Мейсон пропонує зустрітися у кафе. У Грема тисяча причин відмовити, але він погоджується. Вибирає непоказний ресторан подалі від будинку, замовляє несмачну страву – йому хочеться бути з цією людиною максимально неввічливим.
– Алана просто золото, знайшла мені психотерапевта. Я не вірю в терапію, але моя Марґо каже, що варто піти. Ох, ми на стільки всього готові заради жінок! — каже Верждер. Маска зачуханого невдахи залишається вдома – Мейсон заходить у кафе впевненою ходою, на губах міцно тримається ввічлива усмішка. Або він забув, або в лицемірстві немає більше необхідності. Вілл відчуває м’який укол інтересу – не більше.
— Вам не допоможе терапія, Мейсоне, якщо ви не віритимете в неї.
— Це ж не якась секта. Щось або працює, або ні. Тому я й покликав вас, щоб розпитати про доктора Лектера.
Вілл ледве стримується, щоб не розсміятися. Іронія життя кусає його за п’яти. Всім треба знати про Ганнібала Лектера, ніби він бог якийсь! «Розповісти йому, як від нервового збудження розширюються зіниці у доктора Лектера або як він палить на морозі в одній футболці, і дим оперізує його обличчя, кидаючи мене в прірву? – думає Вілл. – Чи він хоче знати щось менш суттєве?”
— Боюся, тут я безсилий. Свою терапію я обговорювати не хочу, а про чужу нічого не знаю.
Офіціант приносить їжу, і деякий час вони їдять мовчки. На тарілці Мейсона – ні грама м’яса, замість вина він п’є мінералку, і Вілл на мить почувається безглуздо. Брат Марго міняє маски, немов лікар — латексні рукавички: на зміну дружелюбності приходить відчуженість.
— Розумію, але й ви мене зрозумійте, — він ліниво возить листя шпинату по тарілці. — Такій людині, як я, завжди є що сказати психотерапевту. Але чи варто? Чи вміє доктор Лектер зберігати таємниці?
«А ти, Вілле, умієш? Я б повідав тобі свої – за послугу», – залишається невимовленим, але Вілл давиться цим питанням разом з водою. Непомітно — коротке покашлювання, яке можна сприйняти як данину ввічливості. Вони обидва вдають, що так і є. Мейсон замовляє десерт, Вілл відлучається до вбиральні.
Розкажи мені про Ганнібала — і ласкаво просимо до клубу! Грему в клуб зовсім не хочеться, але йому абсолютно точно є що розповісти.
***
Чоловік навпроти – високий і гучний. У нього світле волосся, широка щелепа, дорогий, але потяганий костюм: такий часто можна урвати на розпродажах, або ж раніше у нього водилися гроші, але добрі часи давно закінчилися. Залишився лише костюм. Бруднити такий – суцільне задоволення. Розрізати штанини великими ножицями, скинути піджак на брудну підлогу, перетягнути руки мотузкою, захопивши разом із зап’ястями рукава сорочки.
Спочатку чоловік кричить від злості:
– Що тобі потрібно? Ти хто такий?! – спльовує кров в обличчя своєму викрадачу, сіпається в міцних путах. Він ще не знає, що програв. Що дороги назад немає. Що піца на вечерю була останньою їжею у житті, друга частина «Матриці» — останнім фільмом. Це незнання робить його хоробрим і набридливим — до нудоти.
Після злості приходить страх:
— Т-ти… я не знаю тебе, я нічого н-не робив поганого! Прошу, відпусти мене!.. — він намагається стиснутись у клубок, щоб не відчувати болю. Викрадач схиляється над ним, зачерпує з рани на боці кров та злизує її з латексної рукавички. Його губи брудняться, у розсіяному світлі краплі крові здаються чорними і блискучими, наче агати. Здається, посміхнись він — оголяться гострі ікла, але викрадач не посміхається. На його обличчі жодної емоції. Воно ніби виліплено з найкращого мармуру стародавнім майстром. Це обличчя диявола, обличчя безкровної статуї, в яку помилково хтось вдихнув краплину життя.
