Якась мара була перед очима—щось холодне, темне. Шкіру огортає плівка із снігу та колючих, мов голка, крапель. І в раз нічого. Нічого немає. Ні холоду, ні снігу, ні мари. За обрієм “нічого” стоїть біла постать: коси довгі, як пазурі, а руки прозорі— кришталеві. Він не бачить її лиця, тільки щось мерехтить на місці очей.
– Хто ти?
Питання проходить повз неї табуном коней; здіймається буревій і постать зникає.
Жар змушує розкрити очі, все горить, а щось холодне проходить по тілу. Це був маленький і вологий носик кошеня. Ясне сонце барвисто грало на чорній шерсті. Легень важкою рукою намацує паперову коробку—кишенькову смерть. Тонкі пальці-леза дражнять великі оченята цигаркою, та лапки не встигають за неї схопитися. Куриво тягнулося аж до самого вікна, до раннього сонечка. Це був його ранковий аромат.
Загиджене пастою та комахами відображення дивилося у карі очі. Тут темно, тільки їх і можна було розгледіти. Ярема ніколи не вмикав тут світла — лампа завжди перегрівалася та падала йому на ноги, а сьогодні не було часу для прибирання підлоги від крові.
Киця сьорбала останки учорашнього борщу. Пальці відривали шматочки хліба та кидали в тарілку — хліб пом’якішав та розтікся.
– Та давай скоріше! Вже майже восьма! — вже третій раз за цю неділю кавова машина не виконує свою роботу. Чаєм будемо снідати; листя чаруюче розгорталося під сильним жаром, а скибка лимону надавала чаю медового відтінку.
Від різких рухів тьмарило у голові, картинка то з’являлася, то кудись тікала. Ледь зав’язав кросівки, Ярема вскочив за сумкою.
– Ледь без тебе не пішов, — він вискочив на двір. Сонце сильніше роз’їдало очі — нічне сидіння за папірцями дало про себе знати. Сьогодні був знаменний день для молодого письменника, але для початку потрібно вирішити з роботою.
***
Нічні пісні на дворі, а в хаті тиха задуха: Ярема скручує собі голову хлопотаннями по дому: кавова машинка не працює, киця залізла на пузатий телевізор і не вспромозі злізти сама, а ще десь дзвонить телефон. То було мелодія геть йому не в постать: дзвінка та дратівлива.
Папір розлітався по хаті, але причинний цього галасу предмет він знайшов. Це був його товариш — підписаний “Віва”
– Чого тобі, Вова. Ніч на дворі, — він провалився на крісло і розслаблено стогнув. На ногах болем царапались кігті.
– І я радий тебе чути. Судячи з усього, ти навіть у постіль не ліг.
– Та от збирався.
– Ну то слухай. Завтра ми с тобою, — Вова витримував паузу та голосно стукотів пальцями, — підемо до писемного клубу!
Ярема з секунду мовчав. Кіт лащився до рук свого господаря і муркотів.
– Клуб. Це ти в інтернеті знайшов? А може нас там вкрадять і все. Не мели дурниць.
– Та годі тобі,— він ображено мовчав.— В інтернеті, і що? Зате там конкурс який, підрив усього, кажу тобі. А головний приз — путівка на море!
– На море? Радше маршрутка до пансіонату у якомусь селі. Та і конкурс — ти хоч знаєш які його умови?
– Ну щось писать потрібно! А ти се вмієш, то давай, спробуй. Завтра на площі після роботи чекаю на тебе. Цьомик!
***
Вітер розносив останні промені сонця по дворам, по щілинами. Вони гарячим паром проходились по оголеній шиї та рукам.
– Ще раз запізнися і вкорочу тобі зарплатню! — Грізна тітка люб’язно помахала йому пишною долонею. Магазинчик вже зачінявся.
На площі було людно: діти бігають коло водограю, десь у затінку їх батьки п’ють холодне пиво. А Вова теж із дітьми бігає — хапає ротом краплі.
– Тебе з садочку випустили? — Ярема саркастично покрутив стегнами та поліз обійняти свого “малого” друга.
– Та я сам втік. Пішли, тутечки він. Недалеко — вони спускались нижче і нижче, туди, куди навіть вітер не заглядав. Це і справді походило на місце, де тебе могли вкрасти: старі, обшарпані будівлі, кожний погляд на тебе. Ярема боязко підправив сумку — тепер ця ідея здавалася йому сумнівною. Та от вже скраю було це товариство: охайна, тиха височінь стояла перед ними. У вікнах було темно, тільки легке світло, як від свічок, пробивалося крізь скло. Людей, по галасу, було багато.
– До речі, не знав, що ти пишеш.
– Та й не пишу, але ж путівки там дві.
– Ах ти ж зараза! — Вова забіг до будинку, а Ярема одразу за ним. Погляди зупинились на цих молодих людях. Бажання поваляти дурня щезло.
