За кожну похибку хотілося тебе вдарити, невже ти сам не помічаєш дурниць про які говориш?
Ти дійсно переконаний, що ніхто не нападе на щойно проголошену державу, яка після століть гніту заледве змогла відчути смак бажаної свободи. Торочиш, ніби для нас не характерний мілітаризм, ніби українського мілітаризму ніколи не було і не буде. А у цей час до нас мчать вагони, переповнені солдатами, які навіть імені твого не згадають, коли поставлять до стінки та всадять кілька грам свинцю тобі у потилицю.
За останні півроку я став більше курити, дружина помітила – благала кинути, напевно, неприємно відчувати постійний сморід табаку в квартирі, він ніби робить видимим напруження в повітрі. Нависає над нами – німе, але від нього повітря густішає, ми з Ольгою домовились не розмовляти про роботу за вечерею. Але напруження нікуди не зникає, скільки б разів вона не провітрювала маленьку тісну кухню, не залишала б відкритою на ніч квартирку, тяжке відчуття залишається у повітрі, повільно осідає на плечах.
За останні півроку я частіше почав приходити до церкви, докладаючи зусиль, щоб знову повірити в Бога. Я не шукав відповідей, бо боявся їх знайти, я шукав прощення та покаяння. І знайшов виправдання кожному сумніву, кожне усвідомлення перекриваючи новим.
За останні півроку я перечив кожній репліці. На кожен погляд лише ствердно кивав головою,трохи піднімаючи правий кутик губ. Поруч з тобою я жартував не відводячи очей, а часом, коли твої твердження більше не витримували жодної критики я зривався, починаючи марну дискусію в спробах щось тобі довести. Мушу віддати тобі належне – ти виніс тягар автономії на своїх плечах, вкладаючи в ідею всього себе, хоча іноді так наївно сподівався на підтримку ззовні. І ця наївність виводила з себе. Твій романтизм, ідеалізм. Хотілося кричати: «Прокинься, нам ніхто не допоможе!».
Того дня, коли нам висунули ультиматум, я спостерігав цю криву усмішку з якою ти просив мене підготувати війська. І нічого не сказав, відповівши лиш ствердним киванням.
***
На годиннику опів на четверту, ми втрьох в твоєму кабінеті. Твоя компанія в даний момент видається мені особливо відразливою, після трьох днів безперервних позапланових зібрань Секретаріату. Ти проголошуєш черговий заклик, який вже жодним чином не допоможе хлопчикам, яких ми відпривали назустріч професійній армії, вони вже ні до чого.
Я наполіг на тому, що очолю військо сьогодні, бо просто не зможу сидіти у кабінеті, ніби в паперовій фортеці, вдаючи, ніби все під контролем. Дослухаючись до приглушених пострілів з вулиці. Думаючи про те, щоб залишитися тут ще ненадовго, я відчуваю себе в ув’язненні. Знаючи, що в кількох кварталах від мене вбивають тих, хто повірив в нас, в наші ідеї, в майбутнє, яке ми їм дали.
Тому що не зможу пробачити цього тим хлопчикам. Ще зовсім дітям з добровольчих загонів, які я особисто наказав відправити в бій. Я бачив 15-річного хлопчину, що завзято рвався до зброї, я дивився в очі матерям, які оплакували життя синів, що так і не встигли пожити. І ці юнаки віддали своє дитинство за те, щоб ми ховалися тут, щоб стіни, що тиснуть на мене, створювали ілюзію захищеності.
Тому що я просто хочу втекти від тебе. Від твоїх очей, що так пильно дивляться на мене вже другий день поспіль, ніби намагаючись побачити мої думки. Від твоєї напів посмішки. Ти постійно намагаєшся зустрітися зі мною поглядом, а я постійно відводжу очі, вже навіть не пам’ятаючи колір твоїх. Може, ти завжди так дивився? Або це фантазія розігралася через майже безсонні тижні.
***
Я заснув за столом, а прокинувся, сидячи на незручному стільці у тебе в кабінеті. В повітрі нависло вже знайоме відчуття напруги.
– Ти впевнений?
– Так.
– Виглядаєш зле. Не хочеш залишитися тут або піти додому до дружини відпочити?
– Залишитися, щоб всю ніч читати телеграми з іменами загиблих? Ні,дякую, – я підвівся зі скрипучого стільця і попрямував до дверей.
