Сонце в банці

сонце в банці

Сонечко світить, пташечки співають, в такий чудовий день такі скелети як я не сплять з п’яти ранку. Чого мене зперло в таку неможливу рань? Я відповім. Це все сни. І випереджаючи подальше питання — так, сни можуть розбудити, скажу навіть більше, такі сни можуть відбити бажання підходити до ліжка на…ам-м, та наскільки сили вистачить тримати очі відкритими. І ні, це не такі сни, від яких прокидаєшся з щасливим вранішнім стояком під ковдрою, а скоріше ті, від яких зупиняється серце, а спину покриває холодним потом. От і я цього теплого ранку прокинувся різко скидаючись з ліжка хапаючи ротом повітря, якого здавалося неймовірно мало, дивлячись широко відкритими від жаху очима на руки. Людські руки, смуглі, маленькі, з тонкими пальцями,що переплетені стискають холодний метал рукоятки ножа, заліплені по самі лікті сивим липким пилом. Я знав, це зовсім не пил доріг. Не він. Частинки чийогось життя, забраного мною в безумстві чужого контролю.

Комок в горлі не давав вільно дихати і сльози хлинули нестримним водопадом, змиваючи своєю сіллю крапельки холодного поту, що перламутровими бісеринами блищали на щоках. Я стиснув холодні пальці і рвано вдихнув таке необхідне мені зараз повітря. В очах прояснилося, видіння розтало в повітрі мутною димкою, а вслід за ним і моє полегшене зітхання. Ніякого пилу, ніякого ножа, нічого цього не було насправді. Тонкі костяні фаланги мілко тремтіли, стискаючи строкатий текстиль покривала.

Я глянув у вікно. За тонкими занавісками піднімалося сонце, жовтим заревом заливаючи сіріюче грозовими хмарами небо. Спати більше не хотілося. В грудях досі натужно нило від пережитого страху, а обидві душі гулко стукалися об ребра, заставляючи скривитись від неприємного відчуття переповненості. Ставало все гірше. Нечутно сковзнувши до дзеркала я підняв край піжами з цікавістю розглядаючи метаморфози, що діялися з душами. Ще недавно тускле рожеве напівпрозоре серце, налилося рубіновим сяйвом, те й діло нарізаючи кола і тикаючись округлим боком в глянцевий аквамарин перевернутої душі, вимазувало себе крапельками блакитної магії, що набувала на ньому яскраво бузкового відтінку, змішуючись з його власною червоною вологою.

Я виставив руку перед сонячним сплетінням і душі одна за одною ковзнули на протягнуту долоню, дихання тут же збилося і порожня грудна клітина заходилася вверх вниз частими видихами. Погляд ні на секунду не відривався від висячих в повітрі біч обіч сердець, невже обидві мої? Інша рука зависла над душами в нерішучості. Перевірити?

Кінчиком фаланги провів по блискучому голубому боку — ох… так, цю душу я відчував чудово, від м’якого дотика глянець затріпотів, тут же покриваючись липкою плівочкою волошкової магії, тіло кинуло в жар, а ноги підкосилися і з тихим писком я осів на підлогу. Не варто напевно гладити її, хмикнув про себе, заспокоюючи часте дихання. Спробую іншу. Фаланга ткнулась в податливий червоний бочок і неочікувано пройшла крізь оболонку, вибиваючи повітря з легень гострим приступом болю і задоволення одночасно. …Ай! Ще в око собі пальця запхай, довбень!… ох, це була не найкраща ідея, згоден. Швидким рухом заштовхнув душі на їх законне місце та нахмурився. Нічого не розумію.

Я відчуваю їх обидві, відчуваю кожне сердечко як своє і в той же час усвідомлюю, що внутрішні діалоги, спори з собою, цей тихий настирний шепіт в моїй голові, це все росте і збільшується наче сніжна лавина з тією ж пропорційністю, з якою червона душа сильнішає та відновлюється за моїми ребрами. Чиї це думки, чиї емоції та спогади, жахаючі картини яких я бачу по ночах? Чиє це все, моє? Чи…ні? …моє…я зовсім заплутався.

Ведений бажанням відволіктися від тривожної теми, тихо спускаюсь на кухню, не дивлячись по пам’яті оминаючи край дивану та скляний журнальний столик, на якому в безпорядку валяються журнали, пожовані палички від чупа-чупсів та напівпорожня відкрита пачка цигарок. В цьому весь Папірус. Я ткнувся носом в злегка пожмаканий картон, втягуючи приторно-терпкий запах тютюну.

