Від дня прийняття артефакту Франка Ліфевра минуло три дні. Доктріан сидів у своєму кабінеті, за письмовим столом, перебираючи папери та медичні книжки своїх пацієнтів під освітленням канделябрів і ліхтаря. Після тієї клятої новини з аварією і пораненою міс Перрайн у Дока стало вкрай менше роботи з боку пацієнтів-людей. А родичі його крові, не так сильно потребували медичної допомоги. Тільки якщо це не виявлялося вагітністю або чимось гіршим, на кшталт перелому всіх кінцівок. І все ж справи йшли не так вкрай яскраво, як раніше. «Може варто було б переїхати? Змінити обстановку. Припустимо… У Глюакроні або Нівінгу», — подумав Док. Така думка промайнула в нього й раніше, але тоді не було такої крайньої потреби. Адже роботи завжди вистачало, тому навіть часу не знаходилося на те, щоб просто випити чашечку чаю. «Ні, покинути Креймут зараз – це теж саме, що дозволити Франку розпоряджатися містом, як йому заманеться. Я не можу залишити Жульєна й Аделін йому на розтерзання».
— Хазяїне! — за дверима кабінету почувся голос Сальвадора. — Вам термінова телеграма!
— Заходь, Сальво, — він, через дозвіл, забіг до кабінету. — Від кого лист?
— Смію припустити, що від банди Клутьє.
— Передай мені, будь ласка, сюди, — голос Доктріана впав майже, що до гробового. Кивнувши, Сальвадор злетів угору і, підлетівши до письмового столу, передав папір із лап у руки Дока. Переминаючи в пальцях запечатаний лист, він подивився на печатку зі звичайного сургучу, на якій розрізнявся малюнок черепа. Діставши з найближчої шухляди срібний ніж, він розкрив пергаментний папір і почав читати донесення.
«Містере Ренард, пишуть вам із банди Клутьє з новиною повідомити, що запаси вашого ефективного препарату майже вичерпалися. Ми дуже потребуємо нової поставки, а також вашого особистого прибуття до нас. Річ у тому, що наші люди… Вони почали дивно себе поводити з появою новин про артефакт. Дуже просимо вас прибути до нас. З повагою від містера Жульєна і міс Аделін Клутьє»
— Мені треба відлучитися, — дочитавши послання до кінця, Доктріан відклав лист, встав з-за столу і вітром пронісся до дверей кабінету.
— Н-ні, хазяїне, — Сальвадор поспішив за містером Ренардом. — Уже майже ніч на вулиці.
— Ця справа не вимагає зволікань, — пройшовши швидким кроком уздовж коридору, Док пробіг донизу сходами і, схопивши з вішалки циліндр, плащ і тростину, вирвався назовні. — Не турбуйся за мене. Краще подбай про міс Перрайн і стеж за тим, щоб вона не покидала поріг будинку.
— Та вона навіть не намагається, — пирхнув собі під ніс Сальва, провівши поглядом господаря, що вислизав. — Ох, не до добра це все. Не до добра, — пробурмотівши, він замкнув за собою двері, не помітивши кажана, що сидів на даху.
Минаючи нічні перехрестя, Доктріан, за допомогою швидкої ходьби і часткової телепортації, дістався до дверей банди Клутьє. Але щойно лікар наважився увійти, як зрозумів, що двері виявилися замкненими. «Прокляття», — подумав Док, зробивши крок спиною назад. «Я запізнився. Вони вже зачинилися і мені не вдасться до них потрапити».
— Містер Р-ренард? — почувся давній, знайомий котячий акцент і Доктріан різко обернувся.
— Ви тільки погляньте, хто нічними вулицями вештається, — з темряви, під світлом вуличних ліхтарів, до нього вийшли Сезар із Жульєном. Містер Клутьє був одягнений у теплий, темно-синій фрак на ґудзиках, візерунковий, шовковий, чорний жилет із високим коміром, піджак, сорочку, поверх якої милувалася синя краватка, та штани такого ж кольору, що й верхній одяг. — Мирної ночі вам, люб’язний друже, — Жульєн шанобливо припустив лінії свого циліндра.
