Прощання

Руки тремтять і він майже розхлюпує воду із склянки. Бридка чорна краватка ніби душить його. На лиці з`являється трохи моторшона посмішка, Річі часом здається що це все ще одна іллюзія Воно, він просто не хоче повірити що це насправді, йому так страшенно хочеться прокинутися від цього кошмару. Він стоїть нерухомо і дивиться в нікуди. Хтось підходить до нього і кладе руку на плече, він обертається ніби робот, немає жодної емоції на його лиці. Це дружина Едді, він навіть не пам`ятає її ім`я. Вона виглядає навіть ширшою ніж він уявляв собі, і навіть зовні нагадує йому мати Капсбарка. Це мало б розсмішити його хоть трішки, але саме це майже вибиває в нього подих з легень. Уцьому був весь Едді, він ніколи не хотів вилазити із своєї зони комфорту, і знайшов собі ту яка так само як і мати клопотала б над ним. Її очі були яскраво червоними, було видно що вона проплакала цілу ніч перед похороном.

– Пробачте, ви мабуть Річі Тозієр?
– Так,- голос Річі був неприродно глухим і якимось ніби вицвівшим, втратившим свої кольори.- Так, це я,- повторив він вже трішки більш певно,- ви щось хотіли?
– Насправді так, мені незручно просити вас про це зараз, але не могли б ви сказати декілька слів на промові про Едді, я думаю ви всі дійсно були для нього дуже важливими, якщо він так різко зірвався з дому навіть не попрощавшись і поїхав до вас. Я бачила всі ваші виступи, можна сказати я в деякому роді ваша фанатка, і я подумала що для вас вимовити промову перед людьми буде легше ніж для інших.
– Я…я… я не знаю що казати, я раніше не бував на похоронах- трохи ніяково заківчив Тозієр.
– Просто розкажіть про нього, ким він був для вас усіх, яким він був із вами, цього буде достатньо.- вона намагалася посміхнутися, щоб підбадьорити його та сил на це в неї не вистачило.
– Добре, я спробую…- пообіцяв Річі.
Вона легенько кивнула головою на знак подяки і пійшла.

Це було жахливо, він покинув не тільки їх, але і її також, і як би Річі скептично не відносився до їхніх стосунків раніше зараз він бачиив, що вона дійсно кохла Едді. Можливо якось по-сввоєму, надто опікуючи його, але кохала. Тепер власні почуття здавалися ще більш чимось надуманим і неправильним. У горлі встав ком і ніяк не хотів зникати.

До нього підійшли Бев і Бен, вони трималися за руки, і хоча вони були розбиті смертю Каспбарка, коли дивилися одне на одного у їх очах з`являлися іскри майбутнього щастя і жаги до життя. Річчі не міг їх ні у чому звинувачувати, він навіть якоюсь мірою був радий за цих двох, але почуття якоїсь злої несправедливості заважало йому спілкуватися з ними як раніше. Якби ж то це був не похорон, а вони, Невдахи, просто зібралися десь разом. З ними був би і Стен й Едді, і всі вони вітали б Бена і Бев. Едді почав би говорити щось на кшалт того скільки різних хвороб можна передати одне одному лише поцілувавшись, а переспати з його думки мабуть було б так само небезпечно як стрибнути з мосту без страхування. От тоді їхні стосунки не викликали би у Річі стільки складнихх емоцій одночасно. Але це буо не так, вони всі зібралися щоб попрощатися назавжди з ще одним членом їхної групи. Всі такі дорослі і знову чомусь ставші доволі чужими для нього, можливо легше було б якби він знову зміг все забути і житти своє життя як раніше, але тепер він вже ніколи не зможе забути.

– Ходімо, Річчі,- тихенько кличе його Бев,- всі чекають скоро буде прощання.
Бен стискує його плече аби показати що вони поряд, вони тут, він не сам. Та це не заспокоює, навпаки ще більше доводить що це не ілюзія. Він дійсно на похороні свого найкращого друга і ще й згодився виголошувати промову. Тільки зараз емоції заповнюють його повністю, здається що ще трішки і він лопне не в змозі витримувати той біль і ту пустоту який лишив Едді своєю смертю. Тозієр розуміє що тут усім важко і сумно, не тільки він втратив його, та йому від цього нескільки не легшає. Здається ще трішки і його накриє істерика, тому він намагається глибоко дихати і рахувати до десяти, щоб хоч трішки заспокоїтись.

Вони всідаються на лавки, поруч Бен і Бев, з іншого боку від нього сідає Білл з дружиною, позаду сидить Майк. От і все, їх лишилося п`ятеро. Як то кажуть вп`ятьох проти цілого світу, непогано чи не так? Можливо так було колись, та зараз Річчі не відчуває ту близькість з усіма ними, поступово вони знову перетворяться на чужих людей. Спочатку десь домовляться зустрітися але прийдуть не всі, потім будуть розмовляти по телефону раз у тиждень, раз у місяць, а згодом добре якщо раз у рік на День Народження зателефонують щоб поздоровити. Він знав це, доля створила Клуб Невдах аби побороти Воно, потім звела їх через двадцять сім років ще раз аби закінчити розпочате, тепер час долі розвести їх знову.

