Торіель розчаровано зітхнула. Невже її морозяні равлики закінчились? Знову два дня тинятися у Сноудін…
Торіель, не дивлячись на свою м’яку білу шерсть вдягла на себе теплу шубу з равликової шерсті та гарненький червоний берет.
Торіель спустилась у підвал. Вона не любила це місце… Звідси віяло холодом. Ні, не тому що тут знаходиться прохід до Сноудіну. Всіх, кого вона любила, забирало це прокляте місце.
Торіель відкрила ворота. З проходу різко повіяло снігом та холодом. Знову прийдеться прибирати розталий сніг.
Зайшовши у Сноудін, Торіель значно повеселішала. Вона згадала про свого товариша, Санса. Раптом вона тихо захохотіла, напевно згадала якийсь анекдот від Санса.
Нарешті! Торіель проминула безлюдну місцевість, та приблизилася до Сноудіну.
Доречі, Санс пообіцяв Торіель показати нову, більш коротку дорогу до полянки з морозяними равликами.
Вона якраз підійшла до будинку свого товариша. Постукавши у двері, Торіель, опустивши голову ,стала чекати Санса. Зза дверей почали доноситися звуки вибухів, розлючені крики Папіруса та ще якісь незрозумілі звуки, накшталт той штуки… “Подушка – пердушка”?
Двері різко відкрились. Санс стояв, закинувши праву руку, точніше її кістку собі на шию.
– Привіт, Торіель… Як справи? Що тебе привело до мене?
Торіель була майже вдвічі вище за Санса. Вона присіла навкорти біля нього, та почала скаржитися на різні побутові проблеми. Нарешті помітивши, що Сансу абсолютно нецікаво, і що він гав ловить, Торіель гордо закінчила свою тираду улюбленим словом “равлики”.
– Неймовірна історія…Надзвичайна…
Торіель обурено фиркнула. Що неймовірного у вічно застрявшій в раковині шерсті?
– В будь якому випадку, чи зможеш ти мене провести до галявили морозних равликів?
Санс почав м’ятися. Він переступав з ноги на ногу, та щось незрозуміло бурчав. Але гляшувши на щенячі очі Торіель, Санс здався:
– Добре. Пішли, поки ще не сутеніло.
Торіель з’єднала свої м’які білі лапки та радісно підскочила.
Санс усміхнувся. Як можна відмовити такому милому створінню?
Йшовши за ручку з Торіель, він травив якісь, на диво смішні жарти. І навіть якщо не дуже, Торіель від всього серця щиро сміялась.
Сутеніло. Торіель почала турбуватись. Вона запитала:
– Санс, ми точно не заблукали…? Він покрутив головою по сторонам, перевірив напрямок вітру, понюхав сніг та легко повів плечами.
– Так… Здається що ми заблукали.
Торіель шоковано відступила назад. Снігу намело стільки, що вона стояла у ньому по коліна. Льодяний мороз та вітер ще більше наганяли тривогу та відчай бідній Торіель.
– Не може бути…. ТИ ЩО, З САМОГО ПОЧАТКУ НЕ ЗНАВ ДОРОГИ?!?!??!??
Торіель ображено побігла назад по слідам. Вона була впевнена, що знайде дорогу назад без Санса.
– Але ж я просто хотів с тобою погуляти…
Вітер відніс ці слова далеко, неначе спеціально подалі від розбитого серця Торіель.
.
Так… Здається я пам’ятаю ці ялинки… Чи ні?
Торіель стомилась. Вона не відчувала холоду чи фізичної втоми, вона стомилась морально.
“Це був дуже несмішний жарт!”, – подумала Торіель.
Погода ставала дедалі гірше, сніг валив неначе з відра.
Що це там видніється в далині? Невже двері?
І вправду, дивні фіолетові двері виднілися через білий туман снігу. Оточені ялинками, ці двері наче запрошували у них увійти. Саме дивне в них було, що вони не були до чого небудь приєднані.
Торіель уважно обстежила двері, і чисто ізза цікавості пройшла у них.
Вона опинилася у дивній чорній кімнаті. Від снігу і сліду не було. По колу розташувалося ще 13 дверей, кожна з яких мала своє унікальне забарвлення.
” Яке дивне місце…”- подумала Торіель.
Ще дивнішим було те, що на підлозі, точно в рівний рядочок викладені разнобарвні яйця, деякі з них міняли забарвлення або мигали.
Але більше всього приваблювали звичайні коричневі двері. Не вагаючись, Торіель пройшла саме у них.
Звичайна дитяча кімната. Вона нагадала їй ті, що у її власній хаті. Єдине що ця кімната була більш холодна та безрадісна.
На столі лежав рожевий щоденник. Навіть прозоро переглянувши його, Торіель мало не зомліла. Що за чортівня відбувається з мешканкою цієї кімнати?
Раптом Торіель почула дивні звуки з балкону. Відчуття підсказали їй що щость неладне, тому Торіель швидко метнулась туди.
На сходах, які вели в безкінечну бездну, стояла дівчина. Ураган куйовдив її довгі каштанові коси, та розносив сріблясті сльози по щокам дівчини. Мадотсукі от – от зістрибне з балкону.
Довго не думаючи, Торіель схватила лапою бліду руку дівчини та міцно обійняла бідну Мадотсукі.
Дівчина продовжила плакати. Вона занурилась у шерсть великого, незнайомого монстра, де їй так навдивовижу спокійно та тепло.
Торіель печально посміхнулась. Душа цієї дитини була переповнена відчаєм. Торіель спасе цю дитину. На цей раз, вона точно зуміє…
Вітер ледь – ледь колихав м’яку, білу шерсть Торіель, розносячи тихі всхлипи Мадотсукі по всьому місту.
– Тихо, дитя моє, тихо. Все буде добре.
Все буде добре…
Додати до улюблених