проклята пристань – тавро на душі дитини.

Маленький хлопчик розгублено дивиться на те, як люті мерці пожирають його батьків. Очі скляніють, ноги вросли в землю і розум не може придумати жодного логічного пояснення тому, чому його батьки загинули жертвами звичайних лютих мерців. Мерці – звийчайні селяни, шкіра обтягує скелет, а саму шкіру скривають шматки сорочок або, скоріше, те, що від них залишилось.

Тупі, з порожніми білками замість очей, істоти, що колись були людьми, зараз пожирають його батьків. А як же він? Чому він стоїть на своїх двух ногах поруч з цими тварюками, чому його ще не розірвали? Рука, що тримає кинутий матір’ю в останню мить її життя талісман, тремтить. Здригається усе тіло, палають легені, болить горло з котрого не вилітає жодного звуку. Що дитині робити далі? Хто-небудь, врятуйте.

Небо гримить, блискавка освітлює п’ятирічного хлопчика, що стоїть посеред кривавого місива, що залишилось від його сім’ї. Дощ остуджує землю і забирає з собою гіркі сльози дитини.

У вухах дзвенить, але він всеодно чітко чує хрускіт роздроблених кісток у пащах мерців, предсмертний хрип і булькання крові від його батька. Можна побачити, як закочуються очі його матері, і як останній подих залишає її тіло. Навркуги пахло хвоєю, і відчувався густий запах крові разом із смердінням мертвих. Хлопчика оточували дупла високих сосен.

“Вей Їн не плач даремно – плачем лиха не виплачеш. А якщо ми коли-небудь покинемо тебе, сенсу плакати вже не буде, ти повинен будеш вижити, ти чуєш мене? Вижити і плекати своє життя так, ніби горе ніколи не торкалось тебе, ніби ти завжди був у цьому світі один. Ти – син Цансе-Саньжень, як би там не було, ти, Вей Їн, маєш нести справедливість та щастя. Допомагай слабким, кохай, не виказуй слабкості, захищай близьких”, – от, що вона сказала йому, коли за день до цього він поранив руку.

Вона, його мати, Цансе-Саньжень, скоріш за все відчувала, що найближчим часом вони з чоловіком помруть. Батько, що спостерігав за ними, тоді лише похитав головою і обійняв кохану дружину, кажучи “не забивати дитині голову”.

Чи було це справедливим, вимагати таке від маленької дитини? Чи мала право мати покласти на нього такий тягар? Чи думала вона про те, як це вплине на дитину, і чи міг він взагалі зрозуміти її слова? Настанови матері стали для Вей Їна пасткою через роки, але цього хлопчик вже ніколи не зможе збагнути.

***

На вулицях проклятого Їліну знову йшов дощ, зовсім як в той день. Не проходило ані дня, щоб згорнута фігура, що сиділа у провулку не згадувала цього. Ганчір’я, в яке загорнулось дитя, зовсім не зігрівало, рани, що він отримав на днях від злих собак боліли, можливо, вони навіть були запалені, бруд та голод не допомагали у виживанні. Відчуття порожнечі і відчайдушне бажання вижити одночасно штовхали хлопця на вчинки, які звичайним дітям здавалися неправильними та бридкими. Але, з’ївши гнилий качан капусти, ти зможеш прожити ще хоча б день, не їм, хто не переймається через таке, його засуджувати.

Люди бувають злими, про це його батьки не попереджали. Не знав маленький А-Їн, що дорослі будуть такими жорстокими з ним, коли він вже не буде дитиною мандруючих, але сильних заклиначів. Посмішка на його обличчі вже не викликатиме розчулення у слуг із заїжджого двору, ті ж люди, яким його батьки платили срібними злитками, побачивши його, відвернуться і навіть імені, як вони говорили «чудової малечі» не згадають. Навіть бабуся, що живе нижче дорогою, та якій колись допомогли його батьки, не пустить погрітися біля вогнища, не дасть ні крихти, дивлячись в обличчя, говоритиме, що ніколи із заклиначами не зустрічалася.

Скільки часу минуло з того дня? Колись акуратно зачесане і зібране в хвостик його матір’ю волосся, тепер було зім’яте і відросло майже до маленьких кістлявих стегон. Вей Їн точно знає, що днями йому виповнилося дев’ять, він пам’ятав, що його день народження відзначався в середині осені, коли листя на деревах жовтіло і починався сезон холодних дощів. Цього дня він зміг украсти в місцевого продавця декілька парових булочок, але собаки були такими ж голодними, як і він, а голодні собаки — злі собаки. А-Їн мало що запам’ятав, лише тваринний страх і крики з благаннями, що він видавав, коли черговий собака вгризався в його ноги і руки, намагаючись відібрати ароматні булочки. А ще запам’ятав, як потім його побачив у тому ж провулку продавець цих булочок, що мовчки відвернувся від пораненої дитини і пішов, зло хмикаючи.

