Розкинула темні обійми тепла літня ніч. На дорогах вже давно не лишилось автомобілів, лише вуличні ліхтарі фарбують бруківку в тьмяний жовтий колір. Стівен сьогодні плаче в подушку, плаче так сильно, що цей звук пробивається крізь ребра Марка і змушує його душу знову й знову стиратися в порох. Здавалось, він раптом опинився тут голим і заціпенілим, а ще — таким, таким винним.
Бо Стівен плаче через нього. У всьому винен Марк. Це завжди була його вина. Як він може звинувачувати Стівена в тому, що той засунув свій ніс до чужої справи? Засуджувати за його наївність, його цікавість? Стівен — неначе дитина, зламана маленька лялька, яку Марк хоче взяти в свої руки, притиснути до грудей і ніколи не відпускати.
Марк погано володіє словами, для нього це не новина. Він повний невдаха у вираженні почуттів, і йому ніколи не вдається нікого врятувати, й ніколи не вдасться. Але він намагається; намагається просто зараз, тому що Стівен наскрізь промочить подушку сльозами, а його ребра тріснуть, якщо він так продовжить.
Він лагідно бурмоче у відображенні, умовляючи Стівена повернути дзеркало. («Гей, подивися на мене, любий. Скажи мені, що трапилося. Ми розберемося».) У Стівена виривається голосне гикання, і він жбурляє подушку в бік дзеркала і з люттю говорить Марку, що той зіпсував йому життя. Що Стівен ненавидить його більше за все на світі, і Марк, певно, мав би зламатися від цих слів, але він нічого не відчуває. Він стискає губи в тонку лінію і приймає всі звинувачення. Тому що, зрештою, Стівен має рацію.
Марк дивиться на чужі широко розплющені очі; застигле обличчя в доріжках сліз, уривчасте гарчання від такої агонії й гніву, який здається просто нелюдським. Стівен насправді не хотів цього говорити, він просто поранений, розгублений і розбитий. Марк ненавидить себе, він згоден зі Стівеном. Він киває, коли той кричить, що він монстр, вбивця.
Найгірша людина на світі.
***
Коли Стівен перестає кричати в дзеркало, вже далеко за північ. Місяць зазирає у вікно, сяючи своїм лагідним білим диском. Стівен дивиться на дисплей будильника і, сховавши голову під подушку, тихо плаче в напівтемній кімнаті.
Марк, до болю стиснувши кулаки, стає на коліна біля ліжка у відображенні. Він більше не може дивитися на страждаючого Стівена, тому він люто втупив погляд на свої коліна, рахуючи тремтячі вдихи і видихи його альтер-его.
Коли Стівен знов загаворив, його слова прозвучали тихо і меланхолійно. Зовсім не так, як його голос лунав миттю раніше.
— Мені шкода.
«Я знаю, любий. Все добре», — тихо відповів Марк.
— Не залишай мене.
«Добре».
Він видихає, спостерігаючи, як Стівен повертає голову до дзеркала. Їхні погляди зустрічаються, і тепер очі Стівена дивляться м’яко та виснажено. Марк окинув поглядом його обличчя, темні кола під очима й глибоку зморшку на чолі; десь глибоко усередині Марка знову зароджується почуття провини.
Стівен схожий на ляльку. Гарна скляна лялька, яку Марк хоче тримати у долонях вічно. Просто бачити його щасливим, з широкою та яскравою усмішкою.
(Щоб він плакав тільки під Марком, так мило благаючи).
«Ти повинен спати, Стівене», — каже він, спостерігаючи, як той заплющує очі й вирівнює дихання. — «Ось так. Засинай».
У кімнаті знову запанувала тиша, а Марк витягнувся на простирадлах у відображенні, спостерігаючи за Стівеном. Він милувався його довгими віями, розслабленим обличчям. Його плечі більше не здригалися, а втомлений погляд став задоволеним.
Марк зі здивуванням відчув, як Стівен передає йому контроль над тілом. Чоловік ворухнувся, розплющив очі й зустрівся поглядом з розгубленими очима Марка. Стівен на кілька секунд застиг з відкритим ротом, неначе слова крутилися на самому кінчику язика, але не могли скластися у зв’язне пояснення. Він завагався, нервово проковтнув слину і почав спочатку:
— Не йди сьогодні. Залишся зі мною.
Марк відчув, як вираз його обличчя пом’якшується, а насуплені брови розгладжуються:
«Звісно».
І лише тоді Стівен повернувся спиною до найманця й зрештою заплющив очі.
Переклад з АО3, автор rent4l, дозвіл на переклад отримано.
Додати до улюблених