Розділ 3

 

Таким дивним усе було для Гаррі. Дивний Малфой, дивні листи, дивне біляве волосся.

І він утік. До свого намальованого світу, у свій таємний куточок душі, не самотній зараз, а безпечний. Тут, нагорі, тиша й спокій. Звідси не чути земних пристрастей. Він зайшов у свій спеціальний душ — душ для душі, що змиває тривоги та хвилювання минулого дня. Але виявилося, що це більше не просто липкий чужорідний шар, не зайве лушпиння, а він сам складається із сумнівів та питань, страхів та неясного коктейлю почуттів.

 

” Навіщо ти пишеш мені, Малфой? Навіщо розповідаєш саме мені? Де твоя сім’я, твоя дружина, твої друзі?”

 

Він літав із Клювокрилом, пропускаючи вітер крізь себе, просякуючись ним, проганяючи непрохані образи. Але хмаринки нагадували неслухняне волосся, блакитне озеро — похмурі очі, а крила Клювокрила — відкинуте перо та білі пальці.

Зрештою знесилившись, змахнув рукою з чітким наміром прочитати принаймні одного листа. І він одразу ліг у руку. Старий.

 

“Поттер, сьогодні рік, як я втратив тебе. Назавжди. Хоча в мене тебе ніколи й не було. Та все ж десь ти був. Такий недосяжний, такий не мій. Чи є десь ти зараз? Може, все ж є? Просто ще більш недосяжний, ніж раніше. Тоді мені просто треба трохи далі дивитись, трохи сильніше мріяти, трохи дужче любити… І ти відчуєш.”

 

Гаррі упустив листа. Щось забуте полоснуло під ребрами, защіпало очі.

 

Що ж це він пише? Що за дивні слова? І кому? Йому? Гаррі? Напевно, він щось не так зрозумів. Там просто якийсь інший сенс.

 

Намір — і ще один лист в його руках. Весь папір у засохлих плямах та вм’ятинах від вологи, почерк дуже віддалено нагадує манеру писати Малфоя.

 

“Поттер, борися! Я не вірю, що ти пішов. Візьми їх усих там за зябра. Вони усі тобі винні. Що мені зробити? Де хоч якісь артефакти? Хоч що-небудь, що допоможе? Підкажи, куди закласти душу. Мені усе одно вона не потрібна! Навіть той безносий виродок повертався. Зроби ж що-небудь, Поттер! Усе не може закінчитися так! Я ж навіть нічого тобі не сказав! Я просто, блять, не встиг! Просто не встиг…”

 

Галявина розмазалася густою палітрою. Гаррі шоковано дивився перед собою, навіть повітря навколо наелектризувалося. Думки мішалися, намагаючись утворити питання. Та Гаррі знову змахнув рукою.

Папір новий, почерк врівноважений, спокійний, дорослий.

 

“Привіт, Гаррі. Як ти? Усе частіше я думаю про те, як у тебе там все влаштовано. Краще, ніж тут? Певно, все ж таки ми програємо у порівнянні, якщо ти не прорвався назад.

Нещодавно читав одну книгу. Цікаво, скажу я тобі. Про те, які бескраї тамтешні луги. Адже ти у раю, правда? Певен, що так. І я одразу уявив, що в тебе там є. Чим ти себе оточив. Напевно, чимось скромним, але теплим та яскравим. А може, в тебе там навіть є собака. Але знаючи тебе, я поставив би на Клювокрила.

Мій чесний, скромний і яскравий хлопчик. Таких, як ти, немає більше. Як я міг не врятувати тебе тоді? Самовпевнений, тупий віслюк, який нічого не вмів. Проте зараз я вмію. Тільки от навіщо? Без сенсу… Але кожного разу так кортить дати кістлявій потворі по зубах. І так радісно, коли виходить. Ніби я можу щось переграти. Ніби я знову повертаюсь у той день. Але я нічого не можу змінити, і позаду роки… Якось, уявляєш, я так обіймав врятованого молодого хлопця на радощах, що він запросив мене на побачення. Прикольно, нє? Мене… Знав би він… Звичайно, я не пішов, ти не думай. Якщо є тобі якась різниця. Адже є? Чи була?”

 

Гаррі відкинув листа. Усе це бентежило, крушило шаблони, звільняючи місце для себе всередині.

