Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Самотній велет

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

“Сотні років тому було життя, про яке ми зараз можемо лише здогадуватися. Тоді Землю населяли велетні. Вони були таких розмірів, що ми б землі побачили їх наполовину, а то й менше. У той час океан то виходив на сушу, затоплюючи майже все, то висихав до маленької калюжі. Гігантські велетні звикли спати стоячи по щиколотки у воді або сидячи, щоб їх обличчя не затопила вода. Також звикли спати і ходити по піщаному дну океану, що мало безліч гострого каміння під товстими синіми пластами.

Велетнів було зовсім мало. Не знаю чи був їх десяток чи менше або більше, але вони було і їх було мало. Вони завжди бачили одне одного і не могли усамітнитися. З плином часу вони зникнули з Землі. Чи від самотності, чи це час сказав, що їх черга вже збігла і треба поступитися місцем новому життю. Можливо велетні могли б жити вічно, однак з часом тіло кожного почало поступово розкладатися. Шматки тіла, яке висихало падало на землю з такої висоти, що при зіткненні з поверхнею, сипалося на друзки. Так почав утворюватися ґрунт на вільних від океану частинах суші. Ґрунт нещадно нашаровувався, а велетні перетворювалися на скелети, що залишалися у вигляді гірських хребтів чи просто поодиноких височезних вершинах.

Ми ніколи не дізнаємося, про що думав останній з велетнів, але він точно перший раз у житті сумував за іншими велетнями. Вперше він зустрівся із самотністю.”

Маленька П’єтта завжди захоплювалася розповідями старого професора Огда. Сивий худорлявий чоловічок був у потертому охайному костюмі, бритий і з зачесаним волоссям. Він розповідав про історію так, що якщо не прислухатися, то можна стільки загубити. Тобто на перший погляд не було нічого цікавого однак кожна історія заворожувала. П’єтта дивувалася чому всі інші учні займаються будь-чим іншим, ніж слухати професора. Дівчина завжди закривала очі і уявляла усе, що розповідає історик. Ще хвилин 15 вона могла насолодитися його розповідями, адже це був останній урок.

П’єтта була малою дівчинкою. Її кудряве волосся дуже сильно вилося, що у звичайному вигляді ледве спускалося нижче плеч. Однак якщо взяти пасемце волосся, то його можна було розмотати нижче талії. Її волосся було дивного трикольорового відтінку – деякі пасма світло-русяві, деякі більш рудуваті, а деякі чорніли. Взагалі у багатьох людей було дво- або трикольорове волосся. Хоче три кольорі зустрічалися дуже рідко.

Ще одна історія Огда потрапила дівчині через вуха аж до серця і, мабуть, там залишиться назавжди.

 

Продзвенів злощасний дзвоник і П’єтта різко широко розплющила очі. Блаженний час її насолоди вичерпано. Її очі бігали у надії залишитися тут найдовше, однак усі інші учні поспіхом збиралися. Хлопець, що сидів перед П’єттою обернувся, стягуючи зі свого стільця кофтину. Він був шатеном, у якого зрідка виднілися помітні блондинисті пасма. Гарно вкладена зачіска і красиве обличчя обрамлене окулярами з тонкою оправою могли привернути будь-чию увагу, але не П’єтти.

Вона поглянула на нього лише тому, що хлопець своєю спиною закрив від неї дошку і викладача. Зараз її погляд був на ньому і після декількох довжелезних секунд, за які можна було б вже давно відійти, П’єтта вирішила підняти очі вище. Хлопець ніби чекав, коли це станеться і лукаво підморгнув дівчині.

І нарешті ж він відійшов! Однак П’єтта лиш розчаровано зітхнула: професор теж збирав свої речі. Декілька підручників у паперово-картонній обгортці один за одним опинялися у такому ж охайному і старому як костюм портфелику. Дівчина знала, що якщо професор Огда збирає свої речі, то він обов’язково буде зайнятий якось роботою або навпаки нарешті опинитися вдома, щоб відпочити. П’єтта теж піднялася і почала збирати речі. У неї була єдина можливість послухати щось ще – провести викладача туди, куди він зараз прямує.

– Професор Огді, чи можна ще щось послухати про велетнів? – дівчина сподівалася, що він збирається додому. Вона могла провести його дуже і дуже далеко, хоча жила у зовсім іншій частині їхнього містечка.

– Завтра вихідні, тому додому. Хочеш мене проводити? – старий Огді усміхнувся своєму найвдячнішому слухачу.

– Так, звичайно! – посмішка аж засяяла на вустах П’єтти. Чи це не щастя?

Як тільки професор зачинив двері класу одразу ж почав нову історію. Йому потрібно було лиш слідкувати, щоб замріяна учениця не забувала дивитися під ноги, адже їх місто складалося з багатьох поверхів, з’єднаних сходами і подекуди ліфтами. Про ці сходи і поверхи Огді і хотів розповісти:

“Отже, коли останній велетень перетворився на гору, ще певний час життя не з’являлося на Землі, однак ні звідки виникли ми – карлики. Ми почали оселятися у цих гігантських горах, які колись були велетнями. Тільки з часом ми зрозуміли, які ми крихітні. Ти тільки уяви собі, що у нас в одній лиш крижовій кістці набудовано з десяток міст з сотнями тисяч жителів! Ти знаєш, яка кістка крижова?” – Огді отримав невпевнений кивок учениці. Навряд чи вони знали, але байдуже. – ” Це кістка велика і має такий довгий канал, який зверху має стінку тоншу ніж її основа і у цього велета вона осипалася, подекуди утворилися великі дірки. Ось цей довгий канал і є нашою гігантською печерою з дірками у свої стелі, через які ми бачимо небо, а на ньому зорі, місяць і сонце. Через них дощ і сніг зволожують нашу землю, а рослини отримують достатньо світла. Так як канал не горизонтальний, а велетень сидів, обіймаючи коліна, остаточно кам’яні, то і земля у нас не горизонтальна. Ми набудовували ці всі поверхи і робили їх багато, щоб на кожному було безпечно встановлювати по декілька будиночків. Коли я був твого віку, я пам’ятаю, як допомагав робити ці сходи…”

Професор міг і далі продовжувати, однак він спеціально закінчив на самому цікавому, щоб П’єтта обов’язково прийшла до нього ще. Залишалося лише 2 метри до будиночка сивого чоловіка. Звичайно він міг запропонувати учениці зайти на чай або каву, однак він дуже втомився за цей тиждень. Може наступного разу. Не може, а обов’язково! Він покаже П’єтті плакати з картами і схематичні малюнки велетнів.

– До побачення. – з сумом нарешті попрощалася дівчина і вже попрямувала додому, уявляючи собі усе, про що сьогодні почула.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь