Сендвіч з моцарелою за 500 єн у правій руці.
Або з тунцем за 450 у лівій.
У цьому має бути якась філософська ідея, подумав Нанамі. Здається, він бачив фільм зі схожою сценою, тільки там були тістечка і хлопчик. Як він називався?..
Чергове завдання видалося досить трудомістким, щоб прийти додому пізно ввечері і впасти в ліжко, нічого не приготувавши. Отож він зараз тут.
Нанамі позіхнув із закритим ротом (ніколи б не зізнався, що пишається цим умінням), поклав сендвічі на місце, і обійшов стелаж, щоб спитати продавця, який з них більш свіжий, попутно протираючи пенсне.
Тільки щоб наткнутися на вульгарну табличку з величезними жовтими літерами 50%ЗНИЖКА50%. І з величезною упаковкою швидкорозчинної гострої фетучіні (?) під нею.
Що за тривіальність? Проте це нагадало дещо.
***
Нанамі Кєнто 15 згідно з його паспортом – тим не менш, виглядає він на всі 20 (що досить зручно, коли тобі дуже потрібна робота).
Таверна-якініку – непоганий варіант. Нехай і тимчасовий. Господар хоч і з підозрою ставиться до працівників з на чверть данським корінням, все ж таки мої охайність, акуратність і пунктуальність поки що примиряють. І слава Камі, ще одне фарбування в чорний моє волосся б не пережило.
Зазвичай я не маю проблем з клієнтами. Вироблений, до нудності “ввічливий” голос, непроникне обличчя – ось і весь “секрет”.
Сьогоднішній травневий вечір обіцяв бути спокійним – до того, як Кіко-кун, нескінченно вибачаючись, відтарабанила: “Кіокосталогіршетерміновотребавлікарнюпідмінимененагодинкубудьласкадогробувборгуспасибі! Доречітамтвійм’ясоїдзновприйшов!” відкланялася і втекла.
Йопересете. Ой. Сподіваємося, вона цього не почула – хоча з підсобки досить важко щось розчути взагалі. Там я обладнав для себе щось на кшталт турніка, на якому кілька разів на день зображую чурчхелу, щоб знімати напругу зі втомленої спини. Не здивуюся, якщо до 30 років обзаведусь варикозом, сколіозом та іншими радощами життя. Якщо доживу. Якщо ні – теж непогано: не доведеться заробляти гроші ще й на ліки для себе.
Зазвичай я не маю проблем з клієнтами. Але цей хлопак із гніздом на голові та шрамом біля рота…
Реально мене дратує.
– Я буду м’ясне плато, стейк середньої прожарки, гьютан, мабуть… І ще ці кумедні штукенції. Будь ласка. О, мало не забув! І онігірі з кроликами!
Іще б пальцями клацнув, тц.
М’ясоїд – прізвисько, не складно здогадатися чому придуманне вегетаріанкою Кіко. Що прижилося, звісно, лише у вузьких професійних колах.
Поки що він не зробив нічого протизаконного – крім нескінченних спроб утекти не заплативши.
Ось і зараз – сидить, править теревені по мобільнику (либонь, дорогому Sony Ericsson, що абсолютно не підходить до засаленої кофти та не розчісуваємому мабуть з чистого принципу волосся). Обтрусив руки, ніби вдалу угоду уклав. Ну і ну.
Руки на автоматі записують замовлення. Секунду. Онігірі у вигляді кроликів?
[НЕ ХОЧУ ТЕБЕ ЗАСМУЧУВАТИ, АЛЕ ЧЕРЕЗ П’ЯТЬ ХВИЛИН ТИ З НИМИ ЗУСТРІНЕШЬСЯ.]
Судячи з застиглого обличчя М’ясоїда, він шкодує, що не вимкнув гучний зв’язок.
[РЕКОМЕНДУЮ ПОЧАТИ ШУКАТИ НОВЕ ЖИТЛО.]
– Подивимося, ще рано робити ставки.
Тільки цього не вистачало. Пощастить, якщо це Асоціація колекторів, а не якудза.
Іду на кухню, вдаючи, що це все мене взагалі ніяк не стосується. Може й обійде стороною.
От лайно, я ж на заміні. Зовсім забув. Дуже люблю готувати – зазвичай це заспокоює нерви, але не коли твій клієнт – М’ясоїд. Візьми себе в руки, Нанамі, це просто потрібно пережити, бажано виживши.
