Урок замовляння скінчився. Задоволений Мерлін разом з іншими рейвенкловцями рушив на обід у Велику залу. Подумки повторював вивчене заклинання, яке так легко освоїв. Професор Флитвік не раз хвалив здібного до чарів юнака за те, що той вловлював саму суть заклинання й легко міг відтворити.
Та, на жаль, з предметами, що вимагали точності й розрахунків, Мерлін явно не дружив, хоч і намагався не пасти задніх. Тому на настійках сідав так, щоб не траплятися на очі професору Снейпу. А ще була астрологія з неймовірно складними картами зоряного неба, в яких учень жахливо розбирався і чекав, коли можна буде не ходити на цей предмет.
Гамір учнів заповнював просторі коридори. Усі ділилися планами на Різдво, передчуваючи чудові зимові канікули. Мерлін і так знав, що лишиться у Гоґвортсі. Додому повертатися не хотів. Краще підготує доповіді з історії магії та зіллєваріння. Бібліотека буде безлюдною, ніхто не набридатиме…
– Агов, Мерліне, – навіть крізь гамір юнак почув зарозумілий іронічний голос. Артур Пендраґон, хто ж іще може постійно зачіпати рейвенкловця. Пихатий ґрифіндорець був тим ще шибайголовою, а ще загоничом ґрифіндорської квідичної команди, а ще разом з безголовими друзями він глузував з кривдників, а ще… Мерлін ладен би думати про Артура як про безмозкого хвалька, котрий любить привертати увагу, якби кілька разів юнак не бачив, як Пендраґон захищав першокласників від слизеринців, як умів переконувати і бути лідером. Як цінував друзів. Яким хоробрим і відданим міг бути світловолосий ґрифіндорець, котрий систематично влазив у неприємності, проте напрочуд легко уникав покарань. “Давай, захищай його”, – єхидно озвався внутрішній голос, – “мало тобі було неприємних ситуацій, у які вплутував тебе цей вискочка. Згадай хоча б польоти на мітлі у другому класі. Чи гіпогрифа у третьому”.
Мерлін зціпив зуби і, оминаючи групи учнів, поквапився зникнути з-перед очей Артура. Та хіба від нього зникнеш?
– Мерліне, ти знову тікаєш? – не змовкав Пендраґон. – Та чекай, я ж пожартував минулого разу, чуєш?
Мерлін ішов швидше, а долоні мимовільно стискались у кулаки. Він тоді не бажав брати участь у тій дуелі. Але так вийшло, що поробиш. І саме за дуеллю їх з Артуром застукала професорка Макґонеґел. Юнак досі відчував сором, бо потім відбував покарання у професора Флитвіка, котрий так ним пишався.
Він вже подумав обернутись і сказати Артуру все, що про нього думає, як хтось схопив хлопця за руку й затягнув у непримітну нішу, сховану за гобеленом.
– Тихо, Мерліне, – прошепотів хтось, – так тебе не знайдуть.
– Ґвеневеро, – юнаку відлягло від серця, а ще він відчув, як стає радісно на душі. Ґвен була з Гафелпафу, проте вони з Мерліном знайшли спільну мову ще у першому класі. Темноволоса смаглява дівчина змовницьки посміхалася. Вона ще не встигла зняти жовто-чорний шарф. Певно, у неї була гербалогія, раз вона прийшла з вулиці. – Навіть не знаю, як тобі дякувати.
Дівчина визирнула з-за гобелена і полегшено зітхнула.
– Все, Пендраґон пішов, – мовила вона, – то що, рушаймо на обід? Ти бачив Морґану?
– Ще ні, я намагався не траплятися Артуру на очі, – відповів Мерлін. Ґвен, котра дружила з Джіні та її веселунами-братами, знала кілька таємних переходів, тому повела приятеля обхідним шляхом. Про всяк випадок.
– Досі не можу збагнути, чому він до тебе чіпляється, – сказала Ґвен.
