Я кулею промчала вгору сходами, в свою кімнату. Різко зачинивши двері, застрибнула на ліжко.
– Фух.
Моє напружене тіло розтеклося по ліжку, опинившись на м’якому матраці. Був лише обід, але здавалося, що минув цілий день. Вдихнувши, я повільно видихнула, заспокоюючи серце, що швидко б’ється від нервозності, яка не покидала мене, поки я була з Деріком. Трохи згодом пролунав істеричний сміх.
– Хах, ви тільки гляньте, я все ще жива.
Постійно перезавантажувати гру після чергової невдачі було безглуздо. Зважаючи на те, що я могла назвати Деріка першим юним паном, навіть якщо всіма фібрами душі панікувала.
Через деякий час у голові спливли картинки гри.
Коли я вперше пробувала проходити гру у складному режимі, рядок інтересу Деріка, на відміну від інших персонажів, був однією з головних проблем. Невелике збільшення його інтересу до мене, отримане шляхом ретельного обмірковування відповіді, зменшувало збільшення інтересу в наступному виборі. Я справді не знала причини.
‘Чому у грі його настрій змінюється так швидко?’
Відповідь на моє запитання знайшлася лише через безліч смертей. Дерік так ненавидів Пенелопу, що слово “брат” із її вуст викликало у нього справжній жах. Тому щоразу, як я вибирала варіант зі злощасним слівцем, інтерес моментально падав.
– Який вибагливий.
Поскаржилася я, насупившись. У будь-якому випадку завдяки цьому я змогла зберегти себе в живому стані.
‘Ніколи не називатиму його братом.’
Я кілька разів подумки повторила це. Зрозуміло, я намагаюся не перетинатися з ним, але мені слід пам’ятати про це, про всяк випадок. Розмірковуючи про те й інше, я помітила, що мої думки туманні і невловимі.
‘Потрібно щось з’їсти.’
Їжа є основним джерелом енергії, яка потрібна для всього. А зараз час обіду. Однак через сьогоднішні потрясіння, моє почуття голоду притупилося.
‘А, начхати.’
Занурившись у свою лінь, я прикрила очі. Сон стояв на першому місці в моєму уявному списку справ. Може, тому, що я хотіла втекти від реальності. Незабаром після того, як заплющила очі, я заснула.
***
– Чому це у твоїй кімнаті?
Над головою почувся голос, холодніше бурульок посеред зими. Потім, з іншого боку, пролунав гучний крик.
– Відповідай, підла сучка! Ти вкрала це!
– Рейнольд.
Герцог застеріг Рейнольда, який вигукував нецензурні слова. Схоже, Рейнольд не міг продемонструвати, наскільки він злий мовчки, тому почав пританцьовувати.
‘Що це?’
Безуважно озирнувшись, я опустила голову. Дві маленькі ручки. Я одразу могла сказати, що це – сон Пенелопи.
– Говори, Пенелопо. Звідки в тебе це намисто? Я думав, що тобі заборонив ходити в ту кімнату.
– Батьку. Кажу ж, ця сучка його точно вкрала!
Навіть після застереження Герцога Рейнольд не стримував свій гнів. Пенелопа обдарувала його вбивчим поглядом і заволала.
– Я не крала! Я нічого не робила!
– Заткнися! Досить брехати! Чому тоді намисто, яке батько подарував Івонні, було в ящику твого столу?
Рейнольд кричав з намистом в руках. Вона бачила цю прикрасу вперше. Не вагаючись, Пенелопа закричала і відмовилася визнавати свою провину.
– Не знаю! Я ніколи не заходила до цієї кімнати!
– Я все бачив.
Тоді з юрби, пробившись через інших людей, вийшов чоловік. Герцог та Рейнольд повернулися до нього.
– Дворецький.
– Я бачив, леді Пенелопа часто піднімалася і спускалася на 3 поверх в останні тижні. Про всяк випадок я перевірив двері кімнати леді Івонни, але вона не була замкнена.
Усі, зокрема й Герцог, подивилися на маленьку дівчинку. Навіть Пенелопа не могла вважати ці погляди незначними і проігнорувати їх.
– ……Це, це не я.
Вона відступила назад. Правда, вона часто піднімалася на 3-й поверх. На цьому поверсі було найменше людей, до того ж він з’єднаний з доріжкою на горище. Вона пішла туди тільки тому, що не хотіла знаходитися поряд з покоївкою, що знущається над нею, і не збиралася нічого красти. Тим більше, щось, що належить справжній леді герцогської сім’ї.
– Це справді не я, батьку! Я ніколи не заходила до цієї кімнати!
Надривалася Пенелопа, дивлячись на Герцога. Її погляд на Герцога був сповнений обожнювання та віри. Зрештою, саме він привів її сюди. Проте Герцог лише ігнорував її, з холодними, як лід очима.