Вімкнути сильний вогонь для казана з рафінованою олією для “фані літтл сінгс”. Поставити розігріватися пательню номер 1 до 260 °, дві столові ложки олії. Пательня номер 2, 150 °, одна столова ложка олії. Перевернути темпуру. Пателтня номер 3, півтори столові ложки, столова – юдзу, столова – соєвого соусу. 20 секунд – забрати стейк з номера 1 і покласти на номер 2. Дістати з холодильника вже нарізане м’ясо та готовий рис, з білої шафки – в’ялені курячі чипси. Розібратися із темпурою. Поставити в мікрохвильовку овочі. Залишилось 10 хвилин.
Поставити гьютан. Швидко розкласти м’ясне плато, оливки, зелень. Нещодавно навчився робити один соус – ось зараз і пустимо його у справу. У страву. Ха. Дістати овочі, розібратися з онігірі. Залишилося 5 хвилин.
Розібратися із гьютаном. Дістати Чимакі, прикрасити імбиром – фірмовий рецепт, щоб його шлях трафив.
Час!
Незабаром я буду, як Білосніжка: готую, прибираю, ношу на плечах і руках птахів… Під соусом Теріяки. Потрібно б захопити рахунок.
Так я й думав. М’ясоїд втік, не просто не заплативши, навіть не забравши своє здоровенне замовлення. С-с-скотиняка.
Розклав страви, чого добру пропадати. Зображати індіанку зі глечиком на голові немає жодного бажання. “Ще не згинула примарна надія на повернення блудного сина (і мене ще називають песимістом?)”.
На стійці валяється складений навпіл листок паперу. Так.
“Будь ласка, не викидайте онігірі. Дякую.” Хах, ааа, он воно що. Ну гаразд.
– Йо, хафу!
Я знав. Як би тобі не було погано, завжди може стати ще гірше. Гнів гірчить десь у глибині горла.
До закладу зайшло троє (і як тільки пропустив?..) дивно – надто традиційно для такого району – одягнених, чиї нахабні погляди не передвіщали нічого лепського. У центрі — ватажок банди, який недбало закинув сокиру на плече. Судячи з отруйно-блакитних очей, його шалено бавить те, що відбувається. Нанами хочеться сплюнути.
У двох інших в очах безкарності поменше, але не отруйної блакиті. До гірчення в глибині горла домішується сіль. Нанами хочеться пити.
Не схожі на якудза – скоріше, на типових розбійників із народних казок. “Щороку отаман приймає від своєї банди присягу у вірності; тепер якраз настає час цієї присяги, для якої, за звичаєм цих розбійників, потрібна свіжа людська кров.” Ось тільки Нанамі – Кєнто, а не Кєнзо, і йому на допомогу не прийде син князя.
Що за нісенітниця в голову лізе. Треба зосередитися на реальності, якщо вже зараз вона мало чим відрізняється від жорстокої, ще не відцензурованої казки.
Наприклад, на цвіркаючому бабкоподібному і жахливо какодемону, що вишкіривши зуби притиснуло своє жало(?) прямо до каротидної артерії Нанамі.
Нанамі бачить демонів з раннього дитинства – і практично воліє а) уникати будь-якої взаємодії з ними, б) мовчати про те, що бачить. Останнім, до кого він звертався за порадою, був його morfar-годинникар (він, на відміну від мами, не вважав Нанамі дитиною, що збожеволіла від самотності настільки, що уявляє собі “друзів”). Але… Він лише задумався на мить і відповів: “Від поганих дум не позбутися, вони як комахи: зжени їх з одного місця – вжалять в інше. А ось від поганого самопочуття можна. Іди погуляй, подихай свіжим повітрям, помилуйся на сонечко” — та продовжив збирати деталі під лампою.
Нанами траплялося бачити й вочевидь смертельно небезпечних демонів – але він жодного разу не священник-екзорцист з кіно, знову ж таки, все, що він може — тримати обличчя і не лізти на рожон. Якщо є злочинці – буде поліція та суд, якщо є пожежа – будуть пожежники, якщо є хвороба – будуть лікарі. Нанами, звичайно, дитина, але він не настільки дурний, щоб вважати, ніби він єдиний у цьому світі володар чарівних очей.
А отже, має існувати якийсь Відділ боротьбі з демонами. Нанамі, не вперше помічаючи більше двох демонів у полі зору, прагне забратися кудись подалі. Нанамі ніколи нічого не забуває в класі, тому що знає – якщо відразу повернутися назад, зустрінеш лише чорну стіну, через яку не можна пройти.
Або не зустрінеш. Нанамі більше не хоче перевіряти.
Й наступного дня демони зникають і все повертається на круги своя.
