вздовж вулиці. Слава богу, що їхня дорога була спільною тільки до перехрестя.
– Та невже? – На світлофорі горіло червоне пішохідне світло, і Хізер зупинилася, дивлячись в очі навпроти.
– Написане в книгах вкрай відрізняється від реальності, – застеріг хлопець, нагадуючи про відмінність двох світів і що вони живуть в обох.
Жовте світло.
– Я знаю, Діне – запевнила його Хізер. Зелене пішохідне світло нарешті спалахнуло. – Щасти тобі і мені. Та не вб’ють нас демони.
– Ага, пирога не забудь! – гукнув услід Вінчестер.
Не відвертаючись від співрозмовника Сінгер зробила кілька кроків по переходу і, театрально помахавши рукою, повернулася спиною. Дін насупився, трохи примруживши очі.
– Ото вже характер.
Хізер не почула останніх слів, загубившись у натовпі людей. Попереду виднівся знайомий будинок з фіолетовим дахом і гномом на ґанку. Не гаючи часу, хлопець поспішив побачитися з господаркою дивної споруди.
***
Людне кафе. Столик біля вікна зайняла парочка з розряду «містер і місіс Сміт». Насправді ж це мисливець, який просто отримав п’яне передбачення і чомусь небезпечна для небес брюнетка. Поки вони очікували на своє замовлення, між молодими людьми зав’язалася розмова.
– А сам ти чим займаєшся?
– Полюванням. Це щось на кшталт одного суцільного заняття. Мотелі, подорожі, винищення монстрів.
– І тобі ніколи не хотілося покинути цю справу?
– Якось я вже намагався.
– Не вийшло?
– Не вийшло. З самого початку було ясно, що нічого не вийде. Якщо ти мисливець, то та частина життя, де є ти і тварюки, яких треба вбити, назавжди залишається з тобою.
Він дивиться на неї й думає: як їй пощастило. Вона не розуміє як це – небезпечне життя, постійний ризик, зміна місця проживання, імені, бо без цього життя Вінчестера не має сенсу. Кожна вбита нежить, кожна врятована ним людина – крихта сенсу в його житті.
– Ти шкодуєш?
– Ні. Це моє покликання. А тебе як у завод із виготовлення копів занесло?
– На крилах справедливості, любові до вогнепальної та класної форми із золотим значком.
Ось воно – життя, яке хотів Боббі для них із Семом і зміг дати своїй дочці.
– І як тобі?
– Все круто. Теорія, практика, степендія, вечірки, відмазувати школярів від копів.
– Тобто суцільна нудьга.
– Зате твоїм веселощам прямо можна позаздрити, – сказала Хізер, коли до них підходила офіціантка.
– Ваше замовлення.
Офіціантка поставила перед ними їхнє замовлення: Діну – бургер з якимось напоєм, Хізер – буріто з гуакамоле. Побачивши замовлення дівчини, Дін посміхнувся, знову згадавши пройдисвіта Боббі. Така реакція викликала у Хізер нерозуміння. Відкусивши шматок буріто, вона запитала:
– Що?
– Нічого, просто… твій батько готував найкращі бурито в моєму житті. Іноді він влаштовував нам із Семом сімейний вечір. Ми всю ніч дивилися фільми, а невід’ємною його частиною були буріто з куркою та квасолею
Хізер прокашлялася, знову приступаючи до улюбленої страви.
– Непогана традиція.
Перш ніж відкусити бургер, у голові Діна прослизнула ненав’язлива думка про реакцію дівчини: голос віддавав осудом і дрібною злістю. Надовго ця думка не затрималася. Адже це Боббі. Як можна вважати Боббі Сінгера поганим батьком?
***
Перше, що помітила Хізер, повернувшись на автозвалище – помаранчеву машину, що стояла коло будинку, з дамською сумочкою на передньому сидінні.
– Гм, схоже у нас гості, – прокоментував Дін, припаркувавшись.