Сріблясті очі дивилися в стіну будинку навпроти і Вей Їн все думав про те, як за стіною вечеряла щаслива сім’я, діти сміялися, а колоди, охоплені вогнем, потроху тріщали, обігріваючи приміщення.

Раптом, над ним піднялася постать чоловіка, він у страху підняв голову і запитально глянув на того, хто стояв над ним. Чоловік був одягнений багато, волосся його закріплювала дорога шпилька, на поясі висів майстерно зроблений меч, ханьфу людини було зроблено з якісної тканини. З чого б такій людині підходити до нього, обірванця з вулиці? Від нього явно неприємно пахло: провівши стільки днів у провулках повних бруду та нечистот без можливості прийняти ванну, він точно виглядав жахливо. Найгірше було тільки те, що він був дитиною. Очі людини навпроти блищали приємним фіолетовим кольором, зовсім як його ханьфу. На секунду Вей Їн подумав, що колись бачив цю людину.

-Вей Їн? – запитав чоловік опустившись навколішки перед Вей Вусянем. “Тож я справді колись зустрічався з ним.”, – промайнуло в голові А-Їна.-

-Т-так, – хрипло відповіла дитина.

Чоловік зітхнув з полегшенням, але насправді це не принесло йому того. Уважно подивившись на дитину дорогих йому людей, щось застрягло у його горлі: хотілося впасти на коліна і благати прощення за те, що шукав так довго, за те, що не зміг забрати раніше і вберегти дитину від проживання на вулиці.

-Я – Дзян Фенм’янь, друг твоїх батьків. Я заберу тебе звідси А-Їн, – чоловік простягнув руку, і Вусяню здалося, що, можливо, тепер він зможе слідувати настанові своєї матері – нести щастя.

***

Не зможе. Він не зможе принести щастя цій благородній сім’ї, головній сім’ї клану Дзян.

Хлопчик ніколи не знав справжньої ненависті до свого першого дня в цьому місці – яскравої, живої Пристані Лотоса. На відміну від похмурого Їліна, Юньмен був усіяний фарбами, звідусіль закликали до себе лоточники. Був уже глибокий вечір, в Їліні в цей час було чутно лише гавкіт і виття ненависних Вей Їну собак та нічний вітерець. Навколо Пристані цвіли лотоси, їхній солодкий аромат осідав у легенях, ханьфу Цзян Фенм’яня пахло лотосами, тепер А-Їн це зрозумів. Альтанки над водою були прикрашені різьбленням лотосів та фіолетовими газовими фіранками, що були акуратно зібрані з обох боків. В одній з цих альтанок сиділа жінка, волосся її було зібране в складну зачіску, насичене фіолетове ханьфу, яке вона носила, майоріло під поривами вітру.

Коли вони з чоловіком підійшли до альтанки, очі хлопчика зустрілися з очима жінки. Тоді Вей Їн вперше побачив людську шалену ненависть.

***

Вона його ненавиділа, Ю Дзиюань, ненавиділа так люто, розривала душу словами, тіло – покараннями. Хотілося кричати. Чим старший він ставав, тим голосніше хотілося кричати, зірвати голос, горлати про свою взаємну ненависть до цієї проклятої жінки. Хотілося дістати меч, розкрити її грудну клітину та розчавити те чорне серце.

Замість крику з грудей виривався лише хрип після того, як його спина була знову понівечена батогом. Цей ненависний батіг, сімейна реліквія, Дзидянь. Кожен удар розходиться струмом по всьому тілу, хочеться виповзти з-під удару, забитися в кут і плакати, плакати, плакати. За що? Хіба було за що? Чому всі заплющують на це очі?

«Бо вони теж тебе ненавидять», — мерзенним шепотом на вухо твердить ця жінка. Її голос пробрався в розум хлопчини, засів там та шепоче, шепоче, шепоче.

Адепти, з якими він навчається – лицеміри, які били його, ще коли він був дитиною та посміхалися, коли бачили його з Дзян Ченом. Слуги, які не розуміли, чому син слуги живе нарівні з дітьми голови клану. Дзян Чен, якого виростила Юй Цзіюань, зробивши собі подібним. Чи варто було проміняти життя на вулиці на життя в цьому акваріумі з піраньями? Можливо, краще було б померти ще тоді?

Було прикро дивитися на те, як із мовчазної згоди Дзян Фенм’яня, Ю Дзиюань труїла хлопця. Прикро було і те, що Дзян Фенм’янь намагався приховати свою бездіяльність за м’яким відношенням. Не дивно, що до п’ятнадцяти років Вей Вусянь помирав щодня, читав стародавні фоліанти в невірному вогні свічки і благав, щоб це закінчилося. Скільки ще ця сім’я руйнуватиме його?

