Літак зовсім скоро мав сісти на посадку, тому моя подруга почала штурхати мене за плече.
– Адаме! Ми майже прилетіли, – її голос все ще був стомлений та видно було, що кінець польоту її обрадував.
– Ну от бачиш, а ти переймалась, що будеш блювати, – саркастично відповів я, за що швидко отримав легкого стусана.
– Ніколи не розуміла як ти можеш так спокійно спати в транспорті.
Я потягнувся у сидінні, все ще пристебнутий до нього. В нас був не дуже зручний економ клас, довгі шістнадцять годин польоту, і, мабуть, для багатьох така поїздка була б жахом, та не для мене.
Ми з подругою були особливими.
Наш літак успішно і лагідно торкнувся японських земель, подруга з полегшенням видихнула, а я вже не міг стримувати себе від бажання вирватись з аеропорту до Токіо. Ми, особливі, прилетіли сюди на навчання в Академії Пік Надії. Знаменитий японський навчальний заклад, в якому вчаться найкращі з найкращих, цього року вперше відкриває двері для спеціального класу з іноземних студентів.
Мене запросили туди як Абсолютного Мандрівника. Титул може трохи дивакуватий, але як на мене повністю заслужений. Я подорожував скільки себе пам’ятаю, та за своє життя встиг відвідати 76 країн, 6 континентів, побувати в 9 експедиціях, та познайомитись з 19 різними корінними племенами. Єдине місце, в якому я, напевно, ніколи не був – це школа. Інколи мені звісно наймали репетиторів, та це було жах як нудно і прив’язувало до одного місця.
Чому ж я все таки вирішив провести в одній школі декілька років? Ні, не через знання, вони мені не потрібні. І ні, не через престижність академії. Просто це, мабуть, мій останній шанс пожити як нормальний підліток та відчути всі радості шкільного життя. В будь-якому разі мене ще чекає довге життя сповнене мандрівок та пригод.
– Я вже просто не можу чекати! Ще ніколи не почувався таким збудженим від очікування. А ти?
– Семестр все одно почнеться аж через півтори місяці, тож я якось ще не встигла втомитись від очікування.
Моя подруга буде вчитись там зі мною, та захвату їй бракувало. Її запросили як… Не можу чогось згадати. Її звати…
– Слухай, а як… – я розвернувся до своєї сусідки, щось у мізках нестерпно боліло. Обличчя дівчини було розмитим. Десь вдалині стюардеси дозволили вставати та виходити.
Я зажмурив очі. Відкрив. Навколо мене більше був не літак. Я зажмурився та промасажував очі. Відкрив. Я сидів за партою, та хіба не мав бути у літаку? В кімнаті я знаходився один. Я не був прикутий до стільця, та чомусь було фантомне відчуття паска на поясі. Прийшовши до тями я нарешті звернув увагу на монітор переді мною. Він трохи сліпив очі білим світлом, але окрім нього в кімнаті нічого не горіло. Де я опинився, і в яку авантюру встиг влізти на цей раз?
Відчуття, що замість голови в мене розбитий глечик, не полишало. Я обережно встав та перевірив чи нема де слідів крові чи ран. Кімната навколо мене виглядала як шкільний клас. Усюди були парти, стільці, попереду висіла дошка. Вікон в кімнаті не було. Одна зі стін, що позаду, була заставлена шафами, інші виглядали суцільним шматком шпалер.
Терпіти світло з монітора вже здавалося неможливим, тому я відійшов до дошки. Крейдою там було написано: «Привіт-привіт, Адаме, ти вже прокинувся? Тоді прошу прийти до їдальні. Слідуй за цією мапою». Поряд був малюнок з мітками «Ти тут» та «Їдальня». Так, я Адам Уолтер. Я Абсолютний Мандрівник. Себе я хоч пам’ятаю, це добре. Залишилось дізнатись де я та як сюди потрапив.
