То була напевно субота

Я хотів би в небі забутись
І нічого в світі не знати
Та чи треба цього позбутись
Поможи мені це пізнати

SadSvit — Молодість

— Я маю тобі… дещо сказати,— голос у Саші тихий, наче той і не хоче, щоб Андрій його почув. Наче хоче лиш сам з собою говорити. Втім, Леонтьєв вже сто разів зібрався з думками, тому й не сказати що пожалкував. Врешті-решт, втримати все те, що так давно приємно ниє десь між ребер — важко. І накриває шаленою хвилею, так ніби душа готова відірватись від землі та полинути кудись дуже високо, нагору, до самого сонця і далі, у глибини космосу.

— Ти про що, Саш?

Погляд в Андрія спокійний. Князєв посміхається лагідно, самими куточками вуст. Їх хочеться цілувати до запаморочення. Допоки не зникне із легень увесь кисень. Ніжно пригорнути до себе, відчуваючи, як біснувато у грудях б’ється серце. І відчайдушно потопати у ясному відблиску смарагдових очей.

— Ні. Ні про що. Забудь, не має значення,— майже пошепки відповів Саша і поправив окуляри, що з’їхали на кінчик носу.

Надвечір було прохолодно. А годинникова стрілка сповіщала, що гуртожиток от-от зачиниться. Думка про те, щоб провести ніч на скамниці під зорями у першому-ліпшому дворі-колодязі хлопчину не тішила.

— Та годі тобі, кажи давай!

— Нісенітниця, Андрюх, забий.

— Так,— Андрій зупинив Сашу,— поки не скажеш — ми звідси не підемо. Второпав?..

— Князю, досить, пішли, в мене гуртожиток зачиняється вже…

— Ти перший почав, тепер розповідай,— Андрій не сходив з місця, уважно спостерігаючи за кожним рухом Саші.

У брудному світлі ліхтарів Андрієве фарбоване волосся здавалось жовтим, наче житнє поле. А допитливий погляд був подібний до рентгену. Як тоді, коли Саша впав з велосипеду і зламав руку, і його, наляканого, на старій іржавій “буханці” повезли до районної лікарні.

Тільки зараз він нічого не ламав, а відчуття таке, ніби потрапив під вантажівку.

— Пообіцяй, що не наб’єш мені пику. Добре?..

— Ну, добре. Знаєш, мені щось лячно від таких слів стає, тільки не кажи, що ти когось завалив…

— Я тебе кохаю, Андрюх. Всім що в мені є кохаю. Я не жартую, ти не думай, я серйозно.

— Ніху… тобто… в сенсі кохаєш?

— В прямому.

Князєв мовчки дивився собі під ноги, буцаючи подряпаними носками старих конверсів маленький камінь, що потрапив під ноги. По правді, він не знав, як реагувати, адже подібні зізнання чув лише від дівчат. Але Саша йому теж подобався. Андрій до останньої секунди сумнівався, та зараз все ніби встало по своїх місцях. Всередині був приємний лоскіт. Якщо так відчуваються метелики в животі — тоді це й справді вони.

— Я зрозумію, якщо ти мене пошлеш,— Леонтьєв зняв окуляри та потер втомлені очі,— Просто скажи: так, чи ні?..

— Та чого ти,— Андрій зробив кілька кроків і опинився впритул до Саші,— все окей. А якщо дозволиш себе поцілувати — буде ще краще.

— Ти… ти серйозно?..

— З таким не жартують, Лосику,— Андрій посміхнувся,— Ну, то як, цілуватись будемо?..

Саша кивнув. Андрій обережно поклав долоні на залиті легким рум’янцем щоки.

— Заплющ очі.

Леонтьєв заплющив очі. І затамував подих. Думки затьмарило, кінчики пальців тремтіли, серце тріпотало від очікування першого у житті поцілунку. Справжнього. Такого, що назавжди запам’ятається. Князєв милувався. Йому подобались зімкнені повіки та покусані губи, тріщинками яких гуляло ліхтарне світло. І Сашкові парфуми йому теж подобались. Де він тільки їх дістав? Такі п’янкі, вони йому підходили краще за будь-які інші. Не те щоб Андрій був знавцем із парфумів, однак завжди подумки відмічав, кому і як підходять різноманітні аромати.

— Андрій?..— очей Саша не розплющував. Він чекав. І боявся, що Андрій втече, поки він не бачить. Хоча й чув гучне приривчасте дихання.

— Вибач, коханий, я щось замріявся.

Від слова “коханий” у Саші ледве не пішов з-під ніг асфальт. А від довгого ніжного поцілунку хлопець й зовсім втратив зв’язок із дійсністю. Андрій цілувався так, як Саша й не міг уявити. Навіть у напрочуд реалістичних снах.

— Андрій…— Леонтьєв відсторонився, розірвавши поцілунок, і збентежено поглянув на Князєва,— гуртожиток вже, певне, зачинився… я вже не встигну дійти…

— Чхати на гуртожиток, в мене заночуєш.

— Правда? А як батьки?..

— На дачі вони, Лосику, на дачі.

— Ти мене рятуєш, Андрюш,— Саша міцно його обійняв. Андрій у відповідь зробив те саме.

— Пішки, чи на метро? — запитав Князєв.

— В мене ні копійки, тож пішки.

— Перестрибнути через турнікет — справа трьох секунд. То як, ходімо?

— Давай ще трохи побудемо тут?..

Вони ще довго стояли обіймаючись. І ніхто не згадав, що потрібна гілка метро зачинена на ремонт.

Додати до улюблених