На Азероті життя текло своїм ключем. Сталося багато подій, страшних і добрих, народилися нові люди і відійшли в інший світ старі. Минуло два довгі роки, і, нарешті, Сильвана повернулася з Утроби. Обійшла кожен куточок, звільнила кожну душу. Але свободи так і не отримала. Вона гнила у в’язниці вже третій місяць, і чекала свого вироку. Їй не хотілося вмирати. Ельфа гідно зустріла б смерть, вона розуміла, що це справедливо. Але бовтатися на шибениці все одно не хотілося. Хоча… як сказати. Факела не було, і її камера була занурена в пітьму. Стіни були сирими та холодними. Окрім товстих дерев’яних дверей з прутами на них нічого не було. На підлозі валялося трохи гнилої і погано пахнучої соломи.
Одна нога Сильвани була прикута до ланцюга, тому далеко піти вона не могла. Та в тісній камері далеко не втечеш. Вітрокрила цілими днями рахувала цеглинки, вигадувала віршики, обмірковувала план втечі і куди вона завернула не туди. Сильвана, не в змозі більше противитися своїм спогадам і підтримувати лють, упивалась жалем до себе, чекала, і це катування здавалося навіть витонченішим за те, через що його змусив пройти Король-Ліч. Вона мала багато часу подумати. Смерть краще ніж вічне перебування тут. Стражники були, але на всі її стуки не реагували, а крики не було чути. Сильвана нудьгувала по людях. Хоч трохи, та їй хотілося поговорити. Навіть із щуром, але й їх тут не було. Тільки темрява і гнила солома.
Сильвана знала, що її ненавидять. Так і було, незважаючи на те, що вона звільнила душі, що несправедливо потрапили в Утробу. Адже все ж таки вони мертві, а це були чиїсь діти, матері та сини. Проте одна людина все ж таки не мала до неї агресії, огиди чи зневаги. Навпаки: теплота огортала його серце, коли він думав про ельфу. Кохання, яке оселилося в ньому і покірно чекало два роки. І цією людиною був Андуїн. Сідогрив не раз діставав його з питанням одруження і всіляко поспішав, юнак і сам розумів, що чекати довго не можна, адже він король. Але вдіяти з собою нічого не міг. Ворген перебрав уже всі варіанти, дав добро одружитися з простолюдинкою, мало не на повії, але обраниця Андуїна ні тією, ні тією не була.
– Ти… мужоложець? – якось запитав у нього ворген. Король ледь не поперхнувся.
– Ні!
– Тоді чому ти відмовляєшся від шлюбу?
– Тому що я не люблю жодної з цих дівчат. І жодна з них мене також.
– На жаль, любов у королівському шлюбі присутня рідко.
– У моєму буде, – відрізав Андуїн.
Усі ці два роки, за які він боровся з Туралеоном, йому допомагала думка про Вітрокрилу. Те, що одного разу вони зустрінуть одне одного знову. І тоді юнак розповість їй про свої почуття… взаємні вони чи ні. Він багато зробив для того, щоб Сильвану судили в суді Альянсу. А потім ночами просиджував над законами, думаючи, як би її витягти. Не тільки через його любов, король правда вірив, що ельфа виправилася. І одного разу, коли було вже далеко за північ, юнак гортав стару книгу, що розсипалася в його руках.
“… тоді обвинувачуваний може бути виправданий. Номер чотириста шістдесят один. Обвинувачений може пов’язати себе узами шлюбу з невинною людиною і прожити з ним три роки, перш ніж знову набути будь-яких прав. Чотириста шістдесят два. Якщо ж злочин…”
Андуїн витріщив очі і перечитав написане ще раз. Спочатку йому подумалося, що він уже спить і це йому сниться. Але написане було реальним. Реальним та дійсним. Коли король піднявся з цим питанням, всі подивилися на нього, як на чокнутого.
– Так. Закон хоч і давній, але дійсний. Щоправда, останній раз його використали років сто тому, – Велен почухав голову, – а що?
– Та нічого, – Андуїн знизав плечима. Хоча було якраз чого.
***
– Великий пророк? – юнак нервово посміхнувся, заходячи до кімнати. Дреней посміхнувся у відповідь.
– Сідай. Чим зобов’язаний?
– Пам’ятаєш про той закон, про який я запитав?
– Таке забудеш? – Велен нахилив голову, уважно розглядаючи свого учня, – ти так хочеш врятувати Сильвану? Але друже мій, хто стане її чоловіком?
– Я.
Додати до улюблених