Навіть ця його пагубна звичка не викликала негативних емоцій, мені до мурашок на спині подобалось слідкувати через скло за тим, як він стискає в пальцях темний фільтр, як розслаблено вдихає гарячий дим з заплющеними очима, як його гострі вилиці в цей момент підсвічуються багрянцем тліючого на кінчику цигарки жару, чимось нагадуючи зариво зніяковіння, що часом доводилося бачити на його обличчі. Подобалося дивитися, як випускає клуби густого диму, вдивляючись в темряву наступаючої ночі, деколи різко через ніздрі, а деколи формуючи до чудного рівні кільця, що продовжували хвилюватися в повітрі, доки вітер не підхопить і не розвіє, розриваючи їх на клаптики. Далекий, задумливий і завжди такий спокійний. Це підкупляло.

Я не раз так дивився на нього, стоячи біля вікна, крутячись в нетерпінні та мілко підстрибуючи, тарабанячи пальцями по фарбованому дереву підвіконня, чи впираючись в холодне скло лобом, не дозволяючи собі приєднатися до нього, бо ж знав, варто мені вийти надвір, як запалену цигарку пожбурять в кущі, а мене міцно обіймаючи за плечі поведуть пити чай, чи посадять біля себе перед телевізором, позбавляючи задоволення споглядати сяяння такого улюбленого оранжевого жару на фоні темного неба.

Пульсуючого жару зпресованого тліючого тютюну та мідного жару яскравих овалів його зіниць.

Я заварив собі ромашкового чаю, пригрів долоні, охопивши тонкими білими фалангами гарячу кераміку. Хотілось зробити брату щось приємне, я провів по стільниці поглядом, зачіплюючись за одиноко стоячу банку меду. Справжнє сонце в банці. Яскраво жовтий, соняшниковий, ароматний. Його улюблений.

Цікаво, чи залишилась в нас ще мука та яйця…

____________________

Папірус

— Папі сніданок готовий! — неначе дзвіночки на ловці снів від легкого вітру.

М-м-м, прекрасний початок дня, я зіжмурився та вигукнув у відповідь, намагаючись уявити вираз обличчя Блу на моє вредне:

— А може принесеш мені його в ліжко?

Голос після сну звучав скрипуче, хрипло.

— Ліниві кості! — доноситься беззлобне, сказане через сміх.

— Зовсім мене не любиш — відповідаю з притворним обуренням, потягуюся і ліниво зповзаю з ліжка. Досить переводити такий чудовий ранок на безтолкове лежання, здається Блубері сьогодні вдарився в кулінарію, якщо зранку мене будять крики про готовий сніданок, це означає що в нього сьогодні гарний настрій.

— Люблю!

— А от і ні. — дражню, натягуючи бриджі і виловлюючи з-під ліжка сланець.

— А от і так, Папі. Ти спускаєшся, чи мені прийти і підняти тебе з ліжка самому?

Оу, прийти і підняти, Блу? Прийти і підняти? Не гарантую, що тобі вдасться підняти всі мої кості, але одну конкретну ти можеш підняти без проблем. Я так і зупинився з занесеною рукою над дверною ручкою, очі самі знайшли розкидане в безпорядку ліжко. Захотілося скинути з себе лишній одяг, влягтися назад, заритися в ковдру з головою і перевірити, як він буде втілювати свої погрози в реальність. Ага, мрій.

Я дійсно про це зараз думаю? Ох, Папірус, утримання зводить нанівець всі твої розумові здібності. Секс звичайно не настільки важливий, не важливіше бутера з маслом, але коли ти не їв пару днів, то цей бутер стає для тебе вкрай важливим. А в мене вже пішов рахунок на тижні, о, я міг назвати себе дуже голодним, настільки голодним, що мій здоровий глузд винувато потупивши очі скромно ховався за віялом розпусних думок. Треба знов шукати якогось одноразового партнера для розрядки, або брати себе в руки в самому прямому сенсі. Хах, ну що там далі по змісту улюбленої вже книги “План еякуляції при пожежі”: “Допоможи собі сам”, “ручна праця облагогладжує” чи “головне результат не на лице”? Уфф…

Рука моя все таки лягла на ручку і за пару хвилин я вмощувався за обіднім столом, через прищур очниць споглядаючи фігуру свого брата, що шустро копошився біля плити розкладаючи щось по тарілках. Мікрохвильовка гуділа, мірно розігріваючи в свому череві невеличку піалу з невідомим мені вмістом. Роздався писк і Блубері відкрив дверцята печі дістаючи мисочку і спритно поливаючи тягучим вмістом стопки млинців, що акуратними товстими башеньками були складені на тарілках. Солодкий запах вдарив в носа, настільки насичений і приємний, що я ледь стримався аби не прикрити повіки і не заурчати вголос. Мед. Соняшниковий, мій улюблений.