Кімната була страшенно лячною. Як би це не було дивно, але, судячи з усього, це лише школа. Але як я тут опинився? Я точно впевнений, що був у літаку всього пару хвилин тому. Може я помер і це потойбіччя? Сподіваюсь, що ні. В будь-якому разі, сидіти тут немає сенсу, тож слід вирушати до їдальні або хоч кудись.
Двері з лячного класу вели до лячного коридору. На стелі через одну горіли люмінесцентні лампи, тому освітлення було поганим, до того ж стіни були темно-фіолетового кольору. Це все навіювало відчуття ніби я знімаюсь в якому-небудь горорі. Інші двері в коридорі вели до таких саме класів, але вони були порожні. В середині кожного стояв монітор, а на дошці була намальована мапа. Отже зі мною тут ще є інші люди. Це радує.
Раптово прямо перед моїм носом відчинились ще одні двері.
– Ой, Адаме, вибач! Я тебе не вдарила?
Дівчина азіатської зовнішності вийшла з класу. Говорила, вона англійською, але з японським акцентом. Незнайомка була одягнена в білу сорочку і чорну спідницю. На шиї була зав’язана блакитна краватка з білою лінією посередині. Довгі, чорні шкарпетки були прикрашені досить знайомою емблемою, а темне, з відтінком синього волосся було зав’язане в пучок, тільки одне пасмо спереду було розпущене. В цілому, вона виглядала як типова школярка-старшокласниця.
– Все нормально, – відповів я японською. За весь час мандрівок, я навчився вільно говорити шістнадцятьма мовами, хоч це і не багато в порівнянні з моєю сестрою, – Ти знаєш як мене звати?
– Тобто? – З подивом глянула на мене дівчина.
– Ти сказала “Ой, Адаме, вибач”. Але я не думаю, що ми знайомі.
Дівчина ще трохи помовчала, кліпаючи очима, а потім перейшла на англійську і сказала:
– Вибач, ми не знайомі особисто, але я чула по тебе. Мене звати Мей Хакухара. Приємно познайомитись! – Дівчина мило посміхнулась, та трохи вклонилась.
– Взаємно! Хоч ти мене й знаєш, але все ж таки – Адам Уолтер.
– Ти теж прокинувся напроти білого екрана та тепер ідеш до їдальні? – запитала Мей. Я кивнув.
– Як ти вважаєш, що це за школа така? – поцікавився я.
– Точно не знаю. Але мені від цього місця не по собі. Тут якось моторошно і похмуро.
– Та годі тобі. Думаю, все не так погано, як здається на перший погляд, – мені не хотілось, аби моя напарниця панікувала без причини.
– Ти ж теж не пам’ятаєш як тут опинився? Це, по-твоєму, не так погано? – окей, причини все ж таки для паніки в нас були. Я спробував якось пом’якшити ситуацію і перевести все в жарт, але, судячи з усього, Мей не збирається приймати тимчасову оптимістичну ілюзію наших обставин.
– Не хвилюйся, – вирішив спробувати ще раз, – Вважаю нашим життям нічого не загрожує.
– Ти так думаєш?, – з сумнівом подивилась на мене дівчина.
– Звісно, адже якби нас хотіли вбити, то зробили б це давно, а не дозволили б вільно розгулювати по цій будівлі.
Від цієї репліки лице Мей трохи скривилося, але потім заспокоєно посміхнулося. Ми завернули за ріг, і опинилися в холі, де з поміж інших дверей та виходів були ті, на яких написано «Їдальня». Мей чекала поки я проявлю ініціативу та зайду туди першим. Боїться, що це пастка? Я взяв її за руку та відчинив двері їдальні. Нас засліпило сильне і яскраве, в порівнянні з коридорним, світло. Ми зупинилися біля проходу і оглянули зал. Кремові стіни обвішані лампами і, напевне, штучними квітами. У дальній частині їдальні була облаштована кухня, а посередині розташований великий стіл, зібраний з декількох маленьких. Та першим привернуло увагу те, що в кімнаті було вже декілька інших людей приблизно мого віку.