Якщо б у школі існував якийсь Клуб Світових Змов І Паранормальних Явищ – Нанамі б туди беззастережно вступив, обережно розвідав обстановку, може навіть вийшов би на тих, хто ставить Стіну… Але такого клубу не існувало – тому мовчазний хафу не ризикнув ще більше псувати ставлення до себе.
От і розплачуйся, Нанамі, за свою приголомшливу комунікабельність. Цього разу уникнути не вийде, але… Можна вдати, ніби він Звичайний Хлопець.Головне – втримати фасад.
– Тут, часом, хлопець зі шрамом на роті не пробігав?
– Ні, такого не було. Бажаєте спробувати новий тяган? Два за ціною одного.
Жало притулилося до шиї сильніше.
– Терпіти не можу тяган. – Ватажок знущально замислено нахиляється над меню.
Присмак солі у роті стає просто нестерпним.
– У такому разі, замовте щось інше.
Говорити крізь стислі зуби і НЕ ДИВИТИСЯ на гидоту, що цвіркоче, складно, але Нанамі тримається.
Ватажок повільно окидає поглядом розкладене замовлення М’ясоїда. Та й з богом, ті курячі чипси все одно не першої свіжості.
– Я б зараз і живого зайця освіжав… Але ці милі кролики теж нічого.
Тільки не онігірі.
Нанамі хапає ватажка за руку і тільки потім розуміє, що накоїв. Уніформа неприємно прилипла до спини, цвіркуюче чудовисько звужує хватку і мало не в очі заглядає. Ще хвилина.
– Це для хазяїна таверни та його дівчини. Або замовляйте, або йдіть, ми незабаром зачиняємося.
Отруйно-блакитний погляд темніє, перетворившись на отруйно-синій. До жала демона додається лезо сокири.
– Та як така мавпа як ти сміє-
Третій розбійник, найнижчий, із флегматичним, але досить юним обличчям, хапає ватажка за плече і щось каже, майже не розтискаючи губ. Але в таверні-якініку майже завжди грає досить гучна музика, щоб навчитися слухати не чуючи.
– Сора, вбивати цивільних небажано, лише непотрібну увагу привернемо. Гроші нам не за хафу платять.
Ватажок повільно опускає сокиру й шипить. Другий розбійник, схожий на камінь, що ожив, згрібає курячі чіпси однією рукою, тут же відправляючи собі одну до рота:
– Та кшутили ми тщвохо хащяїна й йщого щіффшину на оооооооось тахому-
Десь недалеко лунає постріл.
Ватажок кличе низенького й кам’янолобого, попутно вирвавши з рук останнього чипсину з криком “досить жерти”:
– О, туди нам треба. Ну гаразд, бувай, білявочка.
Низькорослий свистить – і жало какодемона зникає. Пекуча псевдо-бабка вилітає слідом за розбійниками назад у свою страшну казку, не залишаючи після себе жодних доказів, крім подряпини на шиї, порожньої тарілки й присмаку солі, що слабшає.
Хочеться пити.
***
– Ти ба, який в цього поца погляд злий був, бачили? Зізнайся, Соічіро, ти ледь в штани не наклав АХАХПХППХПХПХАХАХ
Соічіро, явно зачеплений, але не втративший свого флегматичного погляду, свиснув, підзиваючи сімейне прокляття клану Ґоджьо:
– У такому випадку… Омукаде, закінчи те, що почав.
Омукаде, цвіркуючи всім своїм проклятим існуванням, полетів назад до ресторанчика.
Соічіро відчуває укол жалю, але швидко заганяє його кудись подалі. Одним немольфаром більше, одним менше, подумаєш.
Сора та Ріота перезираються й вибухають новим нападом іржання.
Останнє, що побачить Соічіро Ґоджьо – як від розривної кулі вибухають їхні голови.
***
Нанамі дихає через раз, не особливо ефективно прагнучи заспокоїти серце, що шалено б’ється. Здається ще трохи – і раковина під пальцями трісне, розлетиться на дрібні уламки. Тоненький струмок крижаної води злегка відволікає від паніки. Нанамі різко вдихає, зачерпує долонею жменю і б’є водою собі по обличчю. Стає ще трохи легше.
Пронесло. Це було близько.
Нанамі примружується на своє заляпане, з почервонілими очима відображення і б’є крижаною водою ще раз. Треба зібрати страви зі столу, бажано більш-менш у пристойному вигляді.
Кап-кап-кап. Кап.
Стрікот.
Кап.
І помити дзеркало, якщо виживе.
Кап.
Нутрішнє чуття волає, що вичікувати більше не можна.
Кап.
Нанамі ривком відчиняє двері і виїжджає на колінах уперед, наче якась рок-зірка. Стрекіт відчувається таким же відчутним, як жало, що встигло підчепити шапочку. Нанамі розвертається на п’ятах не дивлячись і захлопує двері.