 

Чи є різниця для нього? Чи була? Це наче якийсь новий всесвіт, магічне збільшення. Тільки от його не було, і Гаррі був цілісним, заповненим під дах думками, уявленнями про все навколо, але ось, лишень один змах умілого чаклуна, — і вуаля, всередині Гаррі відчиняється цілий простір з новими питаннями, площинами “так” чи “ні”, переживаннями та можливостями. Він довго сидів біля свого озерця і вирішив, що йому необхідно знати, як Драко живе. Він мусить жити далі, робити щось ще, окрім того, щоб тужити за ним і любити, боги, це не вкладалося в голові, любити його, Гаррі…

 

Тому він зібрався думками та увійшов до темної спальні. Готовий до всього. Він чомусь очікував на красу. І він її побачив. У всьому. У гарних важких балдахінах, оксамитових шторах, у червоніючих у каміні жаринках — скрізь було затишно, дорого, по-Малфоєвьскі. Краса була і на гігантському різьбленому ліжку, у білосніжних простерадлах, і у білому, напівприкритому тілі. У зворушливих рожевих вушках і стрункій, білій нозі, що вередливо вибралася на волю.

 

Усе було настільки задушливо прекрасно, так хотілося усього торкнутися. Хотілося почути, що невже він справді… невже так сильно… після стількох років…

 

Гаррі торкнувся платинових пасемок, провів рукою по алебастровому плечі. Як же необхідно йому було відчути шовк волосся, оксамит шкіри. Та він не здатен. Ані тепла, ані запаху, — нічого. Він піджав губи і все гладив і гладив, викопуючи невиразні спогади про те, як це повинно відчуватися. Зарився носом у пухнасту потилицю.

 

“Як ти пахнеш, Малфой? Що відчуваєш? Що тобі сниться?”

 

Аж ось увагу привернув величезний портрет на центральній стіні. На ньому, серед чорних та сірих мазків, змучений, з кіптявою на обличчі і безмежним сумом а очах, стояв хтось, кого Гаррі точно колись знав. Поруч лежав альбом, Гаррі відкрив та побачив численні статті, частково закреслені, з нервовими написами, і скрізь одне й те саме обличчя. Це ж…

 

“Це ж я. Я скрізь. І на портреті… Живий на полі бою. Я вижив для тебе, Малфой…”

 

І щось таке стрепенулося в ньому. Щось болісне, нестерпне, але таке тепле.

 

“Я ніколи тебе не знав. Не знав, що ти такий.”

 

І знову потягло обійняти, торкнутися, відігнати темні сни. Гаррі дуже хотів чогось такого для себе. Завжди. Та він і гадки не мав, що все вже є. Все є в цьому всесвіті, і треба було тільки знайти і забрати.

Гаррі завмер на сусідній подушці, розуміючи, що не хоче йти. Ніколи. Неможливо залишити того, хто любить так безнадійно.

Драко ворухнувся, перевертаючись на інший бік, кілька разів сонно кліпнув очима, і, посміхаючись уві сні, прошепотів:

 

— Придурок…

 

“Ще й який… Ще й який, Малфой. Ти собі навіть не уявляєш.”

 

Губи самі роз’їхалися гіркою посмішкою.

“Як ти побачив мене? Десь поміж сновидінням і реальністю, і упізнав. Я сам би себе не впізнав. А ти…”

 

Гаррі розглядував сплячого Малфоя зовсім іншими очима. Гарний, витончений, сердитий навіть уві сні. І все навколо справжнє: чорна ніч за вікном, листи у верхньому ящику стола і білява щитина, що зворушливо пробилася на підборідді. І Гаррі справжній теж, якщо відчуває уперше за довгий час, немов прокидаючись, скидаючи кайдани небуття.

 

Гарри твердо вирішив не йти. Нехай усе іде до Мерлінової бабці. І без нього є кому зустріти налякані душі. Він розгладжував сердиту зморшку дотиком, заспокоював серцебиття на стадії швидкого сну, вкривав ковдрою неслухняну ногу. Вивчав фільмотеку, книжки, музичні диски.

 

“Це ж треба. Сучасний Малфой.’

 

Гаррі посміхнувся. Фільми усі були серйозні: історичні, містичні, військові. Та й за книжками Малфой не розважався — зілля, зілля такі, зілля сякі. Але була ціла поличка із цікавою тематикою: “Куди ведуть мрії”, “Небо над Берліном”, ” Подорож додому”. Драко справді шукав його. Увесь цей час. У книжках, в пацієнтах, в листах.

Займався ранок, і слабе проміння розрізало небо, що завмерло у напівдрвмоті. І Гаррі милувався, як промінчики , крадучись, гортають платинові пасма, як тремтять від невагомого вторгнення пухнасті вії. Красиво…

Він спостерігав, як Драко чистив зуби, пив міцну каву, і, запаливши перед виходом, довго дивився портретові у вічі…

…крізь нього, бо Гаррі дивився в його грозові і не міг надивитись.