— І вам, — Доктріан повторив маніпуляцію, але вже зі своїм головним убором, слідом за другом. — Я вже боявся, що не зустріну вас. Я отримав лист і миттю кинувся сюди. До вас. Що трапилося?
— Давайте я краще вам покажу, — Жульєн покликав за собою Доктріана. — Сезаре, будь такий люб’язний, поклич до нас Аделін.
— Буде зроблено, мр-р-яу.
Темрява, що огорнула таємничою пеленою нічні вулиці Креймута, немов приховувала безліч секретів і небезпек. Густий туман, звиваючись між будівлями і будинками, створював хиткі тіні, що здавалися живими і таємничими. Тліюче, м’яке світло з-під ліхтарних стовпів виявлялося лише слабким відблиском у безкрайній темряві. Серед вулиць, де тиша немов різала слух, Доктріан почувався спокійно і впевнено. Адже на його місці, звичайна людина відчула б себе вразливою перед прихованою загрозою, що ховається від невидимого людського погляду. Нескінченні ряди таємничих вікон, немов очі стародавніх істот, стежили за кожним кроком трійці, яка йшла, даючи їм зрозуміти, що вони належать до цього похмурого світу і що Всесвіт стежить за ними.
Аделін, Жульєн і Доктріан пройшли на територію лікувального центру. Фасад цегляної будівлі вражав своєю витонченою красою та величчю: оздоблений різноманітними деталями, такими як фронтон (15), колони та вишукані візерунки. На шляху опинилися високі залізні ворота. Їхній скрип насторожував і навіть трохи відлякував. Обійшовши повз вхід, попереду з’явилося подвір’я з лавками та оголеними чагарниками. Холодне, сире і без частки життя місце нагадало Доктріану часи, коли він ще зовсім юним ходив із батьком на роботу, щоб краще втягнути його в професію лікаря.
— Прошу вибачення за неспокій, але нам потрібно сюди, — коли двері лікарні відчинилися, на порозі опинилася медсестричка людської зовнішності.
— Ви бачили котра зараз година?
— Так, ми знаємо, що зараз уже пізно, але…
— Приходьте вже завтра, — молода медсестра в білому халаті не побоялася замкнути двері перед Жульєном.
— Це дуже важливо, — він заступився вперед, перегороджуючи ногою прохід. — У вас у цих стінах, — Жульєн окинув поглядом цегляну будівлю і після перенаправив погляд на медсестру з кінським хвостом. — Наразі утримуються кілька робітників з нашої банди. Сім’ї Клутьє. Адже так?
— Так, вірно, — юна дівчина совалася рукою в кишені свого халата. — Години відвідування варіюються в нас із першої години дня і до шостої години вечора. Тож якщо вам потрібно, то приходьте завтра або ж якщо з вами є лікар…
— Я лікар, — відгукнувся Доктріан, стоячи позаду Жульєна. — І якщо ви не проти, — Док піднявся короткими сходами нагору і став поруч із Жульєном, дивлячись у дверну щілину. — Дозвольте нам увійти, щоб я оглянув кількох пацієнтів з їхньої організації.
Окинувши сумнівним поглядом Доктріана, а потім і Жульєна, дівчина все ж дозволила непроханим гостям пройти. Вхідні двері, що знаходилися під дахом, відчинилися в просторий і світлий хол, в якому знаходилися ресепшн і кілька затишних палат. Зсередини лікарня була просякнута запахом медичних препаратів і санітарних засобів. На першому поверсі розташовувалися операційна, кабінети лікарів і кілька палат для хворих. Внутрішнє оздоблення приміщень вирізнялося своєю елегантністю і витонченістю, що створювало особливу атмосферу затишку і комфорту. На другому ж поверсі знаходилися додаткові палати і кімнати для персоналу. Однак, вельми скромні розміри лікарні обмежували можливість розміщення великої кількості палат і персоналу.
