Я стою посеред кімнати, що зводить мене з розуму. Ніжно блакитні – майже білі – шпалери нагадують мені лазарет, в якому мені доводиться проводити майже увесь свій час. Двоповерхові ліжка мають при собі по дві маленькі тумбочки, в яких зберігається форма для будь-якої пори року, білизна та інші потрібні речі. З неї я витягла чистий халат, щоб замінити вчорашній, повністю вкритий чужою кров’ю.
Сьогодні нормально поспати не вдалося, через вчорашню зміну у лазареті і термінову операцію. Операції, що проводяться вночі – та ще й по декілька годин під ряд – найважчі. Ось як мені пощастило. А ще більше пощастило з густим волоссям, яке важко вкласти у щось на кшталт зачіски, яка буде зручною для роботи. Так би і обрізала його.
З думок мене вирвав голос Кіралії.
– Ох, Брі, давай допоможу, – запропонувала вона.
Це була найкраща пропозиція з тих, які я отримала за останні дні. Попередні були пов’язані з зашиванням ран, перев’язками й тому подібним.
Кіралія вправно вкладала моє волосся у низький пучок. За стільки років роботи з її пишними чорними кучерями мої здавалися тонкими гілочками для неї.
– Ну ось і все, – закріплюючи останню шпильку, сказала вона.
– Дуже дякую. Бо я б ще довго тут стояла.
– Мені здається, тобі тільки в радість залишитися тут і нічого не робити.
– Помиляєшся. Я б спала, а це не безділля! – зав’язуючи шнурки, відмовила я.
У відповідь вона пробубоніла щось нерозбірливе та пішла у сторону дверей. Покінчивши із взуттям я побігла до неї. Попереду на нас чекала кава, несмачна каша і довгий насичений день. Рутина.
***
Вже у їдальні я змогла трохи розслабитися, бо якою б бридкою не була каша, це краще, ніж ходити голодною. Кава виявилася просто божественною, дякуючи волонтерам. Іноді здається, що на волонтерах тримається увесь світ. І якщо раптом на землю впаде пітьма, вони до кінця наших днів забезпечуватимуть нас сірниками.
Раптом хтось перекрив мені очі руками з гучним запитанням на вухо «Вгадай хто!?». Але не встигла я збагнути, що то був Фріан, як мій лікоть в’їхав йому в живіт.
– Ти що, божевільна!? – відстрибуючи в сторону, вигукнув він.
– Нема чого крастися, як підлий щур, – безтурботно відповіла я.
– Ну звісно… – Фріан вмостився поряд.
Кіралія тихо сміялася з нього. В її очах миготіли вогники. Цікаво…
– Я, взагалі, чого прийшов до вас. Маю дві новини. Одна хороша, друга погана. З якої почати? – Коротко й по справі, з краплею веселощів – ось який Фріан.
– Давай з хорошої, – сказала Кіра.
– Добренько. Волонтери надіслали нам цілу купу величезних посилок з гуманітаркою, щоб тут було не так гидко, – його очі наскрізь просякнуті іскрами захвату.
– Навряд чи вони керувалися саме цією причиною… – з посмішкою відказала я.
– Причина важлива. Головне, що кава затримається в нашій компанії ще на деякий час, – додала Кіралія.
– Згоден!
– А погана новина яка? – щось всередині підказувало, що мені вона дуже не сподобається.
– Погана… Пам’ятаєте ту компанію з якою ми напилися минулої середи? – Ми кивнули. – Так от їхній полк, що два дні тому відправили на північ кордону – розбили. Усі мертві. – Звична розбещена поведінка змінилася на похмуре обличчя. Кіралія опустила погляд на тарілку, де остигала вівсяна каша.
– Кляті міроблійці… Щоб їм голови повідривало, – прошептала я.
Злість, що охопила мене не мала меж. Я це зрозуміла, коли нігті вп’ялися в долоню настільки сильно, що почали боліти. Проте біль не спинив хвилю роздратування, яка накрила мене.
– Та якого хріна тут відбувається!? – Звук з яким я ляснула руками по столу розійшовся на всю їдальню. Враз стало дуже тихо. Кіра схопила мене за руку і потягла вниз, щоб я сіла.
