Мама часто казала мені, що головне в людині свобода. Вона дає нам право обирати ким бути, та як ставитись до різних речей. Але саме з віком я зрозумів, що свобода – це відповідальність. Бо щоб бути вільним у чомусь, в цьому чомусь треба добре розбиратись. Маючи мінімальний набір знань, але висуваючи себе експертом, ми можемо бути подібними до кацапів, що так полюбляють волати про дурню, яку їм показали телебаченням.
Але сьогодні я розповім свою історію. Свою історію свободи.
В цілому моє життя ніколи не було якимось особливим. Садочок, школа, університет, дівчина, робота, дім, робота, дім…
Сьогодні був саме такий день. Була 9 ранку, коли я повільно переступив поріг свого офісу, сьорбаючи холодну каву та поливаючи брудом синоптик. На вулиці стояла неймовірна спека і я відчував себе повністю просякнутим потом. Навіть моя улюблена холодна кава не рятувала ситуацію, але тішила думка про кондиціонери.
А дідька мені! В офісі спека не гірша, ніж на вулиці. Приміщення було на останньому поверсі десятиповерхового бізнес-центру, повністю не захищене від променів ультрафіолету деревами або чимось подібним. Через панораму хоч і відкривався дивовижний вид на річку, місто і парк, але ще через це і сонцю відкривався вид на наш трішки потертий офіс, що ще років зо 5 тому був би не надто сучасним.
Навіть моя остання надія – кондиціонер, сьогодні взяв собі вихідний і пихато прикривався табличкою з написом: «Технічна несправність. Приносимо наші вибачення».
Йобана блять русня. Ну не день, а просто жах.
Ледь-ледь я просувався між столів, за якими де-не-де сиділи мої колеги. Вигляд вони мали не кращий. Спітнілі, червоні, з косметикою, що розтерлася обличчям. Ха, та серед цих я маю ще пристойний вигляд!
Офісне моє крісло, вигнуте в деяких місцях по формі моєї дупи, зустріло мене привітною розпеченою поверхнею. Цікаво, якщо сперма складається з білків, то можуть вони звернутись всередині мене при таких пекельних температурах?
Відкинувши такі дурні думки, я увімкнув комп’ютера, очікуючи дива. І диво таки сталося. Але диво не в мій бік. На екрані, замість стандартного екрана Windows, з’явився страшний і могутній синій колір, що свідчив мені про певну затримку в роботі.
Я, як справжній держслужбовець за родинним деревом, геній соціального упорядкування і просто Хомо Сапіенс взяв і постукав по системному блокові носком своїх черевиків. Результату це не дало, але на мене подивилось декілька колег так, як зазвичай дивляться на дурнуватих. Я б посперечався з ними, захистив честь мого інтелекту, але захищати було нічого та і нічим.
Що ж, доведеться вийти з свого пекла і спуститися до раю – чуваків адмінів, комп’ютерних магів та чародіїв зборки з купи залізяччя крутих ПК і приблуд до нього. Дивовижею їх офісу було те, що в них завжди працювали базові речі ( я називаю їх лиш тому, що у нас вони працюють по черзі, відмовляючись працювати весь час і одночасно) по типу кондиціонера, кавомашини, холодильника, але іноді не працювали соціальні рамки та межі.
Різкий перепад температур з «Пекельне пекло» до « Абсолютний нуль» був і приємним і ні. Шкіра рясно покрилась дрижаками, а сосками я міг спокійно розрізати сорочку. Але як же до біса це було приємно.
Трішки насолодившись цим льодовитим раєм, я направився до знайомого столу, рясно заваленого картами пам’яті, материнськими платами та іншим важливими штуками, в яких я тямив ніц. Там, в кардигані на футболку і шортах, сидів мій хороший товариш, брат моєї дівчини і просто ЛюдинаІгорДобрийРанок – Ігор.
Сьогодні він ночував тут. Я вияснив це за легкою щетинкою на підборідді, заспаному обличчі з відбитком якоїсь схеми та декількома порожніми пакетами від Глово. В цілому, Ігор був розумним і класним. Він ще з малечку любив збирати і розбирати усі ці штуки, їсти все, крім здорової їжі, бути худим як та берізка та мати таке кучеряве волосся, що іноді я підозрював його в хімії або чомусь такому для волосся.
Старанно ігноруючи мене та факт мого існування, Ігор дивився якийсь відос від Загону Кіноманів. На якусь хвилину я залип на відео разом з ним, але різка згадка про проект та дедлайн змусив мене вийти з цієї коми та штовхнути Ігоря, щоб він нарешті помітив мене та обісрався з переляку.
-Срака твоя дупа, Сєрий. Ти взагалі нормальний? Підкрадаєшся, як той москаль. А якби я вмер?! – Ігор демонстративно хапався за серце, весь такий червоний, ніби в мене в офісі побував.
-Бозе, які ми нізьні. Я нє мозу. – Почав передражнювати його я, давлячи в собі задоволену усмішку.
-Чесне слово, колись ти доведеш мене до інфаркту.
-Ну, інфаркт не оргазм.
-Ага, дякую блін, справжній друг.
Ігор всівся на свої місце, незадоволено дивлячись на мене спідлоба.
-Чого тобі, біс проклятий?
-Та треба допомога вашого райського агентства в відновлені роботи пекельної апаратури для погодження проекту з Навью.
-Шо?
-Нішо. Комп зламався, треба полагодити. Проект горить що срака, не здам вчасно, мене замовник і проджект менеджер з’їдять і не подавляться. Я його вмикаю, а там блакитний екран.
– Ай ти ж мамине лихо. Знову якусь порнуху дивився на херових сайтах? А я казав, купи ти вже преміум на ПорнХабі. А ти все ні, я не дуже по такому, в мене є Оксана і бла-бла-бла
– Та не дивився я там порно. Я тільки прийшов, а там воно вже було
-Вже було порно?
-Вже був екран синій, збочене дитя.
Ігор стягнув посмішку з свого милого лиця і підвівся. Я ж супроводжував його до ліфту, що мав привезти в резиденцію Пекла на землі. Другу, після кремля. За ті декілька секунд я навіть встиг оцінити дупу Ігоря, поки він зняв кардиган, порівнюючи її з Оксаниною. Да, файна срака – то сімейне.
Додати до улюблених