 

День у лікарні був напружений. Десь щось вибухнуло, Гаррі не зрозумів, але від викида постраждало багато людей. І Драко рятував, лікував, працював на всі сто, на межі, а в особливо важкій ситуації сам поглянув на Герміону, яка наближалась, і вона слабо посміхнулась, поклавши руку йому на плече. Той одразу ж підібрався, поміняв рукавиці, невідривно дивлячись на неї.

 

— Я знаю, що робити.

 

— Знаєш.

 

— Я не віддам його.

 

— Ні за що.

 

І він кинувся у бій, асистенти ледь за ним встигали. Все стріляло, блищало, іскрило, заклинання хапали одне одного за хвости своїми рештковими фантомами. І диво виходило — хлопець оживав, показники потроху приходили до норми, відновлення йшло на повну.

Але Малфой раптом кинув інструменти, обличчя покривилося гримасою розчарування, і він пішов, ігноруючи привітання.

Гаррі слідкував невідривно за кожним його рухом, пишався, і тепер не розумів.

 

“В тебе ж вийшло, Малфой. Значить, ти молодець? Значить, ти переміг?”

 

Проте місце у кутку в курилці знову було зайняте ним, похмурим, тихим, дим — у легені, попіл— на підлогу. Гаррі зазирав у сірі очі, що зупинилися, замислившись. Він намагався зрозуміти, що таке, недосяжне для його розуміння, трапилося.

Проте Герміона завжди була розумніша за нього.

 

— Сьогодні ти врятував безнадійного від смерті.

Драко видихнув довгу смужку диму.

 

— Проте це тебе не влаштовує. Тому що це все одно не він.

“Про що вона, Мерлін? Тому що це не хто? Не я?”

 

Драко не сперечався, лишень затягся і слабо моргнув, а щокою скотилася маленька блискуча краплинка. Гаррі шоковано слідкував за нею, мріючи піднести руку, щоб забрати, та не наважуючись. І те, що тягнуло його так болісно, не даючи набрати повітря у груди, цей скорботний поклик, що давив кожного дня, раптом заграв новими передзвонами. І нова мелодія, без арф і небесних переливів, зазвучала зсередини. Немов прекрасна скрипка, хвилююча, яка тягне за душевні струни, страждає так тонко, що неможливо відокремити прекрасне від болісного. І ця маленька краплинка змусила стрепенутися у Гаррі людину.

Він мусить щось зробити, якось допомогти. Адже він існує. Яка тоді від цього користь? Від нього?

Неможна просто так спостерігати. І він правий. Правий у своїх думках! Гаррі проведе Драко додому, оберігаючи від усього, навіть незначного . Прочитає нового листа про врятованого пацієнта і піде на узбережжя— заспокоїтись, розібратися у собі, почути пораду друга.

 

— А що як я захочу проявитися?

 

Фред зацікавлено підняв брови.

 

— А ти захочеш?

 

Гарри насупився. Це неправильне питання. Справа ж не тім, чого хоче Гаррі.

Чи ні?

 

— Йому так тяжко. Я просто хочу допомогти.

 

— Таким чином ми виправдовуємо більшість наших вчинків, але якщо копнути…

 

А якщо копнути, то Гаррі хотів би усе переграти, вдихнути гірке повітря ще кілька разів, почути біль від ударів по щоках, зачепитися за лікувальне заклинання і взнати, що Драко тоді не встиг…

 

Але тепер… він хотів би просто допомогти.

 

— Я знаю, що можу це зробити, але боюся налякати його.

 

Гаррі чув про таке. Вони могли попереджати про обвали, лавини, урагани, приймаючи чудернацькі образи. Тільки б привернути увагу.

 

— То не вдягай крила, — Фред підморгнув в розчинився невидимою думкою.

 

А Гаррі повернувся до свого тихого куточка, в його кольоровий шматок картини, де усе спокійно, бестурботно, ідеально. Але він, здавалося, не співпадав більше вібраціями з повільно плинучими кольоровими хмаринками, з бадьорими квітами, що м’яко коливалися. В ньому все бурлило. Гаррі жадав. Жадав діяти, жити, що-небудь. Він погладив Клювокрила, який пірнув під руку. Гаррі мусить допомогти. Заради цього ж він й існує.

На думку спала одна людина, яку він зустрів колись. Тоді той чоловік запам’ятався заспокійливою зовнішністю. Це те, що треба.

Клювокрил стрепенувся, зазираючи Гаррі в обличчя.

— Ну, як я тобі? Впізнаєш?

 

Додати до улюблених