Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Розділ 5

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

 

 

Неподалік стояв байк Драко, гарний, потужний, очевидно, предмет його гордості.

 

— Тримайся за мене.

 

— Я буду тримати міцно, — слова шкарябнули під ребрами. “Він буде тримати мене…”, зрадницька хвиля повзла щоками від можливого підтексту, чи це тільки для Драко усе настільки неоднозначно? Нехай тримає. Міцно. Від кожного слова тремтіли коліна, що ж буде, якщо притиснутись до нього спиною…

 

Байк нісся наповненною життям вулицею, легко маневруючи між автомобілями. Тяжко було зосередитись на дорозі, відчуваючи крізь одежу гарячі руки на своєму тілі. Але разом з тим, це було настільки хвилююче — розсікати на швидкості простір, знаходячись у його руках. Драко привів його до себе додому, до своєї безликої вітальні. Присів з іншого боку стола, не знаючи, чого очікувати.

 

— У цій кімнаті немає нічого про тебе. Чому?

 

— Ця кімната не для мене, а для гостей.

 

— Ти не дозволяєш пізнати тебе?

 

— Не думаю, що це кому-небудь потрібно.

 

— Але ти хотів би впустити того, кому це справді важливо, так?

 

Драко опустив очі на свої пальці і пробормотів:

 

— Хіба що розвернеться небо…

 

Гаррі уважно дивився на цього неймовірного чоловіка, глибокого, відданого до абсурду. І це Малфой? Вередливий білявий тхір? Так, але, схоже, тепер тільки його.

 

Якби ти знав, що все, що ти зробив, спрацювало. І небо розверзлося насправді.”

 

І якщо би Гаррі був хоч трохи більше фізичної форми, то він спробував би зробити Драко щасливим. Він зварив би їм кави, кайфував би від ароматів, від дотиків, кормив би його фруктами, тішив би, не боячись попекти гнітючим тепер його світлом.

 

А поки… Він просто буде поруч, хоч як-небудь. А Драко стане для нього провідником до забутого земного життя, з його смаками, текстурами, відтінками відчуттів.

 

Драко поставив чайника, озирнувся, спираючись на стола, вдивляючись у слідкуючі за ним серйозні очі, такі схожі… на чиїсь. Всередині жило якесь дивне відчуття від того, що той у нього вдома. Наче імплант вшили у душу, і організм оплітає його судинами та сухожиллями, щоб не випустити назовні вже ніколи.

 

— Будеш каву?

 

— Усе, що запропонуєш, — але кави не торкнувся, тільки питав про смак, слідкував за рухами кадика та руками Драко. Так зацікавлено і плотолюбно, що починали тремтіти руки від бажання доторкнутися. Тим більше його пальці так близько. Драко зрозумів, що не знає, чи кажуть йому щось, тому що уся увага перемикнулась, і він може зараз торкнутися усього, на що вистачить сміливості. Незрозуміло що вловивши, дивний гість сперся на стіл та присунувся ближче.

 

— Усе добре. Це ж тільки я, — від близькості цих очей Драко зносило дах, розганяючи тремор хвилями по тілу.

 

Чому з ним усе настільки особисте, навіть інтимне, ніби кожним словом і поглядом він зізнається мені у почуттях?”, — Драко підскочив і сперся на стіну, щоби бути хоч трохи далі, щоб… мати хоч трохи свободи.

 

 

— Чорт… Це ненормально, що я весь час хочу тебе поцілувати? — Драко сам зніяковів від свого питання, навіть очі закрив, та відкривши, здригнувся. Тому що Гаррі стояв близько-близько. “Він не міг так швидко, чи він апарував, а я просто не почув…”

Та серце билося пораненою пташкою, розливаючи адреналін по венах. Так з Драко ще ніколи не було. “Яка різниця, як. Він же підійшов поцілувати мене. Правда?”