— Прошу сюди, — медсестра пройшла до реєстраційного столу. — Скажіть, хто вам потрібен, — вона нахилилася до відкритої книжки, де були розписані імена персоналу та пацієнтів.
— Даніель Гарон і Етьєн Борегар, — спокійним, але серйозним тоном вимовив Жульєн. Взявши окуляри зі столу, поруч із ліхтарем, дівчина зазирнула в книжку, перегорнула сторінку і, краще придивившись, вимовила: «Так, ці люди присутні в реєстрі», — позитивно закивавши головою, медсестра перенаправила погляд із Жульєна на Доктріана. «Один із них надійшов до нас зі скаргами такими, як: головний біль, слабкість, недієздатність і висока нервозність. Також, хочу вам сказати, що він досить неадекватний і лікарям довелося накачати його транквілізаторами».
— А що з іншим пацієнтом? — неголосно прорік Доктріан, припустивши голову вперед.
— У Етьєна Борегара класична біла гарячка і він лежить під спеціальними антибіотиками, – дівчина зняла з себе окуляри. — Для лікарів це звичайна справа.
Задоволено закивавши головою, Доктріан кинув погляд на Аделін, яка стояла позаду, а потім подивився в бік Жульєна.
— То навіщо ми тут? Про яку дивну поведінку ти хотів мені розповісти в листі?
— Річ у тому… — Жульєн з Аделін перекинулися напруженими поглядами, після чого містер Клутьє почав розповідати. — У день, коли ми з Аделін дізналися з газет про артефакт, прийнятий його величністю, Даніель був сам не свій. Він скаржився на головний біль і в спілкуванні з усіма нами чулася нервозність і роздратування щодо всіх нас. Навіть Сезар нічого не зміг зробити. Хоча ми всі знаємо, як вони один з одним дружні.
— Що ж… — Доктріан став неспішно аналізувати почуте. – Якщо я скажу, що містер Гарон зазнав неабиякого стресу, через якісь сімейні негаразди, то ви мені навряд чи повірите.
— Зрозуміло, — втрутилася Аделін. — Бо його сім’я законослухняна і спокійна. Як і він сам, але… — вона дала договорити Жульєну.
— На ранок у банду, з людей, майже ніхто не прийшов. А нам з Аделін прийшов лист із новиною про те, що Даніель накинувся на власну ж молодшу сестру в спробі заподіяння шкоди.
— Всевидячі боги, — неголосно вилаявшись, Доктріан зняв із себе головний убір. — А що потім?
— Аделін залишилася в банді, а я вирушив за Даніелем. Він сам на себе не був схожий. І я вирішив звернутися до лікарні.
— Чому ти до мене не пішов?
— Я… — зам’явшись, Жульєн хотів дати відповідь, але забарився, пам’ятаючи про те, що за столом ресепшена їх підслуховувала медсестра. Усі троє подивилися на молоду медсестру.
— Якщо я вам заважаю, то ви можете покинути приміщення, — вона лівою рукою вказала в бік виходу. — А тут лікарня. Не заважайте працювати персоналу, якщо не збираєтеся проходити.
— Так, а медсестри тут із вогником, — вибравшись назовні, єхидно вимовив Жульєн. — Так, Док? Що скажеш?
— Ти це зараз на що натякаєш? — різко обернувшись обличчям, він пройшов повз Аделін і мало не впритул став навпроти Жульєна.
— Та ні на що я не натякаю, — він, немов невинне дитя, ухилився головою в бік. Аделін же в цей час, із фейспалмом, позаду спостерігала за виставою, що розгорталася.