– Стривай, – ти двома кроками перетинаєш кімнату, опиняючись зовсім поруч, – візьми окуляри. Останнім часом так часто щуриш очі.
Зір і справді підводив мене віднедавна, проте я певен, що цьому виною перевтома.Окуляри мені були не потрібні, але сперечатися не було ні сил, ні бажання.
Я потягнувся до футляру у твоїй руці. Довгі тонкі пальці обхопили мої. Ми дивилися один одному в очі довше, ніж будь-коли за останні пару місяців, намагаючись озвучити те, що нависало у повітрі. Описати словами те, що не піддається опису.
Хтось стукає у двері. Вихоплюю футляр з окулярами з твоєї руки.За дверима командувач однієї з дивізій. Потрібно було йти.
«Удачі» – сказав ти, додавши щось самими лише губами. Я так і не зміг розчути що саме.
***
Тут відчуваєш себе на своєму місці. Хоча я знаю, що ніколи не був наближеним до військової справи, якась сила штовхає мене кудатися в гущу подій. Під шум пострілів та жовтогарячі іскри, серед метушні та криків відчуваєш себе живим.
Бої за Арсенал тривали усю ніч, але зі світанком повстання було остаточно придушене. Звичайно, що втратили ми здебільшого тих, хто завжди рвався на передову. Їх проведуть в останню путь з усіма почестями, як належить, а зараз – нехай збуджений натовп радіє виграній битві, на певний час забуваючи про ворога, що наступає на нам п’яти.
Очі мимоволі заплющуються, але після такої ночі не думаю, що зможу заснути. Ольга дома, напевно, вже встигла мене оплакати та влаштувати панахиду. Хоча я ніколи не бачив щоб вона плакала, вона не з тих, хто плаче з будь-якої причини. Вона могла розлючено підвищувати голос, розпочинаючи побутову сварку, але не плакати.
Міцний характер і прагматичний розум. Зайшовши додому, я побачив, що вона сидить на кухні, обхопивши руками невеличке радіо. За цю ніч вона ніби стала старшою. Її рука не з її волі нервово тряслася. Почувши мої кроки, вона кинулася до мене і, хоч її лице виказувало всі ознаки радості, в очах була якась німа гіркота.
Змінивши одяг, попрямував до будівлі Центральної Ради. Десь у грудях, між легенями, зароджувалося непевне передчуття.
Працівники Секретаріату зустріли мене радісними вигуками. Дехто вже був добряче п”яним. Не пам’ятаю, як опинився біля дверей твого кабінету, але останньої миті вирішив не заходити.
Повернувшись за свій стіл, я почав заповнювати звіти і готуватися до майбутньої наради. Втративши лік часу, нервово здригнувся, коли хтось постукав у двері.
Ти виглядав гірше ніж я: розпатлане волосся, верхні гудзики сорочки розстебнуті, а комір виглядав так, ніби ти поправляв його на ходу. Нездорово блідий, але щось в твоїх очах вказувало на емоцію, яку я не мог описати. Напруга в повітрі кудись поділася, змінилася чимось іншим.
– Не чекав, що ти прийдеш так рано, хоча, цілком схоже.
– А ти, мабуть, і не йшов.
– Так помітно?
– У дзеркало себе бачив?
Я обійшов стіл, опиняючись навпроти тебе. Відчуття у грудях опускається нижче до живота, викручує.
– Все гаразд?
– Так, просто… не знаю, довга ніч, не звертай уваги.
Ти підходиш занадто близько, недоладно говориш слова, зміст яких важко вловити, непритаманним тобі низьким голосом. Знову починаю уникати твоїх очей, вдивляючись у кісточки пальців. Нарешті здіймаю погляд.
– Чому ти залишився?
– Чекав телеграми.
– Про що?
– Про кого.
Ми стояли на краю прірви, я попрощався з залишками своєї гідности. Відчувши дихання біля своєї щоки, не дивлячись кинувся вниз.
Твої губи на смак як гірка кава і біль. Смакую отруту на своїх устах. Твої руки не там, де їм варто бути. Борода колить лице, повертаючи до реальності. Заплющую очі, чую як зачиняються двері.
***
Поетам не властиве почуття любови, але вони створені, щоб у них закохувалися. Ти з мене виберешся, а я пов”язну. Але ти посміхаєшся, і я згадую, чому віддався без бою.
І щоразу, коли твої руки торкалися мене, чув як щось ламалося в мені.
Додати до улюблених