– Я переживаю через цей іспит, – зітхнув Нік
– Хтозна, чи вдасться нам усім здати його одночасно, – спохмурнів і Маар. – А в мене є одна ідея, яку я хотів би озвучити скоріше… Сподіваюся вам сподобається…
– А я хотів вам розповісти про свій майбутній замок, – втрутився Нік.
– А я запросити в Білий замок, – додала Діана. – Перлинна королева мені голову відірве, якщо я не приведу вас до наступних чарувань.
Василина і Феш весело перезирнулися.
– Знайшли про що переживати, – пирхнув Феш. – Усе здасте. І побачимося ще не раз. І в гості з’їздимо. І замок побудуємо.
А Василина лукаво додала:
– Адже тепер Час завжди на нашому боці.
***
Звичайно, вони все встигли. Увійшли в Зодче коло, бачилися мало не кожного тижня, будували неймовірні замки для себе та своїх підданих. Феш та Василина врешті знайшли спокій. Далеко від Астрагора, Зміулана і решти світу, вони спокійно жили в Розколотому замку і насолоджувалися красивими заходами сонця.
Та час минав. Збігло багато років і світ став дуже тісним в межах замку. В них з’явилося багато обов’язків і ще більше справ. Василина перейняла головну роль на себе і поринула в роботу. Закони, звані обіди, збори кола. І знову те саме. Феша вже вернуло від цих всіх людей. Його постійно гризли сумніви: «Може це просто не для мене?». Більшість часу він просто мовчав. Повітря здавалося важким і постійно давило. Порожні коридори, в яких він вже міг ходити навіть в повній темряві, ніби промовляли: «Феш, скільки часу минуло? Два, п’ять, десять років? Чи може вже йде шоста сотня? Коли ти перестав рахувати?»
Коли вони, навіть, виїжджали звідти на декілька днів, щоб поспілкуватися з людьми, він все одно не міг розслабитися. Стіни зникали, але…
Феш був Драгоцієм. Всюди чужим.
І він це знав. Його підсвідомий голос нашіптував йому це після кожної репліки сказаної за його спиною. Після критики Василини. Після того як він закривав очі й бачив перед собою дзеркала. А в них своє заплакане перелякане обличчя. Він прокидався кожної ночі рівно о 3:44 весь в поті, з щоками мокрими від сліз та важко дихаючи. А в голові лунав новий голос. «Ви думаєте, що так просто позбулися мене? Я колись повернуся і тоді, Феш, ти будеш моїм. Назавжди.»
– … і тоді ми зможемо домовитися з ними щодо цієї угоди. Що скажеш? Феш? Феш, ти мене слухав взагалі?
Він здригнувся. Коли він зможе це забути? Та потім він різко відмахнувся від цих нав’язливих думок і подивився у волошкові очі своєї коханої. Завжди такі лагідні й ніжні, зараз дивилися на нього з неприхованим докором. Феш зітхнув.
– Так, я почув тебе.
– Справді? Щось на це не схоже. – Вона відкинулася на спинку стільця, закинула ногу на ногу і надпила трохи чаю з чашки, яку він їй подарував. Коли це було? Здається через рік після того, як вони оселилися в Розколотому замку. Він намагався відкритися їй, стати більш товариським. І романтичним. Тоді він навіть посміхався. Коли ж все пішло не так?
– Феш!
– Що? – Він зрозумів, що вона знову щось йому говорила. Так останнім часом відбувалося часто. Василину це дуже дратувало. Вона взагалі часто злилася, кричала на слуг, била посуд, її могла роздратувати будь-яка дрібничка.
– Я намагаюся поговорити з тобою про важливі речі. Якщо ти продовжиш літати в хмарах, ми ніколи не укладемо цієї угоди. А вона нам дуже потрібна. Ти ж пам’ятає, що ми вирішили на зборах Зодчого кола? Ні, тоді я тобі нагадаю: Корвін хоче заволодіти замком на Ефларі й готується до вторгнення. І нам потрібно його зупинити. А ця угода виявилася оптимальним рішенням. Але тебе схоже це не надто цікавить…
Вона чекала відповіді.
– Вибач, Василино. Мене це хвилює, просто я… Недобре себе почуваю. Ці стіни. Вони не здаються тобі занадто порожніми?
– Стіни? З ними все чудово, – вона виглядала трохи спантеличено, але потім зітхнула і твердо мовила, – Феш, я не знаю, що з тобою відбувається, але тобі потрібно взяти себе в руки почати нормально працювати й виконувати свої обов’язки. Я ще переговорю зараз з Родіоном Хардіусом щодо цього всього і завтра зранку повідомлю про все. – І вона різко підвелася, залишивши недопитий чай на столі, і вийшла з кімнати.
Феш залишився сам. Сонце поволі котилося до заходу. Його промені підсвічували фотографії на задній стіні. На них були всі вони. Маар, Нік, Захарра, Діана, Василина і він сам. Всі були щасливі й посміхалися. Феш на секунду посміхнувся, але внутрішній голос знову повернувся: «Скільки можна корчити з себе нещасного? В людей є набагато більші проблеми. Справжні проблеми. В тебе взагалі омріяне життя, якого ти абсолютно не цінуєш!»
Він підвівся і мляво попрямував коридорами замку. Можливо, справді, варто взяти себе в руки? Забути про Астрагора, Зміулан, дзеркальну кімнату, про ці жахливі стіни. Відколи це в нього клаустрофобія? Хоча, ні. Це не найгірше. Тут наче час став на паузу. Ніби життя зупинилося. Тепер воно тягнеться наче гарячий сир між двома шматками хліба. Гусне ніби крем. Він почав йти швидше. А голоси підказують, що тобі робити. Голоси нашіптують про його егоїзм, слабкість, непотрібність. Якщо він піде просто зараз, Василині буде тільки краще без нього.
Він зупинився посеред коридору, біля дверей у вітальню. Ні. Василина кохає його, а він кохає її. Він потрібен їй. Вони мають кудись поїхати й відпочити. Тільки удвох. Можливо, вони просто забули про те, що люблять одне одного? Все ще можна виправити. Це може навіть зупинити його кошмари…
Та раптом він почув голос Василини й Родіона Хардіуса з вітальні.
– … справді, я не знаю, що з ним робити. Він ніби літає в хмарах. Все говорить щось за стіни й ніби взагалі мене не слухає. Ніби йому байдуже, що тут відбувається! – Голос Василини вже більше скидався на відчайдушний крик.
– Може тобі варто заспокоїтися і вислухати його? Хлопець пережив багато жахливих речей. Це зрозуміло, що йому важко.
– Я його не розумію. Його ніби підмінили. Йому хочеться пригод, а я просто хочу спокійно бути часом. А йому чхати, байдуже. Це, ніби, не мій Феш. Не той кого я знала. Не той кого я полюбила. Іноді… Іноді мені здається, що мені було б легше без нього…
– Василино, заспокойся і послухай себе! Ти хоч чуєш, що ти говориш? Ти просто маєш…
Та Феш уже не слухав. «Це ніби не мій Феш», «Не той кого я знала».
– Не та кого я полюбив. – Голос його надломився. Сльози ринули з очей, а внутрішній шепіт все не замовкав: «Бачиш хто ти для неї? Як ти взагалі міг повірити, що хтось тебе полюбить? Ти ж Драгоцій. Завжди чужий. Завжди некоханий».
Додати до улюблених