– Ще двоє? Тепер нас вже шістнадцять, – сказав хлопець у білій сорочці з засуканими рукавами і чорною жилеткою поверх, його штани теж були підвернутими, мало не до коліна. На голові у нього був обруч, а права рука чомусь забинтована.
– Я ж казала, що інші й самі прийдуть, якщо захочуть, – ліниво промовила дівчина в рожевому.
– І багато нас ще буде? – поцікавилася дівчина у бежевій сукні. Але звісно відповіді можна було не чекати.
– Мене це напружує! – нервово сказав хлопець у шапці та окулярах.
– Де ми взагалі? Ви що-небудь знаєте?
– Хто ви такі?
Сотні питань посипався у нашу з Мей сторону. Люди сперечались одне з одним, вимагали щось від нас, здіймали галас. Нас це збентежило, і ми несвідомо притиснулися ближче один до одного. Раптом з натовпу почувся голос:
– Хлопці та дівчата! Давайте заспокоїмося і сядемо. Оскільки стільців шістнадцять, то, я думаю, що всі вже в зборі. Чим швидше обговоримо ситуацію, тим краще, – голос знов належав дівчині в бежевій, вузькій сукні. Вона зняла свій чорний, розписаний білими лініями і мереживом, кардиган і повісила його на спинку стільця. На її сукні була брошка у вигляді сови. Її рухи були настільки естетичні та граціозні, що самі по собі заспокоювали. Поправивши своє хвилясте волосся, вона продовжила:
– Тож ви сядете?
Усі, забарившись, почали сідати по місцям. Я і Мей підійшли до столу і сіли поруч.
– Я – Аннет Уайт. Вважаюсь, Абсолютною Психологинею Старшої Школи, – представилася вона, коли всі посідали, – Особисто я не знаю, де ми знаходимося, та буду рада познайомитись з усіма вами, щоб разом знайти вихід. Хто наступний?
– Абсолютною? – поцікавилась дівчина, що сиділа справа від мене. – Типу як титул в Академії Пік Надії?
– Саме так, я її майбутня студентка. Ви щось про це знаєте?
– Мене звуть Черрі Редберрі. Я теж типу абсолютно крута учениця.
– Так само, – відповів їм я. Інші хлопці та дівчата теж виявились абсолютними.
– Тож виходить, – констатувала Аннет, – що усі ми абсолютні учні, що мають навчатись в Академії Пік Надії?
– Може це вона і є? – запропонував хлоп у червоно-білому спортивному костюмі. – Аго-ов! Вчителі, ви де? Ми вже всі зібрались!
– Вчителі не вийдуть, бо їх тут нема, – сказала Мей. Вигляд в неї був дуже засмучений, вона подивилась на мене і стомлено зітхнула.
– Згоден з нею, – сказав я, – вчителі не залишали б нас в такому становищі. Тим паче хтось пам’ятає як тут опинився?
– Мій останній спогад не чіткий. Але, здається, я вже був у Японії, – відповів один юнак.
Всі навколо замовкли, згадуючи останнє, що пам’ятають. Судячи з виразів багатьох обличь, в голову напрошувались не дуже добрі думки. Я сам вже навіть погано пам’ятаю свій останній спогад. Літак, Японія, хтось сидів поруч. Я знаю, що мав вступити до Академії Пік Надії, але що зі мною трапилось дорогою з аеропорту гадки не маю. Чому ніхто з нас не може згадати?
– Отже нас викрали і промили мозок, – констатувала Мей. – Це не може не розчаровувати.
– Ми всі помремо, нас закатують тут. Ми не виберемось!
“Який же він панікер,” – подумав я, зиркаючи на хлопця недалеко від мене. Звісно кожен тут хвилюється, але такі показові істерики абсолютно зайві. Треба відволікти натовп від нього, щоб активна паніка не розповсюдилась.