– Ти, дворецький. Надійно закрий всі кімнати на 3-му поверсі. Особливо кімнату Івони.
– Звісно, ваша світлість.
– Крім цього, приведи завтра ювеліра до замку.
– Б-батьку……
Пенелопа застигла, її обличчя стало білим, як аркуш паперу. Герцог ні словом із нею не перекинувся, покидаючи кімнату.
– Тобі варто було покинути будинок, коли ми тобі говорили, тупа ідіотка.
Прошепотів Рейнольд, переконавшись, що Герцог пішов. Потім він грубо штовхнув Пенелопу і пішов за Герцогом.
– Сміття.
Холодно промимрив Дерік, спостерігаючи за Пенелопою, яка впала на підлогу, як мішок сміття. Сцена змінилася. Пізніше Пенелопа відвідала безліч магазинів та купила жахливу кількість ювелірних прикрас та аксесуарів. Вона витратила стільки грошей, що Дерік і Рейнольд збожеволіли б від люті і сказали: “Сучка, яка не знає свого місця.” Після цього випадку вона більше ніколи не називала Герцога батьком.
…….Тук-Тук.
Тихого стуку було достатньо, щоб розбудити мене. Я сонно розплющила очі.
Тук-Тук-Тук.
Коли відповіді від мене не надійшло, пролунала нова серія стуків. Стук здавався надто швидким, стало зрозуміло з яким гнівом і нетерпінням стукає людини. Я повільно сіла і розплющила рота.
– Хто.
Клац-. Не встигла я закінчити пропозицію, як двері відчинилися.
– Леді. Це я.
Яскраве світло з відкритих дверей проникло в кімнату. У кімнаті було темно, отже, сонце вже зайшло. Примруживши очі через різке світло, я перевела погляд на людину, що відчинила двері.
– Дворецький ….?
– Я тут, бо мені терміново треба було щось зробити.
Дворецький рідко шукав мене в такому поспіху. Моє серце пропустило удар. Також і через сон, який у мене щойно був.
– Це терміново?
Ці два іроди знову звинувачують мене? У чому я завинила зараз? Мій голос тремтів, коли я запитала. І дворецький пояснив, навіщо увірвався до моєї кімнати:
– Я думав, що краще буде вибрати нову покоївку перед вечерею, так що …
Моя голова спорожніла від слів, які ця людина так недбало вимовила.
– Зачекайте.
Я підняла руку та зупинила його. Дворецький зробив паузу. Однак, він, схоже, був незадоволений, що я зупинила його, бо трохи насупив брови.
‘Всього-то?’
Коли почула причину приходу дворецького, я спочатку відчула безглузде полегшення. Але незабаром полегшення змінило гнів.
‘Причиною, через який він без дозволу відчинив двері і увійшов до моєї кімнати, був просто вибір нової покоївки…..?’
Причина, названа дворецькою, вразила мене.
– …..Дворецький.
Я покликала його низьким пронизливим голосом.
– Так, леді.
– Як вас звати?
– ….. Пардон?
Він спитав так, ніби не очікував такого питання. Я щиро повторила для нього.
– Як вас звати.
– …….Пеннел, леді.
– Тоді як звати мене?
– Леді. До чого ці раптові питання.
Здається, йому не подобалося відповідати на запитання зовсім не на тему. Його зморшка між бровами стала глибшою.
– Відповідай коли тебе питають. Як мене звати?
– …….Ви – Пенелопа Еккарт.
Не маючи іншого вибору, він відповів.
– Так. Пенелопа Еккарт, дворянка.
Я кивнула, багатозначно промовивши своє ім’я. Потім продовжила свою промову.
– Я ніколи не чула про жодні правила, що дозволяють людині без прізвища вриватися в кімнату дворянина без дозволу. А ти?
Дурна Пенелопа.
Якщо її злила ця байдужість і ненависть, їй слід було не кричати і влаштовувати скандали, а використовувати свій титул і статус дворянки, щоб вказати на їхнє місце низькородним. Так що їм не здаватиметься, що з тобою легко можна знову так погано поводитися.
“Дворянка, офіційно удочерена герцогською сім’єю.” Яке прекрасне звання для використання у подібних випадках. Це було краще ніж “невідома дочка повії з однієї багатої сім’ї”.
– До того ж, інцидент із чоловіком, який увірвався в кімнату молодої знатної дівчини, здається одним із випадків, про які так мріють простолюдини.
– ……..
– Хіба я не права?
Закінчивши говорити, я безневинно посміхнулася. Як я і очікувала, ефект був чудовий.
– Л-леді!
Дворецький закричав у паніці, слухаючи мої слова, які ніхто інший не повинен був почути.
Додати до улюблених