Якби тебе не було

Якщо би тебе не було, може, тоді я спокійно би жив. Не намагався би стати кращим, ніж є. Не вдивлявся би так прискіпливо у свої недоліки. В мене і так усе є. Я скроєний за вищим ґатунком. І маю свій шлях. Мав би.

Може, я був би спокійним та поміркованим і не кидався б на учнів з інших факультетів у школі. За те тільки, що вони були знайомі з тобою, дружили або милувалися здаля, та всі вони завжди були у захваті. Від твоїх зелених очей, від щирої дитячої посмішки, від тієї твоєї тупої хоробрості. Так бісить… Наче ти просто ширпотреб, попса, розпіарена пустишка. Та це ж не так…

Бо якщо би тебе не було, я б так нічого і не зрозумів. Ходив би світом, мов сліпий, вдивлявся би в чужі очі марно. Я б нічого там не знайшов.

І я не стояв би тут сам, ховаючись від усіх. Не смикався би від кожного звуку, бо ти скоро пройдеш цим коридором. Адже бали не для тебе, я знаю. Промова, гучні оплески, пара склянок віскі — і по всьому. Сьогодні навіть не вбрався святково, бо для тебе то день скорботи. Про яку перемогу вони усі теревенять? Як ви допустили усе це пекло? Як могли не вірити?

Чи то прохолодно, чи підтрушує від нервів, не знаю. Фляга вже напівпорожня, та адреналін випалює одразу ж усе з крові. Тому розслабитися не виходить. І я ковтаю віскі частіше.

Що сталося б, якщо би тебе не стало, я зрозумів дуже чітко, коли картинка з тобою непритомним на руках у велетня в’їхала тараном у мозок. Я знаю, що світ не мав би сенсу. Я не мав би сенсу. Усе навколо — відлуння твого духу, а я — відбиток від твого поступу. Занадто пафосно? Так я відчуваю. Не може дим існувати без вогню, а ти ж вогонь. І очі твої палають життям. І я палаю…

Якщо би тебе не було, я й не малював би. Навіщо? Сухі уроки, сухі фарби, сухі малюнки. Навчився, здав — питань нема. Та якось неочікувано задощило, стало сумно, і руки самі вивели усміхнений образ. Вперше.

Чи зроблю я сьогодні щось? Чи стане духу? Мерлін, це питання із зірочкою. Та алкоголь нарешті розширює судини, я зігріваюся, і кожна нова думка тільки розпалює та підбадьорює. Почулися чіткі кроки, примноженні луною, і серце, збиваючись з ритму, бухнуло об ребра, змушуючи торкнутися спиною стіни. Скоріше за все, я буду битий зараз. Якщо не вбитий. Та я зосереджений на уявній миті, коли я скажу… і торкнуся… Скоріше за все, насильно.

Не даючи собі передумати, виходжу з тіні, хапаю за рукава штовхаю до стіни, притискаючи руки до боків. І я у твоєму просторі, дихаю твоїм гірким лосьйоном. Страшно так, що я, здається, на порозі серцевого нападу. Нічого не розумієш, у темряві, може, не дуже й впізнаєш, а, може, й навпаки. Тому і нервуєш, намагаєшся відштовхнути, та я тримаю міцно, з усіх сил…

— Поттере… Почекай… Мені треба щось тобі показати. Розумієш, якщо не зараз, то ніколи.

Завмер, очі знайшли мої, запитали нерозуміючим поглядом, проникли крізь бар’єри, а я відкрився… Уперше дивлячись так, як завжди хотілося, обожнюючи… Кожну рису, кожну вію, кожен подих.

— Мелфою, ти що?

Що я? Я відпускаю руки, най буде, що буде. І торкаюся шиї, поголеного підборіддя, щок. Бачу здогадку у твоїх очах. Хочеш ще щось сказати, спитати, та я наближаюся невідворотно, знімаю окуляри.

— Ти все правильно зрозумів…

І торкаюся губами, мов до оголених дротів, і мене шваркає напругою, заплющуючи очі, закладаючи вуха, і щось таке звучить із мене… Мерлін, це ж просто торкання, та ще й без відгуку. Чому все так із ним? Я наче перевертень, відчуваю в собі чужу силу, чужу рішучість і натискаю на його підборіддя.

— Відчуй мене… Будь ласка…

Ти шокований. Це добре. Я маю ті кілька хвилин твого шоку. Беру в полон твою м’якість, пірнаючи, віддаючи себе… Що хочеш, роби… Як же м’яко, Мерлін… Хто б міг подумати.

Звуки вриваються до моєї свідомості, і я розумію, як важко ти дихаєш, напружений, із руками, притиснутими по боках.

Але ж я не тримаю більше.

Чомусь це зовсім зриває з катушок. Бо ти не біжиш. А раптом сподобалося, ну хоч трішки. Може ж таке бути? І я напираю поривчасто, просякуючись смаком, гладкістю, вологістю, забуваючись настільки, що вже ті дивні звуки ллються з мене разом із шаленим диханням без перестанку.