– Добре! Тож, продовжимо наше знайомство. Я Адам Уолтер, мій титул Абсолютний Мандрівник. Може хтось із вас дуже наляканий, та хочу запевнити, що я і не з таких халеп вибирався. Давайте, докладемо зусиль, щоб дізнатись про наші обставини побільше. З цією дівчиною я познайомився в коридорі.
Я глянув на Мей, підштовхуючи її розказати про себе наступною, але вона сиділа так, наче намагалась злитись зі стільцем. П’ятнадцять пар очей в очікуванні розглядали її чи то налякане, чи то чимось стурбоване лице. Вона ж у свою чергу свердлила поглядом мене. Невже Мей така сором’язлива? Чи може я щось сказав не так?
– Ем, я Мей Хакухара. І в мене…
БА-БАХ
Не встигла Мей закінчити, як раптово пролунав глухий звук, наче вибухнула хлопавка. Навколо піднявся настільки густий дим, що я ледь міг розгледіти своїх сусідок. Хтось кашляв, хтось впав зі стільця, хтось навіть перелякано кричав. Звідкись почулися виправдання, що хтось в цьому не винуватий. Одним словом, якби я не намагався приглушити паніку раніше, все навколо все-одно мені завадило. Я ж просто сидів за столом як і раніше, намагаючись зберегти спокій, хоча всі м’язи сильно напружились. Хтось сильно схопив мою руку, мабуть це була Черрі.
Через декілька секунд переді мною почав з’являтися силует чогось маленького. «У-ПУ-ПУ-ПУ!!!» – пролунало з того боку. Єдина думка, що заповнила мій мозок – “Якого біса?!”. Стільки нереальних, чудернацьких подій одна за одною, що я вже не знав, що може бути дивніше, але виявилось, що це тільки “розігрів”. Коли дим почав розвіюватися, силует в центрі столу став приймати більш чіткі обриси. Перед нами стояв… ведмідь? Його права сторона була повністю білою, а ліва – чорною з червоним оком у вигляді блискавки і широкою посмішкою, більше схожою на оскал. Він сміявся, піднісши свої лапки до рота. Що це взагалі таке? Воно живе? Сказати, що ми ні чорта не розуміли – це промовчати. Я оглянувся, Мей лежала на підлозі, тримаючись рукою за мій стілець.
– Чесно, це не я! Я нічого не робив! – не вгамовувався той панікер.
– Клас, тихо! – гаркнула дивна істота перед нами.
– Воно розмовляє? – спокійно спитала якась низенька дівчина, піднявши брови від подиву.
– ТА ВОНО З’ЯВИЛОСЬ БУКВАЛЬНО НІЗВІДКИ!!! – крикнув їй панікер. Разом із ним ще декілька людей не могли заспокоїтись.
– Я сказав ТИХО! – дратівливо повторив ведмідь. – Зараз я вам все поясню, мої дорогі учні.
– Учні?! Тобто ми все таки у школі? – запитав хлопець з відеокамерою в руках.
– До цього він начебто сказав “клас”. – підтвердила Аннет.
– Що за нечемні діти! Перебивати старших погана звичка! – докірливо зиркнув ведмідь на хлопця, замахуючись своїми пазуристими лапками.
– Оу, яка мила іграшка! З чого ти зроблений? Можна тебе помацати? – дівчина в рожевому залізла на стіл і почала тискати руками ведмедя, через що той роздратувався ще більше і почав вириватися з її обіймів, вдаривши дивачку в лоб.
– Я не іграшка! Я – Монокума, ваш директор. І так, я досить м’якесенький, бо добре слідкую за своєю бавовною.
Ніхто з нас більше не панікував, не кричав перелякано. Всі просто ошелешено вирячились на іграшкового ведмедя, що веде себе взагалі не як іграшка. Ведмедя, який незрозуміло як тут з’явився і назвався директором.
– Це ж робот, правильно? – спитав хтось з нас.