Ну що за гівно-день, га.
– То ти бачиш це лайно?
– БЛ**!
Так, гаразд, настав час перестати сподіватися, що Всесвіт повернеться до тебе передом.
– А ви з ним заодно чи шо?
– Як я можу бути заодно з тим, чого не бачу? — знизав плечима М’ясоїд, що так несподівано повернувся. Бісерна фіранка безглуздо розсипалася по величезних розбишацьких плечах. – Добре тримаєшся. Гадаю, ти заслужив на відпочинок.
— В сенсі.
— Йди додому. Ця моуст лайклі літаюча сколопендра замкнена… Що?
Напевно його збентежила моя Техніка Плебейського Виразу Номер 17: Ви Шо З Дуба Впали:
– По-перше, поки ви не заплатите за замовлення – я нікуди не піду. По-друге, залишити цю штуку як сюрприз для моїх колег? Так не можна.
М’ясоїд заінтриговано схилив голову.
– Яке дивне поєднання дріб’язковості та шляхетності. Що плануєш робити далі?
Ой, та пішов він в сраку. Забувшись, прикушую губу, поки риюся в шафці. Ось воно.
Брови М’ясоїда високо злітають. Не кривляйтеся, пане, цей запорошений тесак надає мені моральну підтримку. Бісить.
Стрекіт став гучнішим. Двері надійно зачинені. Цікаво, наскільки їх вистачить.
Чомусь іду на кухню. За останні 10 хвилин я там ще не був.
Олія для темпури ще не охолола. Добре… Вмикаю вогонь й одягаю рукавички.
Цей какодемон явно має на мене зуба. Тих трьох рук справа. Ще й цей… М’ясоїд тут стоїть неначе Покахонтас у променях заходу сонця, зображає з себе дамзель ін дистресс. Як завжди, ні на кого не можна покластися.
– Мені потрібна ваша допомога. На рахунок три відчиніть двері туалету. Як тільки сколопендра залетить сюди, зачиніть двері на кухню якнайшвидше. Якщо через… 70 секунд я не вийду, тікайте коридором праворуч до чорних дверей. Там чорний хід. Обережно, не заплутайтеся у бісерних висюльках.
— Жертвуєш собою? – явно зачепив.
— Гадки не маю.
Не витримуючи, криво посміхаюся. (Вірогідність 70%, що я так і не заберу їжу зі столу.) Ну ні, так не пійде. Вдих, видих, вдих, видих, руки більше не тремтять.
— Ти готовий?
— Ні, але все одно поїхали.
Вдих.
— Раз-
Двері відчиняються так швидко, що Нанамі не встигає вилаятися навіть подумки. Сколопендра, посміхаючись людськими зубами, вилітає з жахливим стрекотом.
Нанами скоріше чує, ніж бачить, як двері зачиняються. Прокляття з ентузіазмом ухиляється від не надто прицільного розсипу шпажек для канапе та серветок.
Ухил, ухил, присідання, УВОРОТ. Якщо все не вирішиться в першу хвилину – він труп.
Нанамі не розуміє, коли він встиг з усієї сили довбанути какодемона об стіну кришкою від казана. Очі щипле. Нанамі, завбачливо не прибравши кришку від стіни і прокляття, що люто верещить, відрубує йому жало. Із третього разу. Лицар та дракон, їбать.
— Уяви, що обробляєш фугу для багатіїв!
Цей гівнюк ще тут???
Хітинова стрічка майже виривається з-під кришки. У гігантському неоново-блакитному оці з двома маленькими очима з боків — у сумі три, гарне число — немає нічого осмисленого. Провокація, на яку доросла людина піддаватися не повинна.
Нанамі спльовує прямо у око.
Сколопендра люто верещить. Хітинова стрічка навколо шиї затягується тугіше. Перед очима пливе.
Якщо чесно, Нанамі не хоче помирати. Не зараз. Не тут.
Він так і не встиг одержати виторг. Скласти іспити до економфаку. Отримати престижну роботу з фіксованими годинами та високою зарплатою. Сходити в дорогий ресторан як клієнт, а не робітник.
Темрява.
…
Біль
Нанамі робить різкий вдих і рефлекторно підносить руку до обличчя. Краплі олії?
Перед очима плавають кола, проте це не заважає Нанамі усвідомлювати, що він бачить.
Чан із киплячою олією ходить ходуном, поки М’ясоїд придавлює зверху кришкою, його обличчя відчужено порожнє.
Проходить десь 30 секунд, перш ніж цвіркання і звиви починають вщухати.