– Брі, чому ти досі так реагуєш на це? Знаходишся тут значно довше ніж ми, за цей час і звикнути можна було б до того, що втрати неминучі…
– Чому? О, я скажу чому. Бо влада користується нами, як ганчірками. Витерли бруд і викинули. Але от біда, хтось повинен рятувати ці ганчірки, адже потім не сховатися від їхнього дефіциту. І хто як не ми, лікарі, повинні відчувати цей тягар? Я просто не розумію, чому тобі байдуже.
Вона замовкла, але я і не думала зупинятися.
– Ще гірше, коли ці «ганчірки» помирають під твоїми руками. І ти вже нічого не можеш вдіяти, окрім як помолитися за їхню душу, що навіки віддана Вищим, – з неприхованою образою сказала я.
– На щастя, під моїми руками ще ні одна, як ти сказала «ганчірка», не помирала. – Вона зробила паузу, перш ніж продовжити, – Можливо, справа не у владі…
Її слова чітко давали зрозуміти, що вона має на увазі. «Можливо, справа не у владі, а справа в тобі, яка не може врятувати життя черговому солдату?».
Фріан спостерігав за цим мовчки. Напевно, не хотів попасти під гарячу руку. Кіралія гмикнула, коли я встала з-за столу і мовчки пішла до виходу з їдальні. Краще б я випила розбавленої кави.
***
Смерть. Ще одна клята смерть на моїх руках. Хоч усі мене і запевняють у тому, що це не моя провина і шансу на порятунок у тієї дівчини не було, я однаково не вірю у їхні слова. Якщо керуватися лише наявністю шансу, нічого суттєвого з того не вийде. Люди так само будуть помирати. Єдина відмінність у тому, що тим, кому дано шанс, будуть страждати довше, ніж ті, у кого того шансу немає. Але при цьому люди бажають легкої та безболісної смерті.
Змиваючи з рук кров, я думала про можливе майбутнє тієї дівчини, яке підло відібрала якась міроблінська скотина. І таких, як вона, було безліч.
Війна між Ліфлендором і Міроблінгом почалася 13 років тому. Спочатку її не сприймали як загрозу, адже бої точилися лише на кордоні. Проте приблизно через 5 довгих років, міроблійці почали завдавати серйозніших ударів по прикордонних містах. Серед людей тих територій ширилася паніка та страх. Масові евакуації, допомога волонтерів, фонди по підтримці переселенців – врятували місцевих жителів. Але це не рятувало території, які в нас хотіли відібрати.
Коли усіх місцевих було вивезено зі сходу країни до заходу, міста було віддано нашим військовим управлінням. Вони обладнали гуртожитки та готелі у казарми, зі старих будівель вибудували військові бази, а зі шкіл та вищих навчальних закладів – лазарети та госпіталі.
Усе це нагадувало суцільний кошмар. Ще якийсь час назад тут жили та раділи життю люди, а сьогодні це вже військові бази та лазарети.
Зараз мені 21 і все, що я знаю про війну, то лише вирвані з чужих розмов спогади. Але людські спогади передають всю глибину проблем, які виникають через війну, – найкраще. Ні один сухий історичний факт або звіт не передасть того, через що пройшли люди. І це прикро. Дійсно прикро. Люди, які мали сім’ю, люди, які захищали свої землі та рідних – стануть історією. Тією історією, яку будуть згадувати лише у шкільних підручниках, а в повсякденних розмовах – старатимуться уникати.
Я більш ніж впевнена, що тітка Ґрієлла разом зі своїми подругами давно забула за війну. Хоча, можливо, вона інколи згадує маленьку Брі, яка бігала по саду разом із сусідськими дітьми, а після, приходила з голови до ніг брудна. Те, що залишилося в моїй пам’яті про тітку – крапля у морі. Але я все ще пам’ятаю з якою любов’ю в очах вона дивилася на мене перед сном, співаючи колискову.