 

Гаррі був серйозний. Він чув усе: бурю в крові Драко, підскочівший пульс, прискорене дихання. Він розумів, що відбувається з Драко. І все це з ним зробив він. На відстані знаходитись стало просто нестерпно. Гаррі сперся на стіну руками по боках від нього і схилився просто до вуха.

 

— Драко… Я теж весь час хочу до тебе… І не маю сил тримати відстань.

 

Драко задихався. Що таке він каже? Скільки вони знайомі?

 

— Торкнися своїх губ, Драко.

 

Він слухняно підняв руку й провів пальцем вертикально, зачіпаючи напіввідкриті губи й підборіддя.

 

— Які вони?

— М’які… та теплі… Поцілуй мене…

 

Гаррі був дуже близько, проте не торкався, а Драко відчував жар, що виходив з нього і тремтів від близькості цієї містичної істоти.

 

— У тебе що, гарячка? — ну правда, він же розпечений, тільки одежа стримує жар, навіть повітря навколо нього гаряче.

 

Гаррі тільки сумно посміхнувся і подивився на білу шию перед собою.

 

— А шия? Яка в тебе шия, Драко?

 

І той, абсолютно дуріючи від неможливості того, що відбувалося, провів пальцями по шиї.

 

— Колюча трохи…

 

Гаррі розглядував маленькі білі пухирці на кадику. Невже і справді колючі? Він вирішив, що обов’язково взнає. Але так хотілося дивитися далі. І, набравшись сміливості, прошепотів:

 

— Розстібни свою сорочку, Драко.

 

Той задихав ротом, розстібаючи ґудзик за ґудзиком згори донизу і спостерігаючи за жадібним поглядом, що блукав його тілом.

 

— Проведи рукою, — язик заплітався, та Гаррі хотів більше.

 

Драко провів пальцями від шиї до паска на штанях.

 

— Що ти відчуваєш?

 

— Відчуваю, що хочу торкнутися тебе… Будьласка…

 

І Драко простягнув руку до обличчя навпроти, що притягувало до себе, мов магнітом, та Гаррі не дав торкнутися, зробивши крок назад. Проте і зваблювати не перестав, словами, поглядами, тому що Драко був так очевидно розпалений, що хотілося невідомо чого, просто більше.

 

— А там, Драко, який ти там? Напевно, гарячий… і гладкий… і твердий…— у Гаррі паморочилося в голові від своїх же слів, від своєї сміливості, від свого божевілля, — Торкнися, Драко, будьласка… Для мене…

 

Тремтячий, анічорта вже не тямлячи, мов під дудку факіра, Драко розстібнув штани і обхопив себе. Нехай дивиться, все одно вже несила терпіти. І Гаррі дивився, просто у шалені, повні сірої пристрасті, очі. Дивився і шепотів.

 

— Знаєш, що ще я хотів би взнати?

 

Драко зробив рух рукою й облизав сухі губи, ідучи за цим хрипким голосом.

 

— Що би я відчув, якби поцілував тебе там?

 

Поцілував би його там… Це було б … Пульс бухнув та збився, Драко прокрутив рукою і ахнув. Мабуть, він з глузду з’їхав, якщо робить це при сторонній людині. Це ж так соромно, принизливо… якби це було з кимось іншим. Але не з ним. Тільки не з ним. Чому?

 

— Я відчув би твоє тремтіння? Твої пальці в своєму волоссі?

 

Так, він тремтів би від цих неможливих губ, бився б в агонії щохвилини.

 

— Ти допомагав би мені, Драко? Скеровував би? Показував би, де добре?

 

Рука самовільно почала рухатися швидше, і Драко, божевільно дивлячись вперед та уявляючи ці смішні вушка у себе в руках, і те, як він змусив би його втягнути у себе повітря та зробити солодкий вакуум.

 

— Було б слизько, гаряче? А потім… було б солоно? Як би було, Драко?

 

Голосно затогнавши, Драко стиснув себе, відчуваючи, як від охопившого його цунамі підгинаються коліна, і у повній дезорієнтації, кинувся вперед у відчайдушному бажанні поцілувати, проте так і не дотягуючись… тому що…

 

… нікого не було з ним у кімнаті. Тільки Драко, недопита ним самим кава, забруднені ним самим штани. Він намагався перевести подих й, не розуміючи, озирався навкруги.