Настав час прощання. Спочатку говорила дружина Едді, вона говорила яким хорошим він був. Добрим, чуйним і готовим завжди прийти на допомогу, її коханням, її життям. В кінці промови вона не витримала сльози покотилися по її обличчю, вона вибачилася і зійшла у зал. Наступними були безликі, однакові для Річі колеги з роботи Каспбарка. Вони говорили яким працьовитим і зібраним він завжди був, пунктуальним і ввічливим. Загалом одним з найкращих працівників.

Це не зачепило ніякі струни в душі Тозієра, він не знав цього Едді, ці двадцять сім років він був чужим для нього, і якимось не справжнім, ніби надмірно хорошим й ідеальним, щось було не так у такому описі Капсбарка.

Наступила тиша, майже всі дивилися на Річі, а він так заглибився у свої думки і спогади, що і не помічав цього. Бен легенько штурхає його ногою.
– Іди, Річчі, всі чекають.
Він встає, тиша така ніби присутні навіть не дихають, а тільки дивляться на нього. Дорога поміж лав здається довжиною з вічність. Річчі не дивиться ні на кого, його погляд сфокусований на підлозі, ніби він боїться перечепитися через щось і розпластатися на підлозі. Ось він стає навпроти усіх цих людей і робить довгий і важкий подих. Він не має жодної ідеї що він має сказати, щоб це прозвучало правильно і доречно. Для всіх цих людей він просто якийсь дивний друг з дитинства, один із тих через кого Едді загинув. І він вирішує почати з чогось легкого і далекого:

– Знаєте, в дитинстві ми з ним завжди були як кішка з собакою. Не було і днини коли б ми не посварилися чи не посперечалися через якусь дурню. Він мене завжди так бісив, був таким ідеально правильним і усього боявся і безперервно буркотів про небезпеку будь-чого як стара бабця. А я мабуть бісив його тим що постійно влазив в якісь неприємності і говорив без перерв…- він зробив паузу.
Люди в залі дивилися на нього, але вже не вороже а скоріше співчутливо.

– Пробачте, це важче ніж я думав. Та не зважаючи на те що ми терпіти одне одного ніби не могли, я не міг провести і дня без нього. Він став невід’ємною частиною мого життя. З часом ми стали трохи більш терпимими одне до одного, але не предстали сваритися зовсім. Та це була справжня дружба, він був завжди поряд, готовий прийти на допомогу будь-коли. І знаєте він не був боягузом, яким я вважав його спочатку. Він був найхоробрішою людиною яку я коли-небудь знав. Зараз мені здається що в дитинстві я не цінував достатньо. Можливо варто було менше сперечатися, чи дражнити його дурними жартами. Та мені здається, що він ніколи не ображався на них по справжньому, він просто приймав мене таким надокучливим яким я був, хоча я б не сказав що сильно змінився. Він умів бачити найкраще в людях і він був ідеальним другом. Найкращим для мене якщо чесно.
Тозієр бачив що Бев ось-ось розплачеться, Білл сидів непорушно і був дуже блідим. Бен навпаки розчервонівся і готовий був заплакати також, Майк так сильно стиснув руками спинку лави перед собою що здавалося міг відірвати її. Та це не було їхньою слабкістю, це те що робило їх сильними. Вони були чудовими саме тому, що були тут, що були собою, що любили Едді і не готові були з ним прощатися. Що любили Стена, що були дорослими зовні, але дітьми з палаючими серцями всередині.

– Коли він приїхав у Деррі через двадцять сім років, я спочатку не впізнав його, так само як й інших. Тоді я подумав, що я роблю тут, ми всі так сильно змінилися, ми виросли у нас геть різні шляхи і життя. Але коли ми почали спілкуватися я побачив їх, своїх друзів, тих кого мені так не вистачало цей весь час, вони своєю присутністю ніби змогли залікувати велетенську дірку у мені. І тому… тому тепер мені так погано розуміти що ми втратили двох із нас. Едді був для мене майже цілим світом, був першим про кого я завжди думав. Був тим з кого я брав приклад і ким пишався. І єдине що я мав зробити це вберегти його, врятувати, а я не зміг!- непрошені сльози потекли по лицю, їх вже було не зупинити.- Я не хочу втрачати його, та він пішов і я впевнений що така людина як Капсберг точно потратипь на небеса чи хто зна куди ще, бо його душа світла і чиста та заслуговує на найкраще і завжди заслуговувала. Я люблю тебе, Едді завжди любив, і я думаю що всі ми, Невдахи, будемо любити тебе й ніколи не забудемо. Дякую тобі за все, за те що був поряд і за те що просто був собою.- Плечі Річі затрусилися він виглядав таким розбитим і зламаним що дивитися на нього було страшо.

Білл не витримав він підскочив до Тозієра і міцно обняв його, тоді підбігли Бен, Бев, Майк. Вони обіймали його, і не хотіли відпускати ніколи. Тоді Бев тихенько попрохала:
– Річі, пообіцяй мені, пообіцяй нам що не підеш за ним, що залишишся з нами, будь ласка.
– Я…Я буду з вами, я обіцяю вам, Невдахи,-ледь-ледь посміхнувся він.
Так вони і стояли обіймаючись, вп`ятьох проти цілого світу, вони завжди будуть тут одне для одного, і вони вистоять.

Додати до улюблених