Нанамі відлічує ще 30 секунд перш ніж упустити тесак і сповзти по стінці.
— Смачний суп вийде. :/ Ти там о’ кей?
— Я Ж ПРОСИВ. ВІДЧИНИТИ ДВЕРІ НА РАХУНОК ТРИ!
— Вибачай, я думав, це був зворотний відлік. 😀
Ссссука.
— Для прокляття низького класу ти досить непогано справлявся.
— Прокляття, га? Я гадав, це Велике І Всемогутнє Камі.
— От не кажи. Сарказм тобі не личить.
— Дякую, але не 100%.
– Будь ласка, Не-Сто-Відсотків-кун.
Нанамі встає із зітханням. Якщо він не підтримає розмову, то неухильно впаде в істерику. Знову. Потрібно промити опіки.
– Коли мені тринадцятий минало, схожа істота не давала спати мамі. Я не знав, що робити. Так тривало близько тижня, поки питання не постало руба: або позбавитися від- АЙ, БЛ- х-холодно
— Прокляття.
— Так, в мене гарна чутка. Або від безсоння помремо і я, і мама. Так що я використав найстрашнішу зброю, яка тільки може бути в арсеналі дитини.
— Лего?
— Дуже дотепно. Праску.
— Праску? — пирхання їжака.
— І чайник. Нічого смішного, пістолета в мене, на жаль, не було, лайтсейберу теж, а сірники — “це іграшка диявола!”. Ну що смішного?
— Кхм, кхм, продовжуй.
— Довбанув прокляття праскою, виманив у ванну і влаштував йому розслаблюючий душ із солоного окропу.
— А сіль навіщо.
— Для профілактики.
— Юний інквізитор.
— Як я вже казав, у мене був дуже мізерний арсенал. Ви сказали, що не бачите прокляття? Тоді як ви впізнали?
М’ясоїд скривився, явно згадуючи щось неприємне і пожував губами, ніби роздумуючи над відповіддю:
— Досвід.
— Інформативно.
Нанами на ватних ногах поплентався до стійки, озирнувся, з деяким відчаєм уп’явшись на срач на кухні:
— Мене точно звільнять.
— Можливо.
— Забирайте онігірі для вашого сина та валить звідси.
–…Ті троє питали про нього?
Чомусь Нанамі подумав, що той спалахнув.
— Та ні. Просто здогадка. Ви завжди замовляєте тисячу та одну м’ясну страву, а тут раптом онігірі в вигляді кроликів. 5 травня.
Пауза.
— Просто попереджаю: у разі чого між тобою та сином я виберу не тебе, — раптом майже випалив М’ясоїд із кам’яним обличчям.
Нанамі чомусь стало весело.
— Ну звісно.
— Га?
— Все, що я можу пообіцяти – якщо стоятиме вибір між мною та вашим сином, я спробую зробити так, щоб вам не довелося обирати.
Нанами намагався вкласти в голос якнайбільше сарказму. Чомусь належного ефекту не справило.
М’ясоїд лише посміхнувся, але якось по-доброму. Якщо Нанамі не здалося.
— Як тебе звати?
— Серйозно? – показую на бейджик. — Не впевнений, що хочу знати ваше ім’я…
— Клич мене Тенджі. В тебе добрі інстинкти, Кєнто-кун. Але є над чим працювати. По-перше, ніж тримають трохи не так…
***
У ході цього випадкового ланцюжка подій, постійний клієнт, якого я не поважав…
***
– Як гадаєш, ким я працюю?
– Мм. Дегустатором найогиднішої їжі у світі?
– У тебе є друга спроба.
– Аб’юзивним фітнес-тренером?
– 20 кіл навколо парку.
– Ну я ж казав.
***
– Я каучсьорфєр! ✨
–…
– Якщо засмієшся, змушу бігти ще 30 кіл.
– Ви не виглядаєте, як людина, яка взагалі має couch. ПФФФФ.
– 20 кіл на руках.
***
…став моїм непостійним сенсеєм, якого я все ще не поважаю.
***
– Ти вже дорослий хлопець, я не можу цілодобово доглядати за тобою.
– Даєте про себе знати, і на тому спасибі.
– Ти зовсім не поважаєш свого сенсея.
– Ви мій сенсей?!
– 50 кіл навколо парку.
– Ну вибачайте.
– І тако тамаго прихопи.
– Тц.
***
Та який хоча сенсей. Скоріше репетитор (бо якимось чином розводив мене на гроші). З’являвся, коли заманеться, а далі все розвивалося за двома сценаріями.
***
– Ось навіщо ти себе знемагаєш цими підробітками?