 

Що? Але… Як же так?” — адже Драко щойно відчував його божевільне тепло, бачив перед собою ці дивні, серйозні очі.

 

Драко зробив кілька невпевнених кроків кімнатою, відсунув навіть штори. Смішно, чорт… Ніде нікого… Він що скористався апарацією, але ж знову не було характерного звуку… Навіть якщо він може якимось чином зникати, тоді чому у такий момент? Щоб принизити? Та на кого він не був точно схожий, то це на бажаючого його, Драко, приниження. Може, він злякався емоцій, його чи своїх? Хто він взагалі? Дивний, дивний хлопець у плащі з нелюдською температурою тіла. У лікарні він теж зник, коли вони збиралися на ланч. Драко питав тоді, і ніхто не бачив нікого схожого.

 

— Я не збожеволів… Ні. Я ж не вигадав його.

 

Драко кинувся до ванної, шалено відмиваючись. Чому він зник? Чому втік? Адже він робив усе, що той просив. Що дивно саме по собі, звичайно. Драко вмивався холодною водою. Хто він, що так прикував до себе його увагу? Чому у цій наївності, у довірливості та дитячій беспосередньості Драко побачив щось рідне? І ці його очі… І посмішка… Мерлін, його посмішка ще за першої їх зустрічі вибила землю в нього з-під ніг. Хіба може ще хтось так посміхатися? Чи всесвіт врешті змилостився і спорудив для нього якийсь гибрид?

 

— Ну і де ж він? — запитував у всесвіту Драко, гнівно дивлячись у дзеркало, — Де твій дарунок? — гірко, з претензією.

 

Він обтер обличчя і волосся, вийшов, і, оглянувши вітальню, спіткнувся очима об свій недопитий натюрморт.

А може, тут і справді нікого, крім нього, не було, і Драко просто збожеволів? Зі своїми листами, книгами про потойбічне, щоденною боротьбою зі смертю. Адже таке може бути? Теоретично…

Він притулився до стіни, ноги ослабли, та підлога твердою постіллю прийняла його, знесиленого та розбитого.

 

— Це усе від самотньості. Фантазії тепер відчуваються трохи більш реальними. Ось і все.

 

Гаррі лежав поруч і не міг проявитися. Не міг, бо коли побачив, як Драко змило і виплеснуло шквалом почуттів, зрозумів, наскільки далеко він зайшов. Вліз у його спокійне життя, маніпулював та врешті звабив. Було так пагано, як давно не було. Драко лежав і дивився пустими очима в стелю, хвилі розчарування прибоєм затоплювали його біополе, він жалів себе, не розумів, що це була за галюцинація чи зустріч з якоюсь надприродною істотою. За що це йому? Невдовзі чиркнула запальничка, і сивий дим заполонив приміщення. Драко притулився чолом до холодного віконного скла, видихав в нього дим, іноді хмикаючи гіркою однобокою посмішкою. Це неможливо було стерпіти, Гаррі лінчував себе то за вагання, то за бездіяльність, то за втручання. Як не подивись — все одно винен.

 

А Драко, купаючись у безмежному депресивному морі, раптом відчув спокій, йому схотілося глибоко зітхнути, дмухнути на хвилі суму, змахнути на все це рукою і зайнятися чимось зовсім стороннім, навіть творчим. Драко насупився. Останнім часом він часто відчував це дивне переключення. Так дивно. Наче це не його справжні почуття. Хтось стирає їх? Хтось впливає на нього? Цей хтось тут? Адреналін вприснувся у вени, Драко ледь стримував вистрибуюче серце, щоб тихенько дотягтися до палички.

 

— Гоменум Ревеліо.