Блу поставив тарілки на дерево стільниці майже перед носом, а сам нахилився щоб запитати:

— Гарно, правда? — в його очах стояли зірки, довга футболка, що була зав’язана вузлом під ребрами, красувалася мілкими бризками тіста, а на вилиці білою овальною плямою була розмазана мука.

— Гарно… — відповідаю я стираючи пальцями білі сліди на його обличчі. Правда, неймовірно гарно. Блу посміхається, підскакує на сидінні табуретки в нетерпінні:

— Ну тоді пробуй скоріше! Я по очах бачу, що ти голодний!

Очі не брешуть. Я дійсно дивлюсь голодними очима, дивлюсь на того, кого завжди так хотів, але ніколи не зможу мати. Дивлюсь і не можу відвести погляд від милих рис обличчя.

— Ну ж бо, їж! — сміється він підставляючи креманку з розтопленим медовим блаженством ближче. І я слухняно приступаю до сніданку, один за одним поглинаючи солодкі пляцочки, впиваючись зубами в м’яке пухке тісто, вимазуючись медом, наче мала дитина. Тонкі пальчики торкаються до мого підборіддя, труть, розмазуючи липкі солодкі краплі, роблячи тільки гірше. Я здригаюся.

— Ох, я хотів витерти… — дивиться Блу на свої пальці,

— …вимастився весь. Таке добро переводиш. — тонкі фаланги змазані медом підносять до рота, облизують солодкі кінчики, явивши світу волошковий ледь сяючий кінчик язика, щоб потім і зовсім сховати їх аж до другої фаланги за напівпрозорими, віддаючими кобальтом магії, краями губ, обсмоктуючи, дражнячи мене цим видовищем, до того, що в мене зпирає в грудях від засилля гарячих думок. Господи Блубері, перестань спокушати мене, прошу тебе.

Ніби цього було недостатньо, він нахиляється ближче, до мого палаючого обличчя, судомним видихом, наче прохолодним вітерцем, обдуває гостру вилицю і я відчуваю вологу теплого язика на своїй щоці, і нижче, на підборідді, де розмазаними плямами досі відчувається липкість меду, і знову, зверху, по самому краю зубного ряду, Блу проводить вологою м’якістю, злизуючи краплини, а я не можу стримати руки.

Наче керуючись власними бажаннями, мої долоні невпинно бродять по боках та спині, я чую як під тонкою тканиною футболки мілко здригаються гнуті ребра, відчуваю як прогинається під пальцями стовбур хребта, як подається назустріч, слухняно відзиваючись на кожен дотик.

Як чарівно, як п’янко, до неможливості захоплююче.

Вже не думаючи та втративши можливість аналізувати я тягнуся до губ, щоб торкнутися легко, на пробу, відчути рваний видих та боязку несміливу відповідь, торкнутися чужого язика, всмоктуючи, пробуючи на смак, забираючи собі солод меду, що тріпоче на самому кінчику, підкреслюючи легкий шлейф пряних спецій та лісових ягід, м-м-м, неповторний, до божевільного смачний та бажаний.

Блу подається вперед, сплітаючи передпліччя навколо шиї, зісковзуючи з жорсткого незручного сидіння, майже повиснувши на мені всією своєю вагою, а я перетягую його ближче, всаджуючи до себе на коліна, щасливий відчувати тіло такого бажаного монстра біля себе, на собі, міцно притискаючого розпалені кості одне до одного, до болю стискаючого мої плечі, дихаючого через раз через небажання відсторонитися хоч на мить, поки наші язики сплітаються в солодкому поцілунку.

Ох, моя маленька ягідка. Я до останнього не вірив. Я до останнього чекав. Дивився і не бачив, слухав і не чув. Який же я дурень, щасливий дурень.

Переповнений відчуттями та емоціями не можу стриматись, напевне вперше за життя дозволяю собі робити більше, ніж міг колись навіть мріяти. Цілую вигнуту від задоволення шию, покусуючи, не обділяючи увагою жодного хребця, жодного хрясточка, ловлячи тихий стогін як відповідь, як необхідне підтвердження того, що не помилився, що роблю все правильно. Чую, як гладять мене у відповідь, забираючись під футболку, невміло але так ніжно огладжуючи хибні ребра, піднімаються все вище, задираючи тканину, яка відкриває вид на голі кості з тонкими лініями симфізу, що вже налилися магією і променяться легким рудим сяйвом. Чую тихе “ах”, солодке та протяжне, та запізніло розумію, що відчуваю тілом чужу ерекцію, яка впирається мені прямо в лобкову кістку своїм пружинячим жаром. Ох, Блубері…що я повинен зробити зараз? Чого ти хочеш? Що дозволиш мені?