Власних дітей вона не мала, тому усю душу вкладала у мене, коли я навідувалася. Це було гарно видно у компанії з іншими високородними. Всі вони вважали мене ніким, тільки через те, що батько покинув мене та поїхав у пошуках кращого життя, залишаючи 13-річну дівчинку на плечах у сестри його покійної дружини.
Стільки років поспіль я згадувала лиш спину свого батька, що пішов не сказавши ні слова. На всі мої дитячі питання слідувала однакова відповідь: «Він не повернеться».
З роками я почала його забувати, а моя любов до нього – гаснути. І це нормально. Це те, чого варто було очікувати. Але пам’ять про матір у мені назавжди. І любов до неї палатиме вічним вогнем. Як і до любої тітки, яка прийняла мене як рідну.
– Брієтто? – Голос Маркуса пролунав занадто різко і неочікувано. Погляд був якимось здивованим.
– Ти наче загубилась у себе в голові. Дивишся на руки невідривно вже декілька хвилин. – Він вимкнув кран. – Навіть не почула як я зайшов, – в голосі чулася награна образа.
– Вибач. Я справді трохи заблукала в думках, – сором’язливо відповіла я.
– Можливо, я можу допомогти тобі розслабитися? – Його руки торкнулися моєї талії, а носом він уткнувся мені в шию.
У дзеркалі, що було напроти нас, ця картина виглядала досить романтично. Але я бачила лише себе. 15-річну Брієтту, а за нею…
Маркус різко розвернув мене обличчям до себе. Його погляд чекав дозволу на подальші дії. Я кивнула.
В котре я обіцяю собі, що це в останнє. В останнє я заглушую свій біль сексом. Проте кожна така обіцянка закінчується однаково. Але зараз – це правдива обіцянка, яку я виконаю.
Після того, як отримаю бажане.
***
До кімнати я намагаюся зайти якомога тихіше, але Кіралія все одно мене почула. Сподіваюся, інші дівчата вже сплять.
– Ти знову?… – Вона не наважується продовжити питання.
– Так.
Ранкове непорозуміння досі відлунює в голові. Її слова вразили мене сильніше, ніж я очікувала. Відчуття провини, як ніж, який встромляють у серце, а потім прокручують декілька разів, щоб біль від рани відчувався ще дуже довго. Саме це вона і зробила.
– Брі, ти не думала, що це занадто?
– А ти не думала, що занадто – це говорити не подумавши? – грубо відповіла я.
Моя різкість її вразила. Напевно, думала, що я вже про все забула. Вона закусила губу та стиснула покривало пальцями.
– На світанку наші від’їжджають до північної частини кордону, – різко змінив тему розмови, прошептала вона.
– Список є?
– Так.
Я кивнула.
– Брі, – почала Кіра, – пробач за те, що наговорила тобі вранці. Я була трохи необережною в словах, бо насправді мене саму вразила та новина.
– Трохи? – з посмішкою спитала я, відчуваючи, як вогонь образи потухає.
– Добре. Я була необережною, – вона трохи розслабилася, але потім її обличчя знову стало серйозним. – У списку було моє ім’я.
Такого відчуття нудоти у мене не викликала навіть недоварена вівсяна каша. Але нудило мене не від огиди, а страху. Страху за неї. Мою єдину подругу збираються відправити на північ кордону, де нещодавно розбили полк наших знайомих. Жорстоко розбили. Міроблійці інакше не вміють.
– Я поїду замість тебе, – безвідмовним тоном сказала я.
– З глузду з’їхала? За обман тебе покарають, – нагадала Кіра.
– Знаю. Але нехай краще покарають, а ніж я потім буду стояти над твоєю могилою. – Вона здригнулася від цих слів. – Не переймайся. Ніхто не дізнається про це. Чи ти думаєш вони нас усіх в обличчя знають? Старшим не до цього, повір мені.
Після цих слів Кіра помітно розслабилася, але похмурий вираз з обличчя не сходив, тому я сіла біля неї й притиснула до себе. Обійми з Кіралією можна було прирівняти до обіймів із хмарою. Такі ж ніжні й легкі, але водночас міцні та вірні.
Я не дозволю їй померти.
Додати до улюблених