Я лежу з закритими очима. Я хоч давно не сплю, але мені приємно полежати ще трохи, виспатися хоч раз за всю нашу подорож. Звичайно Герой не дає мені змоги лежати більше п’яти хвилин після сходу сонця, незалежно від того, як пізно ми заснули.
Чутно, що він також не спить. То тут, то там чутно то шкряби, то плески, то гуркотіння.
У якийсь момент залишається лише тихе шкрябання, і я не витримую, таки відкриваю одне око, щоб глянути, що він там робить – надто цікаво стало.
Сидить спиною до мене, за одним з столів. Пише. Коло нього повно усілякого знаряддя – чорна від сажі металева миска з нашої заплічної сумки, ніж, кружка з водою, чорнильниця, і, може, щось ще, та з мого ракурсу на підлозі цього не видно.
Підіймаюсь. Усвідомлюю, що навіть не зняв окуляри, радію, що не зламав їх уві сні, поправляю їх. В мене нема змоги глянути, як я виглядаю, тож просто рукою поправляю волосся, ніби це якось допоможе. Тихенько підходжу до нього, щоб глянути, що він там пише так завзято, що навіть не помітив мене, але мій інтерес такий великий, що не втримуюсь, щоб тут же запитати:
– Що пишеш?
Герой здригається і швидко закриває зошит. Я встиг побачити тільки дещо криві, наче друковані з книжки літери, але написані його рукою.
Цікаво. Я якось не задавався питанням, як він пише, маючи як приклад тільки книжки, кого ніколи не вчили писати. Питання, яке я ніколи не задавав, але радий , що раптом знайшов відповідь.
– Не твого носа справа, – як завжди, невдоволений, каже він. – Зникни. Чого взагалі підірвався?
– Цікаво було, що такого робиш. Щоденник ведеш? – я оглядаю предмети на столі та роблю висновок, що він, скоріш за все, готував саморобні чорнила. Не кращий склад, такими важко писати, вони легко сходять з паперу (і він про це знає, тому між листів вставлені вирізки з газет, щоб не псувати зошит), але, зважаючи на можливості, я дуже вражений його винахідливістю.
Рідкісна емоція на обличчі Героя – він чогось соромиться та відвертає погляд:
– Спочатку описував всі ваші експерименти, потім – усе важливе, що траплялося і про що ми дізнавалися під час подорожі. Корисно буде мати це на папері, для нас у майбутньому, або для тих, хто знайде наші трупи і, можливо, продовжить нашу справу… Або знищить залишки доказів.
– О-о, – я дуже дивуюсь. – То, може, як все скінчиться, ти мемуари свої опублікуєш? Я бачив раніше, як ти щось пишеш, але не думав, що то… реально твій щоденник. Даси подивитися?
– А ти питаєш, ніби не розуміючи, що якщо перед тобою нотатки закрили, то, може, не хочуть, щоб їх хтось дивився?
Ого! Це що я бачу? Він червоніє?
– Та я не буду глузувати з тебе! – я намагаюсь заспокоїти його. – Чого ти соромишся? До того ж, раз ти пишеш про наші знахідки, то, може, я зміг би щось додати, га?
– Йди геть, приведи себе у порядок, заради всіх богів, зроби щось корисне, у кінці кінців! З таким замурзаним я по одній дорозі ходити не хочу, залишу тебе тут, і шукай дорогу назад, як вмієш.
– Пусті погрози, ти так не зробиш, сам вчора обіцяв. То й що, я так погано виглядаю? Найважливіша зараз річ?
– Виглядаєш, як людина без притулку.
– А хіба ми не такі?
– …Стули пельку, йди умийся і зроби що-небудь зі своєю зачіскою, поки я тебе ножем наголо не постриг. В нас ще є невеликі запаси води. Опівдні повинні спуститися з пагорбу та дійти до ріки, можна буде наповнити фляги там.
Я посміхаюсь – чергова перемога за мною. Проте, зміст щоденника я так і не дізнався, тому перемога, можна сказати, неповноцінна. Проте, не завжди ти отримаєш все, чого хочеш, так?
Поки я умиваюсь, я все ж таки дивлюсь краєм ока на те, як він зосереджено пише про свій досвід. Я ніколи не думав про нього як письменника, але хто зна? Може, то його хист?
І який він лицемір, до речі! Так люто сперечався зі мною щодо напису на дошці, а до щоденника свого записав, навіть підкреслив: «Не дай пристрасті стати на чолі твоїх думок». То, може, не так він проти того, що там було написано? Або просто писав, який я йолоп і як він мріє мене позбутися?
Хотів би я знати. Може, як тримав би рота закритим, встиг би дізнатись.
Додати до улюблених