1932 р. Дії відбуваються після трансгрессії Гріндевальда у кінці «виборів».
Який біль, виявляється, дарує кохання. Яким важким стає серце, як боляче дихати. Ось як воно- бути відкинутим. Бути не потрібним, бути “у минулому”для коханої людини. Скільки страждань це дає. Нічого не хочеться робити, нікого не хочеться слухати. Єдиним бажанням є уникнути всіх. Всіх? А може себе?
Думок в Геллерта було багато, рівно стільки, скільки болю. Єдине місце куди йому зараз хотілось піти- Годрикова долина. Він не піде туди. Чи піде? Зараз! Або ні… за що..? За що це все?
Він продовжував лише ходити туди-сюди по погано освітленій кімнаті Нурменгарду. Не знаходячи собі місця, не розуміючи що…що з ним? Спогади лізли у голову, на долоні відчувався той самий шрам. Серйозно, Геллерт відчував легкий біль на руці, поколюючи відчуття. Але це навіть поряд не стане з серцем. Таке холодне, черстве, як казалося Гріндевальду, серце згорало від болю. Від кохання, від почуттів, від думки про нього. А в очах темрява, в голові гул. Може Геллерт помирає? Чи якщо це й є те саме кохання про котре казав Альбус, тоді Геллерту нема що сказати. Тому що не хочеться усвідомлювати що той, хто зараз просто катує Гріндевальда своїм існуванням відчував те ж саме тоді. Й був один. В Альбуса нікого не було крім Геллерта. Й те що саме він, саме Геллерт, єдина людина на котру можна було покластись, єдина людина, котра могла стати опорою та підтримкою-стала стражданням та випробуванням. Стала болем й бажанням забути назавжди. Бажанням позбутися спільного минулого, позбутися почуттів, серця, свідомості- аби ж тіки забути. Аби ж тіки не відчувати це все. Геллерт не хотів таким бути для єдиного чоловіка, котрий виявляється був для нього всім. Був його натхненням, іноді болем, його силою, бажанням й його коханням. Усвідомлення цього прийшло так само швидко, як Альбус пішов від нього тоді….
” ~Альбусе… -він продовжував марно повторювати його ім‘я стоячи позаду нього на холодному цвинтарі. Був вечір. Аріану було поховано сьогодні вранці.
~Я такий ідіот… останній дурень! Хааа…- рудий юнак лише продовжував вимовляти образи у свій адрес. Він зненавидів себе з цього моменту. Зненавидів до знепритомлення.
~Альбу…- Геллерт намагався сказати якомога тихіше, але сидячий на холодному грунті цвинтаря Альбус його взагалі не слухав. Й не хотів бульше слухати.
~А знаєш,-перебивши австрійця сказав рудий підвищуючи децибели голосу і переходячи в сатирично «веселий» тембр- Аберфортс правий!- намагаючись видавити щось типу сміху- Це я винний. Це тільки моя вина. Я…не зміг утримати…навіть…-дивлячись на Аріанову могилу й згадуючи що ще день тому, вона була жива – її… я… – він не зміг договорити. Почуття знов нахлинули на нього й обірвали його голос. В очах заіскрилися сльози.
~Альбусе, подивись на мен…- Гріндевальд говорив знущально спокійно. Й Альбус знов не дав йому договорити.
~ йди геть.- підіймаючись з сирої землі шепнув він повертаючись до Геллерта-Забирайся з мого життя.- його голос був наповнений болем. Здавалося, він готовий лягти зараз тут, поруч з Аріаною. Лягти й більш ніколи не вставати. -Я не хочу тебе більше бачити. – продовжував холодно говорити-Ніколи!– агресивніше-Чуєшь? НІКОЛИ!! -не витримавши крикнув він зриваючи з себе знак Смертельних реліквій, що висів на його шиї з перших днів їхньої «дружби».
~Wie du sagst…(нім. Як скажеш…)-вимовив Гріндевальд останні слова людині, котру не зміг більше забути ніколи.”
…лише згадуючи цей епізод 1899, в Геллерта пробігли мурашки, а на очах з‘явились сльози. Він згадував його очі. Він вперше бачив його таким. Його очі були наповнені розчаруванням, гнівом, ненавистю. Гріндевальда налякав такий різкий перехід, бо ще за декілька днів, ці ж самі очі дивилися на нього наповнені коханням й зачаруванням. Геллерт все б віддав, аби ж тільки забути його, той погляд яким обдарував його Альбус в останню їхню зустріч. Ніколи більше не хотів згадувати, то як ж його коханому було боляче?.. А Геллерт був…боягузом. Боявся почуттів, боявся признати собі те що кохає всім серцем, й не зможе позбавитись того почуття.
На годиннику вже 2 ночі, скільки хаилин, годин, а може-днів минуло з Гріндевальдового повернення? Він не рахував. Руки тряслися, рішення піти спати саме напрошувалося. Він біжить від реальності? Може й так, але яка різниця? Він втратив все. Втратив того, хто був йому тим «всім». Отже вже зараз він остаточно знав-він програв. Програв безповоротньо і незаперечно. Й вихід тепер один-йти спати. Бажано більше не просинатися. На добраніч.
Додати до улюблених