– Я теж, – знизав плечима Мерлін. Він дійсно не розумів, чому у другому класі Пендраґон зненацька почав з ним суперечку, яка закінчилася карколомним польотом на мітлі й переломом руки. Артур, звісно, ж лишився неушкодженим. Відтоді він за кожної нагоди шукав, як би дошкулити Мерліну. – Ти на канікули їдеш додому?
– Ні, лишаюся. У батька багато роботи. Не буду йому заважати, – відповіла Ґвен.
Вийшовши з переходу, учні ще раз роззирнулися. І лиш тоді помітили, що стоять під омелою.
Мерлін делікатно зробив крок убік і ледь не зіштовхнув витончену скульптуру з льоду.
– Та ну, Мерліне, – засміялась Ґвен, – навіть в щоку не поцілуєш?
Той опустив голову.
– Я б не став цього робити, – стиха промовив він, – тим паче, знаючи, хто твоя дівчина…
В ту ж мить до Ґвен підійшла Морґана. Слизеринську ученицю поважали, боялись і обожнювали. Проте Мерлін і Ґвен швидко зрозуміли, що за маскою відчуженості й зверхності ховається чуйна і любляча душа. Утрьох вони часто засиджувалися десь у порожніх класах, блукали таємними місцями й вивчали Гоґвортс. Любителі таємниць, вони не були відчайдушними і ретельно продумували майбутні пригоди. Так Морґана водила Мерліна й Ґвеневеру підземеллями замку, де, за легендами, ховався останній василіск. Під час Тричаклунського турніру трійці вдалося побувати в лабіринті – щоправда, недовго, їх швидко знайшли і покарали. А ще вони майже дійшли до Верескливої халупи у Гоґсміді, та друзів знову прогнали.
– Мене чекаєш, люба? – Морґана сяйливо посміхнулася, обіймаючи Ґвен. І куди поділася та велична дівчина, що прямувала у Велику залу і зверхньо дивилася на оточуючих? Навіть у чорній мантії з зелено-срібною нашивкою факультету, такій же, як у всіх слизеринців, Морґана була незрівнянною.
– Може, й тебе, – Ґвеневера поклала руки їй на плечі. Дівчата дивилися одна одній в очі, так, наче побачилися вперше після довгої розлуки. Морґана обняла подругу за талію, ніжно притягнула до себе і поцілувала. Її цілунки були на диво ніжними й обережними. От і зараз вона легенько цілувала кутики губ Ґвен, поки та сором’язливо ніжилася в її обіймах.
Зніяковілий Мерлін відвернувся.
– Ви лишаєтеся в Гоґвортсі на Різдво? – спитала Морґана. Друзі кивнули, і дівчина засяяла. – Тоді я з вами. Їстимемо солодощі, погуляємо Гоґсмідом і до вечора гратимемо у сніжки. Мерліне, може, у квідич зі мною зіграєш?
Юнак зітхнув. Здається, всі у Гоґвортсі знали про його нелюбов до польотів і доброзичливо жартували з цього приводу. Морґана розсміялась. Поцілувавши наостанок Ґвен, вона пішла до слизеринського столу. Мерлін рушив до столу рейвенкловців. Відчувши пильний погляд, озирнувся. І стрівся поглядом з блакитними очима Артура. Зніяковівши, сховався за великим тарелем з фруктами, аби не бачити задоволеної посмішки ґрифіндорця.
***
Мерлін охайно прив’язував лист до лапи Меркурія. Сича він придбав у перший же рік навчання. Птах став першим другом хлопця. Великі жовті очиська стежили за діями Мерліна. Юнак ніяк не міг зав’язати вузол, бо під час прогулянки до соварні руки добряче змерзли.
– Луна зрадіє, – мовив Мерлін, закінчивши, – лети, коли зможеш, Меркурію. Будь у Луни доти, доки вона не напише відповідь.
Сич стиха ухнув, а тоді здійнявся угору й вилетів крізь одне з віконець. Хлопець ще трохи постояв, роздивляючись сов і гадаючи, що робить дивачка Лавґуд, з якою він познайомився, коли на уроці догляду за магічними істотами учні проходили тестралів. Дивно, що він раніше її не помічав. Звісно, Мерлін не бачив цих істот. Та Луна так пильно дивилася, здавалося б, туди, де нічого нема, що юнак їй повірив.