***

-Вей, чортів, Вусянь! Де тебе носить? Матінка сказала бути вчасно! – кричить розлючений Дзян Чен на порозі кімнати Вей Вусяня.

Кімната юнака всипана глечиками від вина, а на ліжку лежить хлопець, чия спина під ханьфу щільно перев’язана. На тумбі стоїть горщик з цілющою маззю, в приміщенні пахне спиртом і лікувальними травами. Сонце ліниво зазирало у вікно, а каскад чорних пасм спадав з краю ліжка. Обличчя юнака було хворого сіро-зеленого відтінку. Розплющивши очі, він повернув голову в бік дверей і прохрипів:

-Вийди, будь ласка, я буду за десять хвилин.

Спадкоємець Дзян, що стояв у дверях, лише похитав головою, списавши стан брата на похмілля, і вийшов.

Вей Вусянь тяжко зітхнув. Спину стягували червоні глибокі шрами від батога, на зап’ястях і стегнах виднілися криваві бинти. Біль охоплював тіло, наче Вей Вусянь палав. Довелося поквапитись, Дзян Чен за дверима пихкав і періодично вигукував слова ненависті. Бинти були замінені, лезо меча, що лежало під ліжком — очищене, але бліде обличчя неможливо було приховати. Може, вдасться перенаправити потік Ци так, щоб надати обличчю живішого відтінку.

Прибравши порожні глечики, хлопець вийшов на свіже повітря.

Вже підходячи до головної зали, можна було почути сварку батьків Дзян Чена. Ю Дзиюань знову кричала на голову ордену, а той намагався вмовити її замовкнути.

-Де цей Вей Вусянь знову?! Скільки ще ми його чекатимемо?! Чому він узагалі снідає з нами?! Він слуга, а ми – пани! – кричала жінка.

-Дзиюань, замовкни, він така ж моя дитина, як і А-Лі з А-Ченом.

-Ах, звичайно, твій син! Як я могла забути?! Все життя тицятимеш мені в обличчя тим, що в тебе є ще один син?!

-Що ти таке кажеш? Припини бруднити пам’ять Цансе та Чандзе! Вони ж були і твоїми друзями, чому ти не можеш прийняти їхню дитину?

-Тоді якого біса дитина друзів посідає у твоєму житті перше місце, а твої рідні діти – лише друге? Цансе-саньжень вже багато років як мертва, а її синок – вилита вона, тому ти так з ним няньчишся – бо любив її!

-Ю Дзиюань! — заревів чоловік.

-Дзян Фенм’янь, хочеш сказати, що я не права? — шипить вона. Жінка повертає голову і, помічаючи у проході сина з Вей Вусянем, показово пирхає та виходить із зали штовхаючи плечем бідолашного хлопчину.

-Голове ордену Дзян, — кланяється Вусянь.

-Ох, А-Сянь, А-Чен, проходьте, не звертайте уваги.

Праворуч від Дзян Фенм’яня весь цей час безмовно сиділа Дзян Яньлі. Ах, точно, Яньлі, та, що знає парубка краще за інших, та, що допомогла йому не збожеволіти. Ця дівчина – немов тиха гавань, в якій можна зупинити свій човен і відпочити. Тиха, ніжна, добра, щира, не виділяється здібностями у заклинанні, не перша красуня, але мила душі і серцю. Його єдина сім’я, сестра та друг. Яньлі ховає очі: їй соромно перед братами за те, що вони стають жертвами батьківських недомовок та ненависті.

Сніданок проходить у тиші, і, закінчивши, усі діти відкланяються. На вулиці по-справжньому весняна погода, сонце пригріває, птахи щебечуть, і з ними майже зливаються шепітки за спиною Вей Їна. Хлопець проходить на тренувальний майданчик і краєм ока помічає Мадам Ю. Сьогодні заняття обіцяють бути жахливими не лише для першого учня ордену.

Вей Вусянь усміхається і намагається не відволікатися на гострий біль, що розтікається по тілу. Як же це набридло. Пані знову прискіпується до нього, адепти знову насміхаються, Дзян Чен знову шипить і ображає.

«Що я, трясця, повинен зробити, щоб догодити вам усім? Невже так складно дати мені спокій!? Ненавиджу це місце! Ненавиджу цей орден! Ненавиджу всіх вас!!! – думає він.

“Сьогодні я, мабуть, покінчу з усім цим”, – остання думка, яка промайнула перш ніж він втрачає свідомість прямо на тренувальному майданчику.

У лікарському павільйоні пахне, очікувано, зборами трав, спиртом та якимись пахощами. Старенький чоловік, головний лікар, дивиться на хлопця з жалем – він знає цю дитину вже років шість. Це він, тоді, коли Вусяня привели сюди, виходжував маленького пораненого хлопчика, наче пташечку з переламаними крильцями. Крила залишаться, а злетіти пташка вже не зможе. Цей лікар робив час від часу компреси на скалічену батогом спину, виписував і робив мазі, а також зберігав секрети хлопця.

