(Події відбуваються після канонічної кінцівки SB)
Літній ранок радує ясною погодою та віянням вітерця, насиченим такою легкістю і чудовим настроєм… Сонячні проміння дарували ніжне тепло кожній ділянці міста, перетворюючи його найпривабливішим… Красиво…
Але це ніяк не відволікало людей від грьобанного понеділка! Не зважаючи на гарні пейзажі міста, котрі малює сама природа, люди постійно поспішають зробити свої важливі справи с думкою “Дарма скаржився на шкільні роки… Вони й справді були «квіточками», на відміну від важкого життя дорослої людини…”…
Як і нашим героям, ця погода не відволікала їх від важливого зараз для них завдання — дійти до найближчого звалища цього великого мегаполісу.
– Ґреґорі… Ти точно впевнений, що там ми знайдемо спосіб мене підживити? – роботизований голос пролунав до вух хлопчика, що сидів в корпусі даної механічної особи.
– Будеш мене питати це знов і знов, ми не дійдемо! Заряд і так, як кіт наплакав! Так і ще зайву увагу привернеш… – з деяким обуренням прошепотів той хлопчик з каштановим волоссям. Ніхто не займався його вихованням та не вчив манерам. Це могло більш-менш пояснювати його грубіянство. – Тож просто йди мовчки!
– Зрозумів… – Робот Фредді, який ніс в собі цього хлопця промовив це з нотками деякої провини. В наслідок чого нашого Ґреґорі почала гризти совість.
– Вибач, прошу… Але нам точно не потрібна зайва увага… Крім того, якщо врахувати особливість твого апгрейду, то з ним ти сідаєш швидше. Вони потребують більше енергії, а особливо новий модуль голосу…
Фредді просто дивувало мізкування та знання цього хлопчини. Адже свої таланти цей малий проявляв не раз. Ведмідь чекав слушну мить, щоб запитати свого підопічного про все це. Однако його майже рідко не було поруч, оскільки той виконував завдання в піцаплексі, щоб врятуватися від божевільної Ванні. І Фазбер вирішив відкласти це питання на потім, після їх втечі.
Ось друзі дійшли до потрібного місця – місцевого звалища.
На вигляд воно було не зовсім привабливим. Та навіть трохи лячним (Ну а які ж ще повинні бути звалища? 🙂 ). Скрізь бруд, сміття та використана техніка з машинами. Деякі до жахіття ржаві та вже непридатні. А деякі майже нові та могли би прослужити ще довше, якби господар взявся за незначну проблему їх функціонування, яку міг вирішити навіть не зовсім досвідчений технік. І з цього стрьомного місця не несло смородом. Скоріш за все тхнуло металом… Іржавим металом… Та найголовніше, що тут упродовж останніх декількох років жодноі душі не з’являлось… Боятися нема було чого…
– Ми на місці! Залишилося тільки пошукати акумулятор авто, який ще й досі працює… – сказав кароокий та виліз з грудної порожнини Глемрок аніматроніка.
– Ти впевнений, що тут безпечно? – Фредді як завжди стурбовано запитав Ґреґорі.
– Скажемо так… Це звалище мені досить знайоме. Тут майже нічого не відбувалось та не відбувається за ці останні… Три, чи чотири роки..
– Потрібна допомога?
– Дякую, та я сам. Ти скоро сядеш… Стій тут. Не витрачай даремно свої сили!
Хлопчик дременув на великі навали автівок. Ну а рудий проводжав його тривожним поглядом. Він ще так ніколи не хвилювався за якусь дитину. Фазбер проводив час з усіма дітьми, які відвідували розважальний комплекс, але саме Ґреґорі пробудив в цій, так би мовити, безглуздій бляшанці якісь… Теплі батьківські почуття? “Якась нісенітниця…”, подумав той с вами. Штучний інтелект досяг таких висот та прогресу, що у аніматроніків є справжні почуття, свобода думки, емоції, що роблять їх індивідуальними особистостями! В них розвинулась так звана імітація душі! Дивовижне досягнення компанії “Фазбер Ентертеймент”. Але навіщо їм було це? Хто зна… Та так, чи інакше, Фредді суперечив своім почуттям, аргументуючи собі, що у Ґреґорі, напевно, є своя родина! І прив’язуватись до нього не варто. Та й тим паче, слідкувати за безпекою чада — його базовий обов’язок. Але… Раптом він все це сприйняв не просто, як за якийсь обов’язок?..
– Фредді! Я дещо знайшов! Йди сюди!
Голос хлопчини повернув ведмедя в реальність. Потім він не поспішаючи пішов на поклик Ґреґорі. Коли дійшов, то задивився на акумулятор під капотом одної автівки.
– Не питай як, але я його перевірив! – заявив кароокий – Вистачить тільки на один цикл заряду. Далі треба тебе під’єднати до нього працюючими кабелями. Поки маємо те, що маємо. Далі будемо думати, що робити с тобою далі…
– Молодець, суперзірко! – похвалив його Фредді, ну і зараз запитав про те, про що так хотів дізнатись. – Але все-таки питання… Звідки ти все це знаєш? Хто тебе навчив?
– Ну… Коли ти безхатько в великому місті без батьків та даху над головою, то можна багато чому навчитися. – з такою безтурботною посмішкою відповів Ґреґорі.