– Мені потрібні гроші на навчання.
– У Сорбонну збираєшся вступати чи що?
— Ні, що ви. На економфак✨✨ отримаю стабільну роботу… зі стабільною зарплатою… куплю собі годинник… купуватиму свіжий часниковий хліб вранці… ехехехе мрії мої мріїї… (´ ▽ `) чого ви посміхаєтеся та вертите пальцем біля скроні( -_-)
– Коли влаштуєшся у велику стару компанію і товариші по службі з начальником стануть умовляти “закампаїтися” – не ведися. Зіп’єшся. Зрозумів, про що я тобі кажу?
— А ви думаєте, я такий нетямущий, чи шо? Ну, що смішного?
– Та нічого)))
***
Сценарій номер 1: раптове тренування в режимі виживання (зазвичай у вихідний або пізно ввечері)
Сценарій номер 2: Тенджі-сан витягує мене в похід по сумнівним “злачним” місцям, попутно травлячи байки (після чого мене звільняють за прогул)
***
— Це була моя 15 підробітка!
— Вона все одно тобі не подобалася.
— Це не привід тягти мене в пачінко посеред білого дня! І взагалі, я неповнолітній!
— Щось у стрип-клубі ти таких розумних слів не згадував.
— !!!Не було часу!!! Це було проти моєї волі! А ще я не маю з собою документів!
— Ось бачиш, ти вже вирішив свою проблему самотужки. Досить жалітися! От і перевіримо твої навички майбутнього економіста трололо.
— Якщо ви плануєте грати на мої кровно зароблені, я йду.
— О ніііі! Грати на свої кровно зароблені будеш ти сам, поки твій сенсей мило попліткує осторонь.
— Який ви крутий сенсей. ( -_-)
— Припини, я зашарієюся!.. через твій сарказм.
— Тільки якщо 70% доходу – мої.
— Щедрий, як Гобсек.
***
— Ти головне не переймайся, Нанамі-кун! Негативний дохід – це теж дохід! Готовий поступитися тобі 90%!
— Якби мені давали ієну щоразу, коли я хочу послати вас далеко й надовго, але не роблю цього, я вже був би мільйонером.
***
За весь час Тенджі-сенсей так і не назвав мені свій номер телефону. Ну, з його стилем життя – не дуже й хотілося.
— Стривай-но. Хіба на твою посаду не з 16 років беруть?
–…
— Оуууу ~
— Тц. Близько року тому через чергову повінь у держбюро половина моїх документів буквально спливла в небуття, а другу просрала місцева посадова особа. Щоб не отримати звільнення з вовчим квитком, той хлопець запропонував оновити мені паспорт без повернення старої версії, велике йому дякую. Ну і… Я трохи підправив свою дату народження на пару місяців.
–…
— На той момент мені вже потрібна була робота (з інших, термінових причин), але мене не брали, тому що до 15 років мені буквально не вистачало кількох тижнів.
– ( ಠ □ ಠ) ( ⊙ □ ⊙) ( ◉ □ ◉)
– Тобто вам ніколи не здавалося підозрілим, що у хлопця на ім’я СІМ-НА-ТРИ день народження 3 дня сьомого місяця? ( -_-)
–…і ти ще смів дорікати мені в шахрайстві, учень?
— Ви не розумієте, це інше.
***
Так тривало близько року.
***
— Так ось, везу я його на санчатах, раптом відчуваю — якось підозріло легко стало. І що ти думаєш? Повертаюсь – а цей хлопець лежить у кучугурі – тільки чубчик стирчить! Як же я матюкався, поки діставав його, а він навіть бровою не повів! Начебто, “дивіться, який я красивий”. Він зазвичай дуже допитливий – а тут, мабуть, розморило від шуби і захотілося охолонути хахаха. Навіть занадто допитливий — досі не можу зрозуміти його любові до кусання собак за ніс та гострих поверхонь. Стільки гумових куточків понаклеював!
–…
— Знаю, я поганий батько.
— Як казав мій morfar: “Бо не треба лізти в болото з крокодилами під назвою кримінал”.
— Твій хто?
— Агх, дідусь.
— Передай своєму дідусеві моє глибоке захоплення його мудрістю. Він, бува, не викладає якоїсь філософської чухні?
— Вже ні. Він помер.
–…Ну, земля пухом.
–…
–…
— Насправді… Ви поводитесь, як куріпка зі “зламаним” крилом. Що, мабуть, є найоптимальнішим рішенням у вашій ситуації. Я зовсім не знаю, наскільки гарним вас вважає ваш син (хоча здогадуюсь ( -_-). Я знаю лише, що ви його дуже любите.