– Ні, я Монокума. Але дайте мені спочатку все вам пояснити. Ви – надія всього людства, дітки. Кожен з вас є талановитим учнем, тим, хто подарує світле майбутнє цьому світові. Тож від сьогодні та й назавжди ви будете жити в цьому прекрасному, безпечному місці. Можете називати це школою, та я був би дуже, дуже радий, якби воно стало вашим домом.
Голос Монокуми був нестерпно дратівливим. В кожному слові відчувалося знущання, зловтіха. Та мене задівало більш не це, а той факт, що ми взагалі не розуміємо, що за абсурд відбувається навколо.
– А якщо я не хочу? – заперечила одна дівчина. – Я не просила ні в кого безпечного прихистку, і ніхто не може заборонити мені покинути це місце та повернутись додому.
– Ти права, – легко погодився Монокума, – ви всі можете покинути це місце, але я розкажу про це трохи пізніше. Для початку, у кожного є своя кімната, в ній ви знайдете усі необхідні вам речі. Кімнати можна спокійно зачинити та відчинити за допомого персональних планшетів-карток, які ви знайдете у себе в шухлядах. Є кілька правил проживання, всі вони написані в планшетах. Наприклад, під час нічного часу їдальня буде закрита, а також неможна спати деінде окрім як в своєму ліжку. Начебто на цьому все, дітки мої.
– Стривай-но, а про те як нам вийти? – Аннет допомогла підвестись одному хлопцю. – Ніхто з нас не захоче тут жити.
– Точно! Це ж найголовніше, – іграшковий ведмідь оглянув усіх і затягнув павзу, аби ще більше познущатись. – Правило просте – кожен, хто хоче вибратись, має вбити однокласника. От і все, нічого складного. Ще якісь питання?
Монокума окинув усіх нас своїм неживим поглядом, вичікуючи якоїсь реакції. Та як я розумів, рівень нерозуміння ситуації досяг свого апогею. Врешті, я наважився спитати:
– Я не розумію, що означає “вбити однокласника”?
– “Вбити однокласника” – іншими словами припинить його життєдіяльність. Перерізати горло, встромити ножа, вдарити чимось важким по голові, отруїти, задушити, спалити заживо, вразити струмом, випотрошити – підійде що завгодно. Ви обмежені лише вашою фантазією, та правилами. І тільки коли ви втопите всіх ваших однокласників у відчаї, то зможете зі спокійною душею закінчити школу! Ще якісь питання?
– Та що в біса коїться?! – заволала одна з однокласниць. – Швидко випусти мене звідси, тварино!
– Дітки не повинні так кричати. І мають добре слухати що їм говорять. Але я повторю, правило шосте з ваших планшетів: кожен , хто вб’є однокурсника, закінчить навчання, якщо він не буде виявлений. Тобто, хочеш втекти, то в тебе є п’ятнадцять варіантів. Думаю, тепер точно усе, дітки, у мене не так багато часу на вас, будьте розумниками, ведіть себе гарненько та вбивайте. І головне пам’ятайте, я слідкую за вами. До зустрічі!
Ведмідь стрибнув за стіл і зник з нашого поля зору. Усі непорушно стояли, мовчки переглядаючись одне з одним.
– Так, усім потрібно зберігати спо… – почала говорити Аннет, але її швидко перебив один хлопець.
– Що це за лайно зараз було?!
– Дивіться, в того хлопця є зброя!
Галас знов здійнявся, ніби й не вщухав. Всі почали панікувати, сваритись, добре що не битись. Тільки декілька з нас тримали себе у спокої, в тому числі й Аннет, котра навіть пробувала вгамувати інших, але швидко здалась.
– Я не розумію… Так не повинно бути… Чому саме я? – Мей у паніці схопилась за голову і розгублено бігала очима. Вся увага стала прикута до неї, і відчувши тиск дівчина підірвалась та вибігла з їдальні.
– Та ну! – крикнув їй навздогін хлопець у тірольському капелюсі, за спиною якого я помітив сагайдак. – Давайте, бляха, ще розбіжимося хто куди! Невже так важко не панікувати?