– Я співчуваю тобі, – сказав тоді Мерлін, коли дізнався, за якої умови чаклуни можуть побачити тестралів.
– Все добре, – Луна ніби й не бачила співрозмовника, – всі, хто помирає, зараз у кращому місці.
Отак, замислившись над словами Луни, Мерлін крокував до замку, майже по коліна вгрузнувши у сніг.
– Агов, Мерліне!
Юнак вихопив чарівну паличку перш, ніж усвідомив, що робить. Бо якщо Артур з друзями тут, доведеться оборонятися. Не хотілося стати жертвою чергового недоумковатого жарту ґрифіндорців.
Проте Пендраґон був сам. Світле волосся куйовдив вітер, а золотисто-бордовий шарф розвівався, наче плащ. Рухався ґрифіндорець бадьоро, незважаючи на кучугури снігу.
– Ніяк не заспокоїшся? – не втримався Мерлін, стискаючи паличку і згадуючи всі відомі заклинання для захисту. Що замислив Пендраґон у цей раз – невідомо. – Відчепися нарешті, годі мене переслідувати.
– Чого б це я мав відчепитися? Може, просто побалакати прийшов, – мовив Артур. Мерлін здивувався. – Та й не збиравсь я з тобою ворогувати.
– Так я й повірив, – насупився рейвенкловець. Він усе ще сумнівався, чи безпечно ховати паличку, і підозріло дивився на Артура.
Пендраґон посміхнувся. Мерлін знову відчув хвилювання, що аж ніяк не було пов’язане з можливістю настання чергової сутички. Просто в одну мить серце забилося швидше, а зимовий холод змінився приливом жару. Лякало те, що таку реакцію викликала посмішка Пендраґона.
– Визнаю, це була моя помилка, ти вчинив тоді правильно, коли заступився за друга, – мовив Артур. Мерлін подумав, що йому почулося. – Я б теж так зробив.
– Та замість цього ти викликав мене на дуель, – Мерлін старався, аби голос звучав невдоволено, бо чомусь він не відчував ні роздратування, ні остраху через те, що Артур знову вплутає його у неприємну історію.
– А як ще побачити, на що ти здатен? – хмикнув Пендраґон, якого веселив здивований вираз обличчя співрозмовника. – Тим більше, ти тоді переміг. Гайда влаштуємо турнір з польотів, скажімо, на тестралах? Виграєш – і я, напевно, відчеплюся.
– Тобі більше нічим зайнятися, ніж випробовувати інших учнів? – тепер Мерлін почав дратуватися. – Пендраґоне, ти ще більший вискочка, ніж я гадав. Мені-бо здавалося, що тобі подобається Ґвен, тому ти невдоволений, що я постійно з нею…
– Мені подобаєшся ти.
Мерлін замовк. Хотілося перепитати, бо, можливо, йому почулося. Та в горлі раптово пересохло. І слова здались якимись не такими. Хлопець стояв і розгублено спостерігав, як Артур підходить ближче. Варто було чкурнути подалі і забути цю зустріч. Ноги теж не слухалися. Певно, замерзли, поки Мерлін стояв у снігу.
– Мені подобаєшся ти, Мерліне, – повторив Артур незвично спокійним, проте впевненим тоном. Його обличчя знаходилося надто близько – серйозне і незворушне. А світлі очі дивилися так пронизливо, що Мерліну здалося, ніби перед ним інша людина. Не той зарозумілий Артур, до якого він звик.
– Я… послухай… я маю йти, – Мерлін ледь не впав, коли Пендраґон простягнув руку, аби торкнутися його обличчя. За мить рейвенкловець ледь не біг у замок, сподіваючись, що Артур його не переслідує.
Та Пендраґон його не наздоганяв.