-Вей Їн, як ти? — питає він, коли помічає, як тремтять вії юнака.

-Дядечку Лінг?

-Так, ми самі, А-Їн.

-Все добре, е, непогано, що трапилось? – розгублено запитує адепт.

-Ти знепритомнів. Підозрюю, що ти виснажений, як давно ти їв?

-Уранці, за сніданком зі всіма.

-А-їн, справді їв, а не колупався в їжі.

-Я… я не пам’ятаю, можливо, пару днів тому? — хлопець скосив погляд і намагався говорити якомога тихіше.

-О Боги, відпочивай, я принесу тобі щось поїсти. Ти повинен спробувати з’їсти бодай половину миски. Я скажу, щоб на кілька днів тебе звільнили від занять.

-Це не обов’язково. Я поїм, трохи полежу і зможу тренуватися далі. Дядечку, все нормально! – намагався переконати лікаря пацієнт.

Проте, переговорити такого чоловіка, як дядечко Лінг не було можливим, і довелося піти на умови чоловіка, щоб якнайшвидше залишити павільйон лікарів.

Як виявилося, він знепритомнів серед тренування і був доставлений одним з адептів прямо до дядечка. На жаль Вей Їна, про інцидент було повідомлено голові клану, що призвело до чергової сварки між подружжям Дзян.

Вийти з павільйону Вей Їн зміг лише ближче до вечора, на виході на нього чекала Дзян Яньлі. Дівчина ніжно посміхалася йому, а тривога за брата ясно читалася у її погляді.

-Як ти? – м’яко поцікавилася вона.

-Шидзе, ти ж знаєш, як я ненавиджу це питання. Нормально, посплю та пройде! Спасибі, що чекала на мене, і вибач, що налякав. Я, мабуть, піду до себе, немає настрою для посиденьок, — утомлено посміхається він.

-Так, звичайно, А-Сянь, відпочивай більше. Я відправлю до тебе служницю із супом.

-Не варто. Я, мабуть, одразу ляжу спати. Не турбуйся, можеш згодувати Дзян Чену мою порцію. Він розвертається під схвильований погляд сестри і прямує до себе в кімнату.

У кімнаті все так, як і залишилося вранці – у його кімнаті не прибирають слуги, як він і просив. Проходячи повз ліжко, він кидає на нього свій меч. Прямо посеред кімнати скидає чорне ханьфу, що набридло за день, проходить за ширму, де стоїть бочка з холодною водою, і занурюється, не підігріваючи її. Голова гуде від надлишку емоцій, страшно подумати, що він повинен віддати себе ордену Дзян, у відповідь отримавши лише плювок в спину. Мати просила бути вільним, як вона була, та як батько, коли покинув це місце. Дивно, проживши половину життя в Пристані, так жодного разу не назвати її своєю домівкою.

Заплющуючи очі, Вей Їн відчуває запах сосен: такі пахощі стоять у його кімнаті, так пахне його одяг, волосся, він сам. Бинти намокають і під ними помітні глибокі порізи. Сотні, та що там, може й тисячі! Вони гояться, на їхньому місці з’являються нові: це приємно, це допомагає прожити ще день, ще годину, ще хвилину з цими людьми.

Вей Їн простягає руку в бік ліжка і меч, вилітаючи з піхв і прориваючись крізь ширму, виявляється прямо в руці Вей Їна. Ах, Свейб’яню, мій любий друже!

Меч – відображення господаря, дух меча має бути схожим на свого власника, інакше ідеальною духовною зброєю йому не стати. Свейб’янь радісно блищав у руці свого власника, тремтячи від передчуття.

-Пробач, сьогодні, гадаю, буде останній раз, коли я скористаюся з тобою. Захочеш — стань гідною зброєю іншій людині, яку вважаєш за потрібне, захочеш — замкнись. Ти був прекрасний, Свейб’яню, – шепоче Вей Вусянь, погладжуючи лезо свого меча.

Хлопець проводить глибокі рани вздовж своїх вен на руках, дбайливо, наскільки це можливо, а потім опускає меч на підлогу, поруч із бочкою.

-Я ні про що не жалкую, і ні про що не мрію – аби тільки це життя виявилося останнім, – шепоче він, дивлячись на те, як вода в бочці набуває червоний колір.

«Пробач, матусю, я не зміг стати тим, ким ти хотіла мене бачити, це виявилося надто складно», — думає він, заплющуючи очі.

Останнє, що він чує перед тим, як остаточно вислизнути в темряву — тривожний стукіт у двері та голос його милої шицзе.

Додати до улюблених