— Джек останнім часом сам не свій, — каже Беверлі. Слова змазуються через паперову трубочку, через яку вона тягне каву. Вілл киває: він і сам не сліпий. Але все ж таки Беверлі — його подруга; якщо їй хочеться обговорити боса, то нехай. Він міг би розповісти їй про кошмари, про кров на своїх руках — чужу кров, про Ганнібала, але Вілл іде поруч, п’є каву і киває. Мовчить.
Не лише Джека підкосили останні події. Щодня щось трапляється. Понад сімнадцять тисяч вбивств на рік, а скільки залишається за рамками статистики? Порошок, якого не знайшли під час розтину, вивезене на пустир тіло, зниклі безвісти люди, «нещасний» випадок, підлаштований суїцид… Маньяки сидять на верхівці піраміди і кидаються кістками, і коли чергова кістка потрапляє вГрема, він обертається. Дивиться вбивці у вічі. Розуміє: всіх не врятувати, але намагається. Навіть якщо не хоче.
— Сьогодні ти не тут, — зауважує Беверлі. Віллу нема чого заперечити. «Тут» існує дуже умовно, щоб на нього покладатися. Вілл постійно «там» — на межі, тремтячий, сліпий, давно втративший контроль. Його сите, гарне життя крутиться, наче дзига на шляху в нікуди.
— Мені здається, щось не так, — шепоче профайлер і додає ще тихіше: — Зі мною. Я на порозі якоїсь хвороби. Нещодавно відключився в ресторані, прийшов до тями через кілька годин.
— Ти дуже багато працюєш. Лекції, після яких Джек тягає тебе від трупа до трупа. Ще й це… — Беверлі вдає, що втягнула дуже багато кави. Вілл дивиться на неї з докором: вони знайомі кілька років, подібне удавання — неначе плювок.
— Вбивство. Так, я знаю, Беверлі. Але це позаду. Гоббс позаду.
— Що ж тоді попереду?
Вілл шумно видихає. Вони зупиняються біля картинної галереї. Грем кілька разів пропонував подрузі скласти компанію, але Беверлі, яка їздить на байку, Беверлі, яка носить косухи, щоразу відмовлялася. Тепер Вілл утримується від пропозиції. Якщо Катц піде, за нею — незручні питання. Що ж попереду тебе, Вілле, якщо за спиною вбивство? Як ти справляєшся зі своїм болем? Навіщо? Чому?
Вони поспішно прощаються. Беверлі йде, але її питання залишається. Воно чіпляється за штанину Вілла, ніби втрачена дитина — ні струсити, ні розтоптати.
***
Всередині тихо та людно. Вілл залишає в гардеробі пальто та шарф, а разом із ними — погані думки. Принаймні так він думає. Найкраще у подібних виставках – побути на самоті серед натовпу.
Профайлер зупиняється біля першої картини і душиться повітрям. Кривавий малюнок — змазаний, нечіткий, але за червоними патьоками ніби ховається чиєсь перелякане обличчя. Йому хочеться доторкнутися, стерти верхній шар пальцями, а ще краще — вирізати картину з рамки і сховати під піджак. Бажання володіти змішується в ньому з бажанням споглядати, тому чоловік ховає руки в кишеню і відходить на кілька кроків.
Чужі емоції обтікають Вілла широкою дугою. Він не отримує від них нічого, крім роздратування. Перед очима миготить багряне і червоне — воно дивиться з полотен чиїмось розрізаним горлом, широкою раною, кривавим кашлем, слідом від батога, наскрізним пострілом, подряпиною на білій шкірі. Кожна із картин намальована кров’ю. Вілл подумки цокає: «Яке марнотратство», але в той же час йому хочеться порізати руку і накласти зверху свіжий шар.
Профайлер обводить поглядом натовп. На обличчях — все, від захоплення до спантеличення і огиди. Все, крім спраги. Вона звивається і скиглить всередині Вілла. Проситься назовні. Грему хочеться взяти щось тендітне і дзвінке — наприклад, кришталь — і розкришити до чиєїсь голови. Він жадає руйнування. Дитячої, безглуздої люті. Але під рукою немає ні кришталю, ні люті. Профайлер повільно ходить від картини до картини, доки не помічає Марго Верджер, доки Марго не помічає його, доки посмішка не наповзає на її витончений рот кривавою тінню.
— Приємний сюрприз, Вілле. Рада зустріти поціновувача, — жінка простягає руку для потиску. На ній кофта з високим коміром та сонцезахисні окуляри – типовий набір жертви аб’юзу.