Його руки жадібно бродять по моїй грудній клітині, що важко здіймається в частому диханні, забираються всередину, царапаючи чуттєво ребра, проходяться по хребту, пускаючи стада мурашок, притягуючи до себе в розпалі, притискаючи тазові кості тісніше, штовхаючись бедрами несвідомо, а може й усвідомлено. Творці милосердні, невже ти не збираєшся зупинятись?! Я вже нічого не розумію. Шию мою відпускають з вологого полону губ та я бачу його розширені зіниці навпроти, затуманені, шалені, палаючі пристрастю, що заглядають здається просто в душу.

— Я тебе люблю, Папі…ти чуєш?

Я завмираю, не дихаючи, чуючи ці слова, наче вперше. Слова, що він говорив мені сотні, може тисячі раз, слова, які я повторював луною, наче мантру, незмінно, завжди, ніколи не залишаючи його без відповіді.

—…чую… — кажу шепотом.

— Ти розумієш?

— Так, Блу. Як ніколи раніше. Розумію, і хочу, щоб ти знав, що це взаємно. Як давно я хотів тобі признатися і боявся втратити через це назавжди. Ти — саме дороге, що в мене є. Ти — моє життя.

Блубері злизнув одиноку сльозинку, що прокотилася по щоці та застигла крихітною краплею, тут же стерта щасливою божевільною посмішкою:

— Тоді ти не будеш проти? — одарюють мене зірковим поглядом, та не встигаю я уточнити, дозвіл на що саме в мене просять, як чужі руки спритно юркають під ребра, виловлюючи звідти оранжеву дрібно пульсуючу розімлівшу душу, мозок вибухає феєрверками і я ледь не опиняюся на підлозі, насилу втримавши рівновагу та судорожно хапаючись руками за край столу. О зорі!

— Блу-у, ох, будь ласка…

— Будь ласка що, Папі? Будь ласка ні? Чи будь ласка ще? — почув наче через воду, перед очима пливло, а сердечко не виймаючи з-під ребер, стиснули чужі пальці, огладжуючи то один то інший бік в хаотичній черговості, власні руки стиснулись сильніше, до скрипу, до тріску зжимаючи нещасне дерево стільниці. Так гаряче, так добре.

— …досить, прошу…якщо не хочеш, щоб я відповів тим же.

Та ласки не припиняються, задоволення накатує розрядами, пульсуючи в вісках в такт кожного дотику, кожного масуючого руху, рве на частини тут же збираючи назад наче пазл.

— ахх… — майже хриплю я. Коли мені востаннє доводилося відчувати щось подібне? Напевне ніколи. Коли мені було настільки добре? Я ледь втримуюся на табуретці, що зараз здається неймовірно нестійкою, чую неначе зі сторони свої ж тихі видихи та стогони. Так хочеться дарувати задоволення у відповідь…впираюся лобом в вісок, ловлячи гаряче часте дихання, проводжу гарячим язиком по згину вилиці аж до вушної впадинки, обводячи по колу, залишаючи мокру доріжку, тягнуся рукою до заповітного, туди, де ховається жадане блакитне сердечко, що я уявляв собі безліч раз…та варто мені торкнутися…

— ох…Папі-і-і, м-г-м-м … ні, стій! Зупинись негайно! — чую неочікувано налякане. Здоровий глузд повільно повертається до мене та я згадую, що обіцяв…обіцяв не чіпати душу. Відсмикую руку, та пізно — Блу п’ятиця задкуючи, відступає назад, тремтячою рукою обсмикуючи зім’яту футболку, кривиться, напевне стримуючи сльози.

— Блубері?… вибач будь ласка, вибач…я не хотів, я…не хотів зробити тобі боляче, я…

— Ні! Ти не розумієш!.. моя душа…ох… Ти не повинен…

Емоції на його обличчі змінюють одна одну наче слайдшоу, я …більше не впізнаю свого брата. Що коїться? Блу хапається за футболку в районі сонячного сплетіння, відтягує, хапає ротом повітря, наче намагаючись сказати щось, але не видає ні звуку. Страшно. Як же мені страшно за нього зараз, я піднімаюсь на ноги, протягую руку, намагаюсь торкнутися плеча, але він відступає, дивлячись на мене очима щосекунди різними, то наповненими страху, то болю, то жалю, кривить губи відступаючи, не говорячи більше ні слова, а потім ураганом зносячи все на своєму шляху, кидається вверх сходами, ховається за дверима ванни, а грюкіт і тихе клацання замка дає знати, що своїми проблемами не збирається ділитися ні з ким, навіть зі мною.

…

Що?

О це вже ні, Блубері! Ти мені розкажеш все! Я не втрачу тебе знову!!!

Додати до улюблених