–…
– Тож ви не найгірший. Напевно.
–…
–…
— Зате уяви, як він відреагує, коли я прийду і скажу “ТИ ЗАБУВ ОБЛИЧЧЯ СВОГО БАТЬКА!”
— Це абсолютно точно погана ідея. І перестаньте цитувати книги, які я ще не дочитав, бісить.
***
Мені слід було розуміти, що так буде не завжди.
***
– Тобто ви пропонуєте мені просто вдарити стіну та в біса зламати собі руку?
– Я пропоную тобі нову вдосконалену методику імені Тенджі-сенсея “Як Перемагати Прокляття Одним Ударом”
–…яку підглянули з Вбити Білла. А я — ваш піддослідний кролик.
— Ну, не без цього, звичайно. Та я прикалуюся!.. Підглянув це з якогось фільму з Брюсом Лі. На Уму Турман ти, на жаль, ніяк не тягнеш, навіть з кольором волосся та комплексом героя, та й жовтий костюм, що облягає, тобі навряд чи буде пасувати. Хочаааа…
— Ось тепер я точно не робитиму цього. ( -_-)
— Та годі, ти ж навіть не спробував!
— Чому б вам не спробувати САМОМУ для початку? Так би мовити, показати на практиці, сенсей?
— Тебе не шкода.
— Вау, дякую за чесність.
— Який же ти все-таки зануда- на землю
Останнє слово Тенджі-Сенсей вимовив вже після того, як штовхнув мене на землю. Холера, я навіть не встиг відреагувати. Щось просвистіло зовсім близько — вуха заклав вибух, зір — хмара пилу.
Нанамі не встиг відкашлятися, як зрозумів, що його знову кудись відтягли. Ну що за-
– Тенджі-сан, я не мале-
– ТИХО! Вони поблизу.
– Хто? Прокляття? Мольфари?
– Зубний скрегіт тебе видає. Менеджер. Хоч би що трапилося – не висовуйся.
Нанамі здалося, що він щось не дочув.
– Хто???
– Нема часу пояснювати. Просто пам’ятай, що якщо мольфар ще може тебе пропустити, тому що або втомлений, або самовпевнений ідіот (або те й інше разом) – то менеджер – майже ніколи. Їх завжди недооцінюють – це їхня мерзенна, паршива, але ефективна якість – а ще вони роблять усе тільки заради своєї вигоди.
Немов завершальним акордом, недалеко задзвонила Нокіа. Нанамі обережно визирнув, Тенджі-Сенсей попереджувально стиснув його плече. Ще через секунду пролунав жіночий голос, що переривається рваним диханням.
– Два екземпляри літаючого підтипу, потенційно другий ранг. Імовірно впливають на нервову систему, потрібна медична допомога. Ми з Імафідон-сан розминулися за три кілометри від місц-
Свист, ще один вибух. Тенджі-сенсей тихо вилаявся – “вони ж рухалися в протилежний бік якого чорта” – і кудись зник. Нанами обсмикнув себе, помітивши, що знов скрегоче зубами.
– Ксо, вибух-печаток більше немає… Ксо-ксо-ксо.
Потворне прокляття вилетіло немов з нізвідки, очі дівчини в пошарпаному брючному костюмі, що притулилася до стіни, розширилися від страху.
Нанамі згадав про “не висовуватися” лише на півдорозі від траекторії свого стрибка. Що він, в біса, робить. В нього ж немає нічого, крім своїх рук.
Прокляття протягнуло свої пазурі прямо до чужої шиї. Запах прогірклої олії, якої тут немає. Все всередині стискається від люті.
Колапс.
На долі секунди прокляття майже комічно розширює свої маленькі очі, перш ніж Нанамі обдає вибухом чорної смердючої жижі і шрапнелі.
Нанамі не дуже хоче підніматися з землі. Нанамі хоче прикинутись мертвим, частково через почуття сорому. Кудись мчати не подумавши зовсім не в його характері … але та дівчина-менеджер потрапила майже в таку саму ситуацію, що і колись Нанамі. Він просто не міг залишатися осторонь, навіть якби захотів.
– Гей, кха-кха, хлопче, кха, ти там о’кей? Ти мене чуєш? кха-кха
Гаразд, прикидатися мертвим, коли тобі збираються надавати першу допомогу, просто небезпечно.
— Все нормально. А ви?
— Все о’кей, дякую. Просто неймовірна оперативність, навіть адресу не встигла сказати. З Імафідон-сан все гаразд?
— Еее…
Погляд менеджера несподівано став гострим.
