Дійові особи: поганці vs позитивні герої — 4:0
Беллатриса Лестрейндж; Рудольфус Лестрейндж (її чоловік); Барті Кравч молодший; Фенрір Ґрейбек (вовкулака).
* * *
1981-й рік. Після вбивства подружжя Поттерів — Волдеморт зникає. Його прибічники розбігаються хто куди, ховаються. Незмінно вірними темному лорду залишається сім’я Лестрейнджів. Але й вони вже знають яка розплата чекає на них після катування Френка та Аліси Лонґботтомів.
* * *
Беллатриса поверталась з Ґрінґотса, куди ходила перевірити надійність безпеки довіреного їй скарбу — чаші Пенелопи Гаффелпаф. І на мить застигла перед самими дверима маєтку Лестрейнджів, за дивним дитячим заняттям. Мабуть, ніхто не міг розгледіти як іскриться вогонь в цих навіжених очах. Пелена непроглядного мороку ховала за собою велике душевне піднесення, радість і щастя, ще з того моменту, як темний лорд довірив Беллатрисі частинку своєї душі, вона це знала. Їй не потрібна була відповідь ромашки, пелюстки якої, один за одним відривали її пальці. Вони кружляли в повітрі мов в дивному танці й стелились до ніг. “Любить-не-любить” — подумки вимовляло наївне дівча, ув’язнене під непробивною бронею сталевої леді. Леді, що знає — довіра важливіша якогось там кохання. Хтось скаже — закохані не здатні на погані вчинки, але закохані — ладні на все.
— Що це? Ти чаклуєш? — почувся голос з-за спини.
Баллатриса різко розвернулася, квітка впала додолу. Руки, замість того щоб потягнути за паличкою, винувато сховала за спиною.
— Не твоя справа, — відгаркнула вона. — Чого тобі Барті?
— Вони будуть тут за годину, — озвучив новину Кравч молодший.
— Не боюся я нікого! — прогримів її голос, ніби струснули порожнє відро зі жменею цвяхів на дні.
— Я знаю, проте краще сховатись, ніж скніти в Азкабані.
— Він не помер! Коли прийде час, він звільнить нас, — не вгавала Беллатриса.
— Не перестаю дивуватись твоїй непохитній вірності, але…
— В тебе є ще новини, Барті? — Вперта відьма не дала завершити думку.
Барті Кравч молодшому не було чого додати. Він повідомив усе що мав, змагатись у впертості з Беллатрисою не було сенсу. Тож він мовчки розвернувся і пішов. Спиною він відчував важкий навіжений погляд, що проводжав, аж поки його силует не розчинився у свинцевому тумані. Тоді той погляд востаннє впав на білі пелюстки, що самотньо валялись на землі. І в тому погляді більш не було блиску. Погас, мов вогник, в якого забули підкинути хмизу. Наївне дівча всередині померло, чи то його ніколи й не було.
Баллатриса піднялась на верх і без стуку увірвалась до кімнати чоловіка. Щоки Рудольфуса палали, вигляд був неохайним. Завжди гладко зачесане волосся — скуйовджене, сорочка застібнута нерівно. Він ніби згорав від сорому бути застуканим на місці злочину. Ніби маґлівська дитина, що вперше знайшла батькові цигарки, дочекалась коли залишиться вдома на одиниці, та підпалила тютюновий трунок. Але тут повернулася мама, що забула свою сумочку, парасольку, чи що-небудь ще. Можна погасити вогонь, недопалок викинути, заховати, та диму не позбутися ще довго. І воно стоїть, таке беззахисне й приречене, в очікуванні покарання.
— Чим ти тут займаєшся? — випалила Беллатриса.
— На тебе чекаю, — ледь зумів видавити Рудольфус. — Де ти була, до речі? — І швидко змінив стратегію захисту на напад.
— В мене було важливе завд… — вона запнулась, не договорила.
До дивного, переляканого вигляду чоловіка додався запах. Запах який вона не могла не почути. Запах не сигаретного диму, звісно. Вона окинула поглядом кімнату, як собака що винюхує пораненого звіра. Зупинилась на великій старій шафі для одягу, рушила туди.
— Чиє завдання? — безрезультатно спробував зупинити її Рудольфус.
Дверцята відчинились з пронизливим скрипом. На свій повний зріст, в шафі ледь поміщався Фенрір Ґрейбек. Чорна мантія пожирача смерті завжди була тісна на ньому, ніколи не застібалась, і він всюди світив своїм оголеним м’язистим торсом. Але зараз, взагалі, був в одних трусах. Гора спітнілого м’яса, проте навряд від переляку. Зніяковілий звір, що був більше схожим на покинуте дитя велетня. Беллатриса заціпеніла від знахідки, не мовила ні слова.
Намагався підібрати слова і Фенрір, та мабуть, не виходило. Рудольфус, так само затамувавши дихання, загнув руку за спину. Пучками пальців теребив чарівну паличку з горіхового дерева. Був готовий до будь-якого розвитку подій, хай там скільки років пов’язували його шлюбними узами з цією жінкою. Моторошна тиша скувала невидимим ланцюгом всіх трьох присутніх в кімнаті. Думки змішались. Валялись в голові як купа старого мотлоху в закинутій халупі. І між тим сміттям годі було підібрати слів, що могли б зрушити мовчання. Слова не линули ні стрімким потоком, ні кволою краплею з поламаного крана. Тільки-но груди Фенріра напнулися повітрям, чи то духом сміливості, як Беллатриса просто закрила дверцята шафи назад.
— Очам своїм не вірю. З оцим блохастим псом? — Беллатриса повернулась до чоловіка.
— Тільки не кажи мені, що я розбив тобі серце, чи наплював на твої почуття. Яких за роки, ніколи й не було. Так, наш шлюб, лиш прикриття для мене. Але й не секрет, чим він був для тебе: ти хотіла лише стати ближчою до темного лорда. Отримати його лояльність, що він завжди мав до родини Лестрейнджів.
— Як ти смієш?! Я вірна темному лорду, — пирснула мов кобра отрутою.
— Вірна? Так ти це називаєш? — голос Рудольфуса тремтів, ніби від холоду, що з кожним словом оголював його душу. — О, знаю. Може хочеш позмагатися зі мною в незрячості вибору свого серця? Чи ти гадаєш я сліпий? Думаєш не помічаю? Як твоє серце мліє за тим, хто позбавлений почуття любові. За тим чиє ім’я більшість боїться вимовляти, а ти сліпо подовжуєш кохати.
— Досить! Нічого ти не знаєш.
— То скажи що це не так. Поясни. Розберемось у твоїх почуттях, і тоді дорікай комусь.
Погляд Беллатриси впав вниз, ніби вона дивилась кудись глибше. Всередині змішались всі почуття: злість і жалість, співчуття й огида. Та найдужчим з них, мабуть, прийшло якесь розуміння.
— У вас година часу, — погляд випружинився на чоловіка. — Нехай твій пес, краще піде звідси, до поки сюди не дістались аврори. Принаймні, вони не знають що він тут, — додала Беллатриса, та вийшла з кімнати.
Додати до улюблених