якось чолов’яга, перекинувши через плече сокиру, увійшов до сусіднього подвір’я. не перший день він чув від односельчан, що сусід його щось проти нього має, а декілька днів тому викинув чоботи, що той йому подарував. плюнув чолов’яга собі на долоні, розтер й взявся за сокиру — замахнувся і по стовбуру старої черешні як дав.
черешеньки заохали-заахали, здригнулись всі разом. загавкали пси, а з хатини вибіг ґазда подвір’я. подивився він на сусіда, стискаючи кулаки. ну той під сраку того сусіда враз погнав. черешеньки зраділи, ґадзі на вдяку скоріш поспіли й скоштувати запросили.
але ж чолов’яга повертався. повертався тиждень, повертався місяць, поливав дерево бензином, сміття під корінь підгортав, наспівуючі щось собі під носа. і ось на третій місяць, коли все дерево вже постраждало, деякі черешеньки, ще тільки-но від жовтезни звільнившись, до нього промовляли:
— папробуйтє нас, мужщіна, папробуйтє!
а інші, з червоним відблиском на сонці та чорним у тіні, злісно відмовляли:
— кого запрошуєте ви? чи зовсім втратили ви совість? через нього ми всі помремо!
— нє чєрєз нєво ми всє умрьом, а чєрєз єво тапор. а он сам хароший. он нас паливал, он нас удабрял, он нам пєсні пєл.
Додати до улюблених