— Чекай-но, ти явно гадки не маєш ні про яку Імафідон-сан. З якого ти клану? Кха. Якщо з Великої Трійки – то ти даремно мене врятував: простіше одразу харакірі зробити, аніж борг життя виплачувати.
— Трійки?
— Ну так. Такий потужний потік проклятої енергії на дорозі не валяється! Одним ударом! — менеджер присвиснула й методично обтрусила піджак.
Нанамі розгублено подивився туди, куди й менеджер — на стіну. Точніше, на те, що від неї залишилося. З руїн піднімалися дивні напівсвітлі бірюзові пари з якимись чорними плямами, як не дивно, не від темного месива.
— Гарааазд, пред’явив не чутно – значить, не з Трійки. Ну слава Камі-сама, не доведеться їхати додому за кусунгобу та білим кімоно. А хто тоді? Утахіме? Інумакі? Вибач за неввічливісь, просто страшенно важкий день.
— Мене звуть Нанамі і я… Не планував вас рятувати, вибачте, так вийшло.
Тенджі він розсудливо вирішив не згадувати. Все одно він кудись змився.
— Ой, зовсім забігалася! Дозвольте відрекомендуватися — Тояма Токанава, помічник директора, менеджер середньої ланки.
— Приємно познайомитись, Токанава-сан.
— Дякую, навзаєм, — дівчина спохмуріла. — Отож, немольфар. Не зрозумійте мене неправильно, Нанамі-сан, як людина – я вами захоплююсь і ваша боржниця до самої смерті. Але як менеджерка я зобов’язана доповісти про вас начальству, тому що сама, на жаль, не володію такими руйнівними техніками, щоб вирулити із ситуації самостійно. Де-юре, ви вже не підкоряєтеся законам про простих цивільних — а всі незареєстровані користувачі проклятої енергії автоматично вважаються прокляттями за законом. У цьому випадку навіть примарний шанс на захист життя та прав вас та ваших близьких зникає.
Нанамі через силу змусив себе не скреготати зубами.
— Навіть я бачу, наскільки відбиток вашої сили потужний. Ох. Вам буде безпечніше стати на облік. Але треба уточнити законодавство. Ходімо, моя машина не дуже далеко.
— Я… Втратив тут дещо важливе. І мені потрібно це знайти якнайшвидше.
Менеджер знизала плечима:
— Добре, тільки нікуди не йдіть, будь ласка! Підвезу аптечку.
Нанамі провів поглядом бадьоро шкутильгаючу Токанава-сан і зітхнув.
— Ти надто спокійний для людини, яку ось-ось запишуть у мольфари.
Нанамі здригнувся й обернувся. Тенджі-сенсей з нудним виглядом простяг коробку зі свіжоприготовленою локшиною, яку Нанамі терпіти не міг, і паличками. Нанамі машинально взяв.
— Що-небудь придумаю.
— І на що саме ти сподіваєшся?
— З чого ви взяли, що я на щось сподіваюся?
— У тебе на чолі написано.
Нанамі зітхнув.
— Гадаю, на Токанава-сан можна розраховувати.
— Ти вважаєш це гарною ідеєю?
— Інших все одно немає, і я не бачу в цьому нічого поганого.
Тенджі дивно витріщався, і Нанамі раптом помітив, як у того стискаються кулаки.
— Ти розумієш, що збираєшся зробити?
— Досить, — перебив його Нанамі. – Я втомився слухати твої таємничі застереження! У тебе завжди винні мольфари! А не мольфари – то хтось іще!
— Ти розумієш, що продаєшся за лестощі? – сумно запитав Тенджі.
— З мене досить. — Нанамі закотив очі. – Якщо хочеш сказати щось конкретне – кажи! Якщо ні – я пішов!
Нанамі подивився Тенджі в очі і раптом з подивом виявив у себе огиду до цього чоловіка.
— Мені нема чого тобі сказати. — Голос Тенджі став напрочуд сухим. — Тренування закінчено. Побачимося.
***
З того часу я його не бачив.
Він пішов з таким самим буденним виразом обличчя, з яким розповідав про смерть своєї дружини. Такою він вже був людиною. Майже завжди виявлявся неправий – і я все одно відчуваю провину незрозуміло за що.
Цікаво, де він зараз? І як його сім’я?
***
Розв’язавши та акуратно склавши краватку в кишеню, щоб не забруднилася, Нанамі Кєнто сидить на лавочці і їсть швидкорозчинну локшину зі знижкою.
— Все ще гидота.
***
— Я зрозумів, що в вас так мене дратує. “Ніхто Мене Не Розуміє, Я Помру Самотнім”.
– Що, рибалка рибалку?
Додати до улюблених