Смикнувся, щось не так… Насилу розплющую налякані очі. Не можу так просто відпустити.

— Не йди… Будь ласка… Побудь ще трошки… — наляканим, тремтячим голосом шепочу у поцілунок, благаючи маленькими поцілуночками кохані губи.

Та ти такий… що я не знаю, куди подіти руки, і дивлюся через силу.

Що? Ось, який, виявляється, ти, Мелфою, так?

Шоковані, розплющені очі блукають моїм обличчям.

— Що це? Що це, Драко? Скажи… Бо я не розумію…

Ось воно, питання. Час для відповіді, що я носив у собі роками.

— Це те, що я маю для тебе…

І відкриваю шлюзи, дозволяючи своїм спогадам та емоціям постукати до твоєї свідомості, збентежити тебе моїми першими мріями про можливу дружбу з хлопчиком-легендою, огорнути смутком розчарування від холоду у пустій руці, стиснути гіркотою спостережень, щоденних, сповнених жагою — здавалося, простягни руку, ось же він, давай, Драко, скажи, пожартуй, посміхнись, та з вуст злітають лише образи, несправедливі й жорстокі… бо ревниві.

Безсонні ночі, портрети, портрети… Я маю їх безліч, бо не можу не дивитися у твої очі, тому малюю їх, усміхнені чи сумні, задумливі чи здивовані.

— Це якійсь жарт, так? — розгублено, та в очах шось таке, просиш ти, чи що… — Скажи, Драко, скажи… що так.

Он воно що. Кольнуло в пальцях і в грудях. Він не хоче нічого цього знати, не хоче знати мене. Воно й не дивно. Я б теж не хотів. І режим змінився, натягуючи зверхню маску, перекошуючи презирством обличчя.

Не треба… Це не треба йому…

А чого я чекав? Я отримав свої п’ять хвилин. Спасибі і за це.

— Звісно… На спір треба, щоб було правдоподібно, зіллю у сито спогадів, виграю трохи ґалеонів, — звідки це? Ніби невідома чорна діра продукує усю цю гидоту. — І як? Вийшло в мене, мм, Поттере? — навіть чмокнув знущально прямісінько у заціловані губи, не звертаючи уваги на проникливий погляд, що підозріло мене сканував. — Дивись-но не закохайся, герою, бо раптом ще малювати мене почнеш.

Розвернувся чітко на сто вісімдесят — і гайда, в повному шоці від своїх же слів, від тих всіх нісенітниць, щось там про малювання… Мерліне… Я сам розкрився, свідомо готувався до здачі, до будь-якого розвитку подій, тоді якого…? Та ноги несли чимшвидше і чимдалі.

Вдома вже й не самотньо наче. Сховатися і бачити самих ельфів — те, що треба. Мій дім — моя фортеця, ніхто мене тут не знайде. От і добре. Я ж тепер маю стільки солодких спогадів, що стане згадувати впродовж цілого життя. І руки самі роблять нові ескізи, соковиті, емоційні, тепер без окулярів. Просто оголена душа, прекрасна, смарагдова, з дививижними візерунками та чорними зміями брів. На папері вона тільки моя.

Наступний день пройшов у справах, які потребували моєї присутності. Я кілька разів знервовано смикався, трохи побоюючись, що хтось щось знає про вчорашній вечір, та все ж розумів, що нічого ти нікому не скажеш, хай що вчора собі подумав. Зосереджуватися було справді складно, і спогади поверталися знову і знову, стискаючи нутрощі і вимагаючи встати, бігти, знайти, просити і не відпускати.

Кого знайти, дурне ти серце? Йому не потрібно це. Я спробував, щоб не корити себе усе життя. Не вийшло. Крапка.

Струснувши попіл з рукава та зробивши крок у вітальню, звичними рухами скинув пальто, у повній упевненості, що ельфи його підхоплять. Та пальто рухнуло на підлогу, я ж довгим поглядом оцінив зім’яту купу кашеміру, потім тихенько покликав Тінкі. Тиша.

Ці довбані ельфи. Занадто їх розпустив. Шушукаються, дружать між собою, гостей вже почали приймати. Користуються тим, що я на своїй хвилі.

Знервовано пройшов до своїх покоїв, та завмер на порозі, бо щось відчув.

Чиясь чужа магія. Сильна.

Тут хтось був. Це точно. Зиркнув по всіх кутках, далі — стіл, шафа. Фонить просто скрізь, але усе наче на місцях.

Шухляда… Там же ж нічого не захищено, можна самою Алогоморою…

Кинувся, відкрив… і остовпів…

Замість усіх моїх ескізів — ціла стопка чужих. Оскаженіло викидаю їх по одному.

Де? Де усі мої?! Вони потрібні мені!

Розкидаю по столі, роблячи неймовірний хаос.

Їх тут десятки! І жодного мого!

Шкарябаю нігтями дерев’яне дно, наче так можна хоча б щось повернути.

Хто це зробив? Журналюги? І ельфів підкупили, чи що? Оце так сенсація буде… Можна собі уявити.