– Тепер сядь там і мовчи в тряпочку — він послухав Ярему та пішов до стійки замовити собі чогось гіркого.
Легень одразу пожалкував про рішення бути тут самому, але робити було нічого. Загалом, тут було гарно: ніжні барви були від сцени і аж до самого виходу. Стояв солодкий аромат старого паперу та зефіру; люстра одразу кидалася у очі — була синя та зроблена з багатьох частинок та клаптиків.
Від різкого доторку до плеча хлопець підскочив. Важний чолов’яга з великим капелюхом та дощечкою з анкетами посміхався йому прямо в душу. Від неї у Ярема по шкірі пройшовся холодок.
– Юначе! Не вгледів тебе тут раніше? Новенький, а? А чи пишеш, а? — Ось він вже був схожий на спроможного вкрасти людину. Легень дістав папірець, над яким була спалена не одна цигарка минулої ночі.
***
А показати було і нічого. Він так багато писав, як йому здавалось, а чогось вартого не було. Щось було для себе, щось — для друзів та родичів, а інколи навіть і на свою сторінку можна було викласти. Але там, куди він завтра піде будуть високі люді. Такі ж, як і він — любителі високого, неосяжного. Треба їх чимось вразити. Він вирішив писати про любов. Тема проста, як шкарпетка, а завжди цікава та актуальна. Це його думка.
Про кохання всі пишуть, є навіть цілі книжки на цю тему, а він вирішив помістити все на маленькому клаптику паперу. І в нього вийшло — це його думка.
***
По приміщенню вже ходив гомін про молодика з талантом: «Так, так! Я чув, себто талант, давно таких не бачив!», «І грамотій, а як складає!». Ця думка кралася попід столами, щебетала кожному у вухо: «А он такий гарнюній хлопчик…».
Він і сам не очікував такого, та все ж дуже сподівався на це. Ярема забув про все, як і про чай у дома. Тепер він тут місцева зірка, до одного моменту.
– Добрий вечір до вашого столу.
Елегантний, тонкий дідусь підсів до нього та на щось очікував.
– Добрий вечір. Я Ярема — хлопець протягнув руку для знайомства. Дідусь не квапився зробити це назустріч.
– Миколайович. Кажуть се у вас тут вірш пречудовий. То подивлюся, я ж не як суддя тут.
І серце опустилося до п’ят. Хтось такий поважний заговорив з ним. У місцевої держави він тут був закон.
– Авжеж — Ярема пальцями штовхав папір до Миколайовича, трохи вмочивши його у каву. Він щось там видивлявся, наче і не читав, а через хвилин п’ять Ярем перестав дихати.
– Ти пишеш про наружню вроду, а не про любов. Ти певно ще й і не кохав. Ця тема не твого поля.
І він пішов. Легеню одразу поважчало на душі. Щось тихо грало, щось затухало. Тепер він згадав про “Віву” та шукав його очима, а його і слід пропав.
Кава швидко покрилася плівкою, як і Ярема. Простір віддалявся, а сам він був наче в бетоні — недороблена статуя.
На очі все не як не траплявся Вова. Потрібно було знайти щось яскраве, що б зробилося в очах видніше. Запахло фарбою, Ярема і не вбачав того запаху раніше. То була купка дітей у мольбертів. Та один був статурою старше. Хлопець водив рукою по планшету — рука та пензель повністю зливалися, здавалося, що малює він фарбами зі своєї плоті: холодні, але такі ніжні кольори розтягувалися по всьому полотну.
Таке незнайоме сяйво вимальовувалось с під його руки. Звуків він теж не чув. Чув тільки ляскіт вологим пензлем по банці та ехо від нього. Це ехо поверталося піснею йому до серця. Була навкруги нього якась ширма. Він повернувся на Ярема, мабуть, його очі проїли йому шию, та показав язика. Ярко здивувся та тут почувся рятівний голос зі сцени.
– Добрий вечір в кожний куточок, шановні! — Яремів язикатий знайомий повернувся до того самого важного чолов’яги у капелюсі. Він звабляючи поправляв вуса.
— Всі чули, всі бачили новину щодо конкурсу. Всі знають за призи, два білета до моря! І це вам не якийсь пансіонат, а розкішний, курортний готель, гарне море та все це на цілий тиждень! — У залі почали гомоніти. Ярема уважно слухав, бо інформації від зниклого “Віви” дістати не вдалося. А от группа художників не гомоніла, дітей це не цікавило. Язикатий же так не вважав. Здавалось, він в цьому був більше зацікавлений, ніж усі місцеві “високі” люди.
– Що ж за тема? Все просто — за неділю Ви повинні зобразити одне з най таємничих явищ у людському житті — кохання.
Додати до улюблених