– Враховуючи обставини, я б на її місці теж втекла подалі від тебе, ідіоте. – відповіла йому коротенька дівчина.
“Ці сварки можуть пройти ще вічність,” – подумав я. Тож чекати поки особливо галасливі вщухнуть немає сенсу. Деякі з нас вже мовчки пішли з їдальні, і я не бачучи жодної причини гаяти час, теж вирішив піти. Біля виходу мене схопила за руку Аннет.
– Вибач, можна вас попросити знайти ту дівчину, що втекла, і заспокоїти її, або хоча б привести до мене, я з нею поговорю. Просто ви прийшли разом і…
– Та я зрозумів. Власне, я, мабуть, цим би і так зайнявся.
– Чудово! А я поки розберусь з цими, а потім знов зберемося разом і обговоримо ситуацію.
– Хах, щасти тобі заспокоїти їх.
Аннет плеснула в долоні і жваво розвернулася до “однокласників”. В неї є лідерські навички, але сподіваюсь вона не бачить таких у мені.
В коридорі було пусто. Хоч я і не знаю, куди могла подітись Мей, але, сподіваюсь, що інстинктивно вона обрала єдиний відомий їй варіант – це клас, в якому прокинулась. Знайти його для мене не проблема, враховуючи, що ледь не отримав дверима у пику, коли вона виходила. Відшукавши “Кабінет Історії”, я легесенько його відчинив та зазирнув усередину. Мей сиділа за партою, стискаючи голову і, начебто, не плакала.
– Можна?
Ледь здригнувши, дівчина глянула на мене та запросила сісти.
– Ти як? – задав я, як мені здавалось, найтупіше питання. Мей трохи помовчала, розглядаючи червоними очима монітор, який все так само освітлював увесь клас дратівливо-яскравим світлом, та врешті відповіла.
– Я навіть не знаю, що тобі сказати, Адаме. Що я маю чи можу тобі розказати? Я розгублена, ось яка я. – дівчина перевела погляд на мене, дивлячись прямо у вічі. – Ти казав, що твій останній спогад – літак, правильно?
– Саме так, після цього – повний нуль. Ніби салон літака просто деформувався у класну кімнату прямо на льоту. Знаю, це лякає усіх нас, та якщо ми піддамося страху, то хіба стане краще?
– Я не казала, що налякана. Збентежена, схвильована, застана зненацька, але не налякана. Що мені робити далі?
– Не переймайся ти так, ми ж абсолютні, що-небудь…
– Адам. Я не абсолютна, в мене немає таланту. Я звичайна школярка, розумієш?
Це ввело мене в ступор. Коли ми були всі разом у їдальні, то, начебто, усі дійшли згоди, що ми абсолютні учні. І цей факт об’єднував нас – підлітків, яких, судячи з усього, викрали. Може Мей тут опинилась помилково? Чи втрата пам’яті в неї сильніша і вона просто не пам’ятає свій талант? Окей, розберемось з цим пізніше, зараз в будь-якому разі ми в одному човні.
– Не зважай, Адаме. Це мої проблеми, тож я розберусь в них сама. Давай просто підемо до інших, дарма я втекла.
– Чудова ідея, а ще я б порадив поговорити з Аннет, все ж таки вона займається психологією.
Перед виходом, я вимкнув той дратівливий екран з розетки, пірнувши у темряву. Силует Мей у дверях, окреслений холодним, тьмяним світлом, нагадав мені правило “вбий однокласника”. На мить мені здалось, що вся пітьма збирається навколо її погляду, який я відчувала на собі, та вмить вона спитала: “Ти йдеш?” – своїм милим голосочком, і я отямився. Чи зможе атмосфера цього місця роздавити когось і змусити піти на вбивство? Сподіваюсь, що ні.
– Якщо ми піддамося страху, то хіба стане краще? – пошепки повторив я про себе і ми вийшли до коридору.
Додати до улюблених