Осідаю на стілець та безсило опускаю долоні на стіл.

Хай йому чорт…

І тільки тепер помічаю, на чому саме лежать мої руки. Що за дивно знайомі очі дивляться з чужих малюнків, якісь губи п’ють зі склянки, палять, посміхаються одним боком? Мої?

Дивний злодій.

А десь на периферії свідомості щось таке крутиться, якась думка, підказка, щось там про малюнки. Я думаю її, думаю, намагаюся вхопити, складаючи усі свої зображення до купи. І раптом подих перехопило, бо до рук потрапив ескіз, зроблений очевидно нашвидкоруч, найтемніший, бо я у темному коридорі, і очі мої налякані, та все ж повні надії. Руки затремтіли. “…бо раптом ще малювати мене почнеш.” Але ж… їх тут стільки…

Роздивляюся ближче — так схоже. Та ж він і писав, мов курка лапою, не те, що малювати. Може, магією якось. Чаклун чортів.

А губи роз’їжджаються у посмішці, бо це означає… Це стільки всього означає, Мерліне… Це точно він. Він мене почув. А я вгадав.

Розгладив куточки темної замальовки та помітив слова, що проступали вогненними силуетами.

“Якщо хочеш отримати свої малюнки, приходь до маґлівського пабу, де, я знаю, ти буваєш теж.”

Він знає? Що я там буваю і трохи підглядаю за його життям? Що він знає ще в такому випадку?

А може, він взагалі посміятися вирішив. Перетворив свої портрети на мої, чи щось таке… І чекає тепер там зі своєю рудою компанією.

— Тінкі! Чаю!

У відповідь знову тиша. Щось він із ними таки зробив. Пройшов до допоміжних приміщень. Нікого.

Чаю не буде. То буде віскі. Налив у склянку, підніс до рота, і згадав той малюнок.

Роздивлявся мене. Може, чекає там. Може, й справді малював мене, як і я його. Може…?

Ні. Не піду. Навіть і мови не може бути.

Сів у крісло навпроти каміну й ковтнув гіркий бурштин, не здатний відволіктися або перестати перетравлювати все це.

Та камін спалахнув і викинув у центр вітальні аврора у формі, наче він при виконанні. Мала ельфійка відпустила його руку, винувато схилила вуха та зникла. Той вилаявся та безбожно трусанув попелом на дорогий килим.

Віскі ледь не пішов носом. І я аж підскочив од нервів.

— Поттер?

— Я знав, що ти не прийдеш, — знав він, чому ж приперся? І віскі моє не чіпай.

Щось таке я й хотів відповісти. Хотілося знов бути вередливим, зачепити, як завжди, але щось не так сьогодні. І я не можу. Мовчу, мов та риба на березі, що вже все зрозуміла і просто чекає, коли…

А обличчя твоє усе ближче, і щось таке говорять губи, що я не в змозі осягнути, але ж очі чесні і хоробрі, і всім твоїм “…не уявляєш, скільки мріяв…” я вірю. Утикаєшся носом в мою щоку, і подих опалює так близько, зводить з розуму, і паморочиться у голові.

— Я думав, ти просто якось взнав. Думав, так мстишся. Аж поки не знайшов їх, — у руку ткнулося щось паперове. Приб’ю тих ельфів. Та думка втекла, бо холодний ніс пройшовся щокою до скроні, здається, вбираючи мій запах, і я мало не зомлів… Так близько, Мерліне

…

— Я маю дещо для тебе, Драко, — на мої бар’єри м’яко натисли, щось потягло за собою внутрішній зір, і я побачив. Як завжди був у центрі твоєї уваги, як важко було приховувати те все від друзів, як страх сковував кожного разу, коли я від’їжджав додому, до того божевільного пекла, як майже зупинилося серце, коли полум’я підійшло до моїх ніг, як вчився малювати, обводив чарофото, бо дуже сумував…

І так боляче стало. Вже не за себе.

Скільки ж в тебе тих портретів?

Захотілося обійняти, притиснути міцно-міцно.

— Я нічого не знав.

— Тепер знаєш, що я просто без тями від них, — ведеш пальцем по моїх губах, слідкуєш очима, — від них, — торкаєшся під бровима, зачіпаючи вії, — від нього, — цілуєш сорочку десь зліва, і я зариваюся пальцями у м’яке волосся, притискаю до себе. Так, воно б’ється для тебе. Знову блимнула картинка з чужих спогадів, де я впізнав себе, перекривленого штучним призирством, та в твоєму фокусі я гарний, мої слова пропускаєш повз вуха, а думки твої тільки про те, як би ти викрав мене звідти і цілував би мої вередливі губи.

Невже усі ці роки йому було так само важко, як і мені. Нехай мені. А йому за що?

— Якби мене не було, можливо, ти спокійніше би жив?

Хитаєш головою, посміхаєшся сумно, волосся моє прибираєш з чола.

— Якби тебе не було, то я, напевно, теж би не жив.

Додати до улюблених