У вітальні на них чекала жінка років 40 зі стрижкою боб-каре, в потертому жилеті і з очима, в яких спалахували веселі іскорки. Помітивши старшого Вінчестера дамочка пожвавішала.
– Оо, рада бачити, салаго.
Вони з Діном потиснули руки і одночасно поплескали одне одного по плечу.
– Я теж, Вік. Яким вітром?
– Я до Сема, треба знайти декого, а твій брат у цьому майстер, – з вуст мисливиці прозвучала дуже важлива інформація для Хізер, – а хто це з тобою?
Нехай шатенка не знала цієї жінки, вона була їй вдячна за усунення можливого недоліку в її плані втечі.
*Майстер. Значить, Сем у нас тутешній Джонатан Джеймс*
– Це Хізер, вона… – Дін не встиг договорити, бо жінка вже встановила особистість шатенки через ім’я.
– Дочка нашого пройдисвіта, царство йому небесне? – вона ще раз подивилася на Сінгер, ніби щось у ній було не так і зробила висновок: – Якась вона… занадто нормальна.
Схоже, Роберта і Вік пов’язувало чимало, бо стало зрозуміло, що вона добре його знала.
– Психологи мені теж спочатку так казали, – висловилася Хізер, обміркувавши слова про Сема.
– У минулому я грішила таким, – Натякаючи на минулу роботу психолога, мовила мисливиця, – я Віклен.
– Хізер.
Не встигла Вік відзначити схожість Боббі та його доньки, як їхнє знайомство перервав Дін.
– Стривай, Вік, звідки ти знаєш, що вона дочка Боббі?
Після уточнення мисливця пролунав звіт Семюеля, який прийшов із дальньої кімнати:
– Загалом, Хантер Моріс зараз в Колорадо, номер телефону змінений, за кредитами його відстежити не вдалося, але в реєстраційних бланках мотелів і готелів згадувалося його ім’я. Решта тут, – Сем простягнув жінці флешку зі знайденою інформацією, помічаючи у приміщенні брата та їхню юну гостю.
– Дякую, Семе, – жінка поклала флешку в передню верхню кишеню жилетки і кивнула молодшому Вінчестеру.
– Навзаєм. Давно повернулися? – звернувся Семюель до брата.
Повністю занурившись у роботу він не помітив, що практично у нього під вікном проїхала Імпала, так само як і момент повернення Діна та Хізер.
– Кілька хвилин тому, – відмахнувся старший брат, і знову звернувся до Віклен: – То що?
– Про це відомо всім, хто знав Сінгера, – вона легенько вдарила дівчину кулаком у плече, – ти тепер як Гаррі Поттер серед мисливців
Вінчестери перезирнулися, а Хізер розвела руками. Її життя сталвало дедалі прекраснішим.
– Яка чудова новина, – саркастично зауважила вона.
– Гарт, – відразу здогадався Дін, подивившись на молодшого.
– Точно, – Сем підтвердив його припущення. Про це знали тільки вони втрьох і Хізер. Остання точно не могла нікому проговоритися. Ну і Кас, із якого іноді й слова не можна було витягти.
Вечори в її новій тимчасовій кімнаті продовжували бути для незвичними. На шафі стояв паперовий пакет, який дівчина почала розбирати. Шматок лляної тканини, сушений полин, букетик нічного жасмину, флакончик снодійного та невелика картонна коробка з отворами для повітря зверху. Якщо прислухатися, то можна було почути як всередині щось шкребеться. Зовні донеслося нещасне пищання. Обережно засунувши в коробку хлібець Сінгер відзначила, що пищання стихло.
*Правильно, краще тобі помовчати, мишеня*
Сьогодні заповітна ніч повного місяця. Можливо, остання ніч за яку вона проспить лише три години. Головне – не прогавити нічого і опівночі зав’язати кляту петлю.
*Відчуваю: ще одна книга про погань і я зароблю собі безсоння*
Додати до улюблених