***
Згорбившись під вагою книг, що він узяв для реферату по настійках, Мерлін поклав старовинні фоліанти на стіл і взявся за роботу. Минуло Різдво, яке він провів у Гоґсміді з Морґаною і Ґвеневерою. Правда, йому потім довелося вертатися до замку, бо дівчата пішли у кав’ярню мадам Падіфут, куди зазвичай ходили парами. Хлопець вирішив не заважати подругам. Морґана постійно тримала Ґвен за руку і це виглядало чарівно. Мерлін труснув головою, виринаючи з приємних спогадів і повертаючись до праці. Розгорнув книгу на потрібній сторінці, почав читати. Думки знову неслися в той день, коли Артур зізнався, що Мерлін йому подобається. Це ж був жарт? Артур не міг казати таке серйозно. Мерлін увесь час думав над словами ґрифіндорця, шукаючи підступ. Не те, щоб Мерлін ненавидів Пендраґона. Просто він…
Рейвенкловець усвідомив, що витріщився на сторінку, не прочитавши ні слова. Зосередився і став виписувати потрібні абзаци, ігноруючи думки, які геть не стосувалися навчання. Та за якийсь час згадав, як нещодавно спитав Ґвен, чи не остерігається вона Морґани. Дівчина засміялася.
– Мерліне, ми знаємо Морґану з першого класу, коли вона поставила на місце слизеринців, котрі вирішили, що буде весело нас налякати. Можливо, вона здається зверхньою і гордою, та не може Морґана всім показувати, якою люблячою й чуйною вона є. Це мають бачити лиш найближчі люди.
Може, тоді коло соварні Мерлін бачив справжнього Артура – такого, яким ґрифіндорця не бачив ніхто? Може, варто було лишитися, дозволити йому підійти ближче?..
Очевидно, юнак задрімав, бо прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.
– Де ж іще можна знайти рейвенкловця, як не в бібліотеці? – хмикнув Артур, схилившись над Мерліном. – Прокидайся, бібліотека скоро зачиниться. Чи ти звик тут ночувати?
Мерлін схопився й почав похапцем складати книги. Оце заснув. Реферат лишився недописаним, та це зараз хвилювало юнака менш за все. Артур, схоже, не збирався йти, тож варто поспішити геть. Після тієї зустрічі Мерлін не бачив Пендраґона і не знав, що йому сказати. Намагався не дивитися, на ґрифіндорця, аби той не помітив, наскільки схвильований Мерлін.
Артур раптом глянув угору й посміхнувся. Рейвенкловець не звертав уваги, допоки Пендраґон не затиснув його між книжковою полицею і стіною.
– Та це знак, Мерліне, – стиха мовив Артур. Мерлін лиш встиг побачити гілочку з овальними листочками і білими ягідками, що наче проросла з повітря. Омела.
А тоді Артур поцілував його – обережно й повільно. Теплі вуста торкнулися губ Мерліна, і юнак зненацька відчув ейфорію, яку не зміг би описати. Здається, Артур обняв його за плечі. Мерлін не пручався, бо усвідомив, що його долоні притискають Пендраґона до себе. Він ледь не скрикнув, коли відчув, що ґрифіндорець цілує шию й підборіддя, бо явно такого не очікував. Затуманенні очі бачили біляве волосся, що приємно лоскотало шкіру. Всі раціональні думки стали такими дрібними й неважливими, їх заглушив шалений ритм серця.
– Тут бібліотека, Артуре, – прошепотів Мерлін, насилу згадавши, де знаходиться, – якщо мадам Пінс нас побачить…
– Аякже, – ґрифіндорець скуйовдив чорне волосся Мерліна і востаннє поцілував. Рейвенкловець ладен був спинити Артура, аби він ще раз обійняв його. Хоч Мерліна часто обіймали Морґана з Ґвен, ці обійми були іншими. – Я зачекаю в коридорі.
– Не варто, – невпевнено заперечив Мерлін, намагаючись не витріщатися на Артура. Пендраґон хмикнув, і рейвенкловець аж завмер, коли побачив його посмішку.
– Так я тебе й послухав. Не затримуйся.
Коли Артур зник за стелажами, Мерлін слабко посміхнувся. Через емоції, що його переповняли, серце ледь не вистрибувало з грудей, а руки тремтіли й не слухалися. Глянувши на омелу, Мерлін поквапився. Уперше він сам ішов назустріч Артуру.
Додати до улюблених