Та ці слова шокували його захисника.
– Ти… Сирота?…
– Можна так сказати… Я не знаю своїх батьків і виріс я в притулку. Але два роки тому втік, бо там умови просто мерзотні. Я не хочу повертатися назад. Тому опинившись на вулиці, як непотрібне кошеня, я сразу почав вчитися самостійно всьому, що допомогло б мені вижити самотужки. Іноді я тимчасово підробляв наймитом, майстером по ремонту іграшок, роздавав листівки… Я робив все можливе, щоб тут не здохнути. І вже сам цього не помітив, як я став вже самостійною та кмітливою людиною. – його голос був тихим, ледь не шепіт.
– Я… Мені дуже шкода, що так сталось… Пробач… Пробач, що зачепив тебе цим запитанням… Я справді не хотів… – він гладив свого підопічного по голові. Його руки були металевими, але в них все одно відчувалась така мила ніжність… Як би це дивним не здавалося…
– Фредді… Ти чого?… Оскільки я й до сьогодні живий, то всі мої способи виживання працюють. Тобі не ма за що так хвилюватись!
Його уста знову перетворились в щиру усмішку.
– Окей, побудь тут, а я по кабелі. Сподіваюсь, я знайду в цій навалі щось подібне і толкове.
Після цих своїх слів шатен попрямував далі, знову залишив Фазбера в роздумах.
***
Вже під вечір маленькі проблеми з зарядом Фредді повністю вирішилися. Та це ж добре! Аніматронік сидів на землі, чекаючи свого маленького генія, що пішов у магазин із заробленими грошима. І тут перед поглядом Фреда з’явився його силует. Ґреґорі підстрибуючи та з щасливою усмішкою на вустах йшов до нього вже не з порожніми руками, а з сумкою, де й ховалося все їстівне.
– Фредді! Я тут! – крикнув хлопець, махаючи рукою, як це робив його товариш. Це змусило Фазбера щиро посміхнутися, хоч і не було цього видно. Дійшовши до робота Ґреґорі вже почав розпаковувати сумку, дістаючи звідси пляшку прохолодної води та кілька порцій недорогого фастфуду.
– Ех… Дуже шкода, що ти робот… Ти би спробував і зрозумів, як це смачно! – Налітая на тако промовив він, дивлячись на Фредді. Проте… Рудий ведмідь був зацікавленим дещо іншим.
– Ґреґорі, що це?
– Де? У сумці?
– Так! Звідки воно тут?
Хлопчина перестав доїдати такий собі ланч та теж пильно придивився до сумки. Але йому нічого не було видно і він вирішив підійти до неї якнайближче. Зазирнувши в сумку він побачив якийсь великий синій аркуш паперу. Цю сумку забрали з піцаплекса. В таких речах постійно лишали нікому не цікаві скарги та безглузді записки. Але на цей раз… Це було щось особливе… Ґреґорі дістав цей аркуш.
– Це якісь креслення… – Каштановолосий заходився розглядувати аркуш. – Я взяв цю сумку з комплекса для того, щоб я зміг нести в ній речі, але не дуже звертав уваги, що в ній. Бо мені набридало знаходити безглузді скарги та відгуки клієнтів! Та зараз… Судячи по кресленням та примітці до них… Мега-піцаплекс не єдиний заклад “ФЕ”, що існував саме зараз…
– А що тоді є ще? – зацікавленно спитав ведмідь.
– Ведмежий парк Сонетти та її друзів! (Sonette and her friends’ Bear Park) Це так званий парк атракціонів для дітей та дорослих… А це креслення одного з аніматроніків. І якщо звернути увагу знову на примітку, його намагалися замінити на Чіку через те, що її програма давала збої, внаслідок чого вона їла сміття і ламалася.
– І її так і не замінили?
– На щастя, чи на жаль, не замінили. Бо подумали, мов “Куди ще міняти аніматроніків? Нам і двох змінити було достатньо”. Ось і вирішили звести окремий комплекс з ним. З самого зародження компанії дітям подобалася Чіка. Тож якби вони її замінили, то зазнали б кризи.
– Дуже багато інформації… То що ти пропонуєш робити?
– Як що?.. Заскочити туди! Нутром чую, що і там щось не чисто…
– Ґреґорі! Ми ледве вижили в піцаплексі, і ти знову хочеш нас втягнути туди, куди не слід!? Я не думаю, що там безпечніше…
Голос Фредді був підвищеним та суворим. Не дивно, адже хвилювався він за свого підопічного не менше ніж за себе.
– Фредді… В місті по черзі зникають і люди, і діти… Це їх рук справа! Ми просто повинні зупинити це! – тон голоса хлопчини знову перейшов в шепіт. – серед жертв були мої друзі…
– Гаразд… Підем… Але якщо там буде знову якесь жахіття, що буде нам, тим паче тобі, загрожувати, то це буде останній раз, коли ми втручаємось в подібну дурницю!
– Домовились! Тоді розпочнемо все завтра.
Домовившись с Фредді, кароокий знову заходився доїдати свій ланч. Треба багато сил, щоб підготуватися зо завтрашнього дня та черговому розслідуванню таємниць цієї зловісної компанії…
Далі буде…
Додати до улюблених