Вілл посміхається у відповідь, киває. Йому хочеться сказати: «Виставка — лайно, я не радий тебе бачити, але якщо Мейсон справді така сволота, якщо ти одного разу вб’єш його, я стану на твій захист. Тільки йди, йди зараз і не чіпай мене».
— Ти недавно бачився з моїм братом, — Марго не вміє читати думки. — А потім він записався до психотерапевта. Вибір здається мені дивним.
— Ми пообідали разом, він розпитував про терапію, але не думаю, що мої відповіді його задовольнили.
— Ось як…
— Сподіваюся, терапія допоможе вирішити його проблеми. Напевно, у таких впливових людей їх повно.
Марго сміється. Вона підходить до вузького, високого вікна, Вілл неохоче слідує за нею. Жінка знімає окуляри, але її обличчя чисте — ні синців, ні порізів, тільки в погляді полум’яніє страх.
— Мейсону не потрібен порятунок від пороків. Тільки благословення. І здається мені, цей Ганнібал Лектер, цей… психотерапевт може дати моєму братові все, що йому потрібно.
Вілл мовчить довгий час.
— Алана не бажає тобі зла, ти ж знаєш, — нарешті каже він. Марго невпевнено киває, страх у її очах виходить із берегів і затоплює обличчя нездоровим рум’янцем. — Вона рекомендувала Ганнібала за старою дружбою. І мене його підхід більш ніж влаштовує.
— Звичайно, — кривиться Марго, одягає окуляри і йде. Вілл повертається до першої картини — налякане обличчя на полотні вражаюче схоже на обличчя Марго Верджер.
***
Вілл Грем сам її вибрав. Тяжка і холодна, із чорного скла, пробка ідеально лягає у його долоню. Йому хочеться багато чого. Подарувати її Ганнібалу у витонченій коробці, перевитій срібними стрічками. Прийти вже з нею — готовим, покірним — і опуститись перед доктором Лектором на коліна. Розповісти про неї так, ненароком, під час сеансу, і залишок вечора спостерігати, як темніють очі і нервово тремтять пальці у його психотерапевта.
Вілл зупиняється на другому варіанті і — з жалем — відкидає продовження. Встати на коліна, в одній відкритій сорочці, розстебнути джинси Ганнібала, спустити їх на стегна разом із трусами і взяти в рот його член — звучить надто добре, щоб бути правдою. Вілл дорослий чоловік: він знає, наскільки далекі фантазії від реальності, тому задовольняється ними з подвійним захопленням.
Він старанно миється перед сеансом, розробляє задній прохід пальцями. У ванній душно, дзеркало покривається краплями вологи, Вілл спирається на нього долонею — холодно, слизько — і ледь не падає в оргазм від усвідомлення, що він зараз робить. Профайлер знає, що пробку потрібно нагріти, але крижана гладка поверхня палить вогнем при найменшому дотику. Це занадто. Яскраво, нестерпно. Вілл не дозволяє собі торкнутися члена. Він поспішно натягує білизну, надягає штани та затягує ремінь трохи сильніше, ніж це необхідно.
За межею міста дороги — гірше нікуди. Вілл з’їжджає з шосе на ґрунтову дорогу і відчуває тілом кожен камінчик. Це злить і збуджує одночасно, але коли Ганнібал відчиняє двері, профайлер – зразок спокою, хоч у рамку та вішай. Він зауважує, що погода чудова для середини березня, запитує, як справи у Мейсона — з тихим, жорстоким смішком — і сідає у незручне крісло.
Вілл досить добре вміє контролювати збудження. Але коли він каже: «Кілька днів тому я мало не збив оленя. Вночі він мені наснився — величезний, чорний і з вашим, докторе Лектер, обличчям. Я стояв перед ним, голий і закривавлений», його тілом біжить електрика. Йому хочеться, щоб небеса розкрилися, щоб бог зірвав дах із цього жалюгідного будиночка і вразив Вілла блискавкою в саме серце. Щоб не залишилося нічого — лише попіл та запах озону.
— Що ви відчуваєте після таких снів: страх чи збудження?
— І те, і інше.
— Добре, Вільяме, — Ганнібал встає і долає відстань між ними жахливо повільно, ніби йде через густу чорну воду. Кожен крок віддруковується під повіками Вілла яскравими спалахами. — А що ви зараз відчуваєте?
— Нічого.
Ганнібал посміхається. Ця посмішка – як ніж – входить у серце плавно та швидко, а потім рухається нижче. Коли доктор Лектер опускається на коліна, усмішка досягає паху Вілла і осідає важким парчовим покривалом.
— Мені подобається, як ти брешеш, — шипить Ганнібал і накриває пах Вілла долонею. Його дотик ледь відчутний. Гострий. Необхідний. Нестерпно зайвий. Грем кидається між цими визначеннями — загнаний у клітку звір. Шкірить зуби, закочує очі, смикає стегнами. Всередині гаряче та порожньо. І так сильно наповнено холодом – не видихнути.