— Ти навіщо привів Гарона з Борегаром сюди? Треба було відразу до мене приходити.
— І перешкодити лікуванню тієї юної особи, яку збив екіпаж?
Доктріан, не відриваючи напруженого погляду від Жульєна, відсахнувся і сперся на тростину, тримаючи її в правій руці.
— Так, я знаю, що зникла дівчина в газетах перебуває у твоєму будинку. Звідки я знаю? — містер Клутьє єхидно посміхнувся, глянув куточком ока в бік Доктріана. — Тому що це абсолютно легко і передбачувано…
— Можеш не розповідати, — він перебив Жульєна. — Так, дівчина, про яку ти зараз говориш – зараз перебуває під моєю опікою.
— Я тобі не дорікаю, Док, — глибокі сині очі містера Клутьє дивилися на лікаря з розумінням. — Тобі вже давно як пора обзавестися і знайти свою партію.
— Що ти таке несеш? Я лише намагався допомогти.
— У будь-якому разі, — Жульєн дружелюбно розвів руками. — Я радий за тебе. Тепер твоє повсякденне життя відрізняється від життя інших.
Хмикнувши, Доктріан сперся на тростину.
— І раз ти про все здогадався без моєї допомоги, у мене буде до тебе з Аделін одне прохання.
— Звісно, і яке ж? — Жульєн сховав руки в кишенях своїх штанів.
— Мені потрібно, щоб ви знайшли для мене винуватців у тій самій аварії, про яку ти мене зараз розумієш. Сподіваюся, це не буде вам у тягар.
— Що скажеш, сестро? Допоможемо йому? — Жульєн подивився на Аделін, що стояла за спиною Доктріана.
— Кожен, хто шкодить або порушує закон, має відповісти, — міс Клутьє осклабилася. — Ми знайдемо їх, містере Ренард.
— Чудово, — Доктріан пройшов повз Жульєна в бік вхідних дверей у лікарню. — Скоро повернуся.
Повернувшись назад у будівлю лікарні, Доктріан пройшов до ресепшена, за яким сиділа все та ж молода медсестра з кінським хвостом і в білому халаті. Вона, сидячи в окулярах і під світлом ліхтаря, читала одну з медичних книжок, які давали для читання студентам в академіях.
— Я перепрошую, — Доктріан тихо підкрався, і медсестра переспрямувала погляд із книжки на містера Ренарда. — Але я можу отримати медичні записи пана Гарона й Борегана?
— Так, звісно, — дівчина зняла з себе окуляри й відклала вбік, разом із книжкою. — Для вас без питань. Зачекайте кілька хвилин, будь ласка, — вона підвелася з місця і, обернувшись, увійшла у двері, що знаходилися за ресепшеном. Після недовгих очікувань, медсестра повернулася з медичними картками, які мали вигляд тонких паперових книжечок. — Ось, будь ласка, вся інформація про двох пацієнтів, — вона передала все містеру Ренарду. — Ознайомлюйтеся.
— Я заберу їх собі ненадовго, зроблю окремі копії і поверну вам, добре?
— Так, звісно.
— І, ще. Мені потрібна їхня кров.
— Вам… Що вибачте? — медсестра спантеличено захлопала віями.
— Це не для мене, це для досліджень, — Доктріан усміхнувся. — Вам вдасться дати мені це? Лише по пробірці від кожного.
— Я поговорю з одним із наших лікарів. Зачекаєте?
— Звичайно.
Провівши поглядом медсестру, яка йшла, Доктріан відкрив і почав вивчати записи містера Гарона.
ПІБ: Даніель Гарон
Вік: 19 років
Стать: чоловіча
Дата надходження: 18 день, другого місяця Фініса
Скарги: головний біль, дієздатність і не бажання жити.