 

І в ту ж секунду побачив, що стоїть у чиїхось обіймах, пронизаними казковими нитями, повних місячного сяйва. Драко сторопів, скосив очі, не рухаючись, та помітив комірець чорного плаща. Гігантське полегшення охопило — він не збожеволів. Просто цей хлопець — якийсь незвичайний маг. До того ж, ніхто не збирався кидати Драко самого. Чому заховався — у тому можна розібратися, головне — він тут. Життя верталося у м’язи, Драко оживав, розглядуючи сяюче диво, що окутувало їх двох. Що ж це за сяйво? Хто він? Драко ледь помітно повертав голову, раптом помічаючи, що волосся у чоловіка коротше, і темніше, і… Мерлін…

Він надто добре знав це волосся. Так добре, що можна було далі і не дивитись. Він вже й так знав, що його чекає. Але ж цього не може бути! Адреналін стукав у вухах. Він дивився і не міг усвідомити…

 

Обернися! Мені треба побачити тебе! Я знаю твоє волосся. Таке ж, ніби і не було цих п’яти років.”

 

І він різко повернувся обличчям… Жодне втручання не змогло б заспокоїти його зараз. Ніщо б не висушило сльози, що виступили самі.

 

— Я знав… — зашепотів Драко неслухняними губами.

 

Гаррі відсахнувся, зазираючи Драко у вічі. Що трапилося? Він так тяжко заспокоював ся сьогодні і раптом наче скинув з себе його вплив, чи навіть побачив його. Та зустрів шокований погляд, що побачив неможливу, безнадійну, але справджену мрію.

 

— Гаррі… — голос не слухався, але він все продовжував кликати, боючись зморгувати сльози, щоб не згубити цей міраж, якщо це раптом він, — Гаррі… Гаррі…

 

Гаррі завмер і все слухав і слухав своє ім’я, відчуваючи, як хочеться заплакати разом із ним.

 

— Це був ти… — Драко вдивлявся у незвиклі без окулярів очі.

І Гаррі стало соромно. Ніби він грався з цим нещасним, закоханим у мерця, чоловіком. Він не мав права змінювати зовнішність. Не мав права на брехню і шаради.

 

— Ти ж не зникнеш? Правда? — Драко зовсім почервонів від сліз, та тільки міцніше тримався за плащ.

 

Гаррі сумно посміхнувся й похитав головою, охайно, майже не торкаючись, збираючи сльози з почервонілих щік.

 

— Я знав, що ти зможеш… Господи, Гаррі…

 

Тремтячі руки самі тягнулися торкнутися, перевірити, чи правду бачать очі.

 

— Мені стільки треба сказати… Це ж справді ти?

 

— Справді я, — Гаррі все збирав і збирав нові сльози. А серце рвалося на шматки. Як він міг не проявитися одразу? Навіщо була та чужа личина? — В якомусь сенсі я.

 

— Чому тоді цей дивний хлопець?

 

— Боявся налякати…

 

— Але ж ми… І я щойно… — Драко зкривився від сорому.

 

— Ти прекрасний, Драко. Дивовижний. Як я цього не бачив, я не знаю.

 

Гаррі посадив його на диван і сів на підлозі в його ногах. Драко не випускав плаща, і він не намагався прибрати його руки. Той був не при собі, він ніяк не міг заспокоїтись, то раптом прискав і посміхався крізь сльози, то знову починав плакати, але Гаррі не впливав на нього. Це довгоочікувані сльози і шок теж довгоочікуваний. Він тільки невагомо водив пальцями по рукавах і шепотів:

 

— Усе добре, мій хороший. Усе буде добре.

 

— Хто ж ти тепер? — він вдивлявся у кохані риси.

 

— Це складно. Але в цілому, я — це я.

 

— Я стільки часу уявляв, що скажу, якщо раптом… Але, здається, усе забув.

 

— Я все знаю, Драко.

 

— Це нереально, так? Я збожеволів?

 

І тоді Гаррі торкнувся заплаканої щоки, запікаючи солону доріжку вогненними губами.

 

 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

4 Коментарі на “Розділ 5