Вілл на мить заплющує очі. Все стає гострим – і глухим. Коли він ледве розліплює повіки, все зникає — тепло руки, жар чужого дихання. Ганнібал сидить у кріслі навпроти і крутить між пальцями ручку. Тиша між ними розколота — дихання Вілла надто різке, надто збуджене. Він не розуміє, що реально. Летить з однієї прірви до іншої, поки прірви не закінчуються.
***
Друге вбивство відбувається через вісімнадцять днів. Чоловіка знаходять підвішеним за одну ногу, друга — зігнута в коліні і прив’язана за гомілку до стегна, руки пов’язані за спиною широкою стрічкою. Багряне від припливу крові обличчя, вирячені очі, вигнуте в судомі тіло, калюжа блювоти на підлозі. На животі – акуратний розріз, зашитий з хірургічною точністю. У крові знайдено величезну дозу стрихніну — сильнодіючої отрути, яка викликає судоми і смерть від задухи.
Вілл читає звіт, дивиться на холодне тіло на холодному столі і не розуміє, чому Джек його не викликав. Йому телефонують після того, як жертву привезли на судмедекспертизу. Беверлі старанно ховає погляд.
— Дивись тут, — бурчить Кроуфорд. — Журналісти приїхали раніше, ніж ми. Нема чого тобі там світитися зайвий раз.
Вілл киває. Очі сльозяться від смороду — чоловік провисів на балці у власному сараї кілька днів, перш ніж його знайшли. Ні дружини, ні дітей, ні собаки, лише будинок на відшибі та жаліслива сусідка, яка прийшла повернути борг у кілька доларів.
— Журналісти прозвали його Тарологом. Вони впевнені, що це робота серійного вбивці. Спочатку “Десятка мечів”, тепер “Повішений”.
— Журналісти чи наша знайома Фредді Лаундс? — пирхає Вілл. — Упевнений, що на тотал крайм вже красується нова стаття.
Джек жмуриться від злості і кидає на профайлера застережливий погляд.
— Прибережи свої жарти для іншого місця. Мені треба знати, вбивця той самий чи ні.
«Знати! — подумки кривиться Вілл. — Наче я бог, перед яким відкриті всі таємниці всесвіту. Навіть якби я знав, хто вбивця…» Його думки спотикаються: що він зробив би, якби знав? Чи зробив би він хоч щось?
Вілл одягає рукавички та просить усіх вийти. Він торкається крижаної поверхні столу і приводить думки до ладу. Мертвий чоловік виглядає змученим, ніби навіть після смерті його катують сонми демонів. Вбивця хотів, щоб його жертва страждала. Щоб агонія здавалася нескінченною. Помста чи чистий садизм? Вілл ходить колами навколо тіла, але відповідь завжди на крок попереду.
Рана на боці виглядає дивно. Вона не смертельна – шкіру розрізали, а потім зашили. Більше нічого. Начебто жертву спочатку не хотіли мучити, але чому тоді обрали таку жорстоку отруту?
Вілл виходить у коридор — дихати одразу стає легше. Він робить кілька глибоких вдихів, відмахується від запитань Джека і підходить до Зеллера.
— Коли робили розтин, не помітили нічого незвичайного?
— Окрім отрути в крові і тіло, що розкладається? — у Зеллера гарний настрій, а ще йому не подобаються «зарозумілі виродки», як він одного разу охрестив Вілла.
— Так, крім цього. Можливо, щось дивне із внутрішніми органами. Печінкою.
— А, це… Бідолаха мав хронічний гепатит і фіброз.
Вілл киває. Самовдоволена посмішка так і проситься вистрибнути на обличчя.
— У попередньої жертви нічого не зникло з внутрішніх органів?
Зеллер із Прайсом переглядаються.
— Правду кажучи, там була суцільна каша, коли всі мечі витягли. Та зайвих ран не знайшли.
— Вілл, ти щось побачив? — голос Джека тремтить від напруги, мов дзвін.
— Поки не знаю. Можливо, вбивця хотів забрати печінку як трофей, але вона попалася бракована. І він розлютився.
— Трофей? Ти впевнений?! — Кроуфорд тре долонями обличчя. Вілл озирається і бачить, що в коридорі залишилися тільки вони з Джеком.
— Це лише мої припущення.
— До біса припущення, Грем! Починай вже працювати! Двадцять років тому ми так і не спіймали маніяка, який збирав трофеї.
— Ти про…
— Про Чесапікського Потрошителя! Про кого ще?
Додати до улюблених