Історія хвороби: Пацієнт, який прибув у лікарню, почав неадекватно поводитися, скаржачись на своє життя і сім’ю. А також казати, що не зобов’язаний виконувати свої справи і жити, як людина. Пацієнт стверджував, що люди нікчемні і не мають сенсу на існування. Лікарі, під час спроби заспокоїти пацієнта, зазнали нападу. На щастя, ніхто не постраждав, а пацієнту були приписані транквілізатори. Пацієнт все ще перебуває під наглядом.
— Прибрали від мене свої руки! Я вам не піддослідний щур! Геть! — крики одного з пацієнтів відірвали Доктріана від паперів і він подивився в бік коридору, де розташовувалися палати. — Не вдавайте, що бажаєте нам допомогти!
— Містере Борегар, поверніться назад у ліжко, у вас жар, — відклавши папери, Доктріан різко перемістився і опинився за дверима, ставши підслуховувати за розмовою лікаря й Етьєна.
— Навіщо вам моя кров?
— Це для дослідження, щоб зрозуміти, що з вами відбувається, — спокійно пояснив чоловічий голос.
— Ні! Не можна… Він не дозволить.
— Він?
Доктріан узявся за дверну ручку і, злегка прочинивши двері, спробував підглянути. У палаті виявилося темно і тільки слабке світло свічок, розташованих на тумбочках біля ліжок, освітлювало простору кімнату з високою стелею. Лікар спиною перегороджував вид самого містера Борегара, тому Док не зміг розгледіти пацієнта.
— Хитрий лис, — голос Етьєна різко змінився на чужий.
— Що за! — здивовано вигукнув лікар, коли побачив, що пацієнт просто перед ним зник. — Куди він подівся?
— Той, хто рятує чужі душі, не врятується сам, — почулося за спиною. Доктріан різко обернувся і побачив перед собою високого юнака, з химерним, темним волоссям, одягненого в білі штани і лікарняну сорочку. А за самим Борегаром височів темний силует у капюшоні, зверхньо оцінюючи, червоними очима, містера Ренарда.
— Неймовірно, — ошелешено впустив він. — Хто ти?
— Прошу вас, відійдіть убік, — почулося з боку відкритої палати. Доктріан не став розвертатися, не прибираючи погляду з чортової істоти, що височіла над Етьєном. — Пане Борегар, поверніться негайно в палату.
— Поглянь, Етьєне, — вимовило темне щось. — Тобі наказують. І ти дозволиш цим нащадкам співпрацювати з безликими?
— Ми лише купка щурів для них… Купка щурів для експериментів!
— Док, убік!
Не встиг він нічого усвідомити, як його відштовхнула Аделін. На місці, де Доктріан щойно стояв, стався хлопок темного згустку темряви. Висока моторошна потвора, що з’явилася з-під землі, розплилася по підлозі так само, як з нізвідки з’явилася.
— Так, це вже не в жодні рамки, — лікар, діставши з халата шприц, вибіг із палати з іншими медсестрами і встиг вколоти транквілізатор у шию містера Борегара. З боку холу вибігла решта медперсоналу, затримуючи бунтівника.
— Якби не ви – цього всього ніколи б не сталося! І Даніель… Він би не втратив розум, якби не ви… Купка жадібних виродків!
Аделін разом із Доктріаном залишили коридор, вийшовши до ресепшену і розгубленого Жульєна, який щойно увійшов у будівлю.
— Що сталося? — він подивився спочатку на Аделін із Доктріаном, потім у бік натовпу, що зібрався між палатами. — З вами все гаразд?
— Усього лише одне неприємне непорозуміння, — Док обтрусив із себе кілька пилинок.
— Прошу вас, пане, — до трійці вийшла медсестра з парою закритих пробірок. — Те, що ви й просили, — вона сховала склянки в прозорий пакет і передала Доктріану.
— Дякую.
15. Фронтон – це елемент архітектурного оформлення будівлі, який зазвичай розташовується над вертикальним фасадом будівлі, над ґанком або колонадою.
Додати до улюблених