Пізніше до страху підбирається відчай:
— Я… будь ласка… просто… убий мене, чого ти чекаєш?! — людина хрипить, з кожним словом кров покидає її тіло. Біль, якщо він існував раніше, давно втратив сенс. Він немов перетік холодним долом до рукояті коротких мечів, які пронизали тіло чоловіка. Рівно десять, безмірно холодних, блискучих у напівтемряві, вони дивляться вгору — чим не колосся, що проростає весною із бруду?
Чоловік не може знати, як виглядає з боку. Білизна шкіри, відтінена червоним покривалом, сталеве сяйво лез, кривава річка з десятком приток, яка огинає тіло нерівним півколом. Досконала, витончена краса смерті.
***
Вони зустрічаються на нейтральній території — у невеликому ресторані, надто дорогому для Ганнібала, надто непоказному для Вілла. Профайлер не встигає на сеанс через вбивство, через тіло, виставлене напоказ у порожній будівлі, через Джека, на обличчі якого лють і відчай сплелися в тугий клубок. «Вони неначе гідра, тільки відрізали одну голову, виросла нова! Та ще яка!» — біснувався Кроуфорд, а Віллу не було що заперечити. Він зателефонував Ганнібалу з тонною вибачень і жахливим головним болем, щоб скасувати сеанс, але доктор Лектер запропонував альтернативу.
– Давайте повечеряємо, Вільяме. Ви розповісте мені про вбивство, я вам – про що захочете, – голос доктора Лектера звучав хрипко і багатообіцяльно – Вілл був не в змозі відмовитися, тому швидко назвав адресу і сховав телефон у кишеню. І тепер вони тут, серед срібла та мармуру, тонких свічок та вишколених офіціанток. Коли профайлер помічає, наскільки Ганнібалу дискомфортно, його біль слабшає.
— Джек Кроуфорд дуже багато від вас вимагає.
— Не думаю, що йому знайоме поняття «надто».
Вілл хмикає. Дріб’язкова розмова тече розмірено, ніби часу до сьогоднішнього вечора не існувало зовсім. Ганнібал розповідає, як їздив на полювання, питає, як поживає Алана — жодного слова про вбивство, адже він заради цього приїхав сюди. Чи ні? Вілл відчуває, як головний біль повертається. Світ ніби крутиться і тремтить, укладений у блискучі грані склянок і золотий обідок фігурної вази, у спокійну усмішку доктора Лектера, розсип зморшок біля його очей і похмуру сірість костюма. Один невірний рух — і всесвіт згорнеться, а біль… Його не буде зовсім.
Профайлер опускає погляд – біла пігулка на білій, прикрашеній ліліями, серветці.
– Знеболювальне. Ви кепсько виглядаєте, Вілле. Давайте відвеземо вас додому.
«Додому – це до вас чи до мене?» — ледве не питає Грем, але на мить пітьма опускається на повіки, хтось випускає срібну стрілу, яка прошиває череп наскрізь, і Вілл забуває про все. Він тягнеться до голови, щоб витягнути цей біль, висмикнути його разом із життям, але пальці хапають порожнечу.
Коли він розплющує очі, світ складається з півтонів і сяйва. Світляна пляма лежить праворуч, кидає на стіну довгу, пряму тінь. Вілл лежить на ліжку в незнайомій кімнаті, прохолодне повітря пахне старою шкірою, свіжою білизною і чимось різким, але ледве вловимим. Він не вдома. І не в лікарні. Думки вертяться в мозку, немов ліниві, товсті риби, але профайлер більше не відчуває болю. Він стирається з пам’яті разом з усім, що було після того, як офіціантка подала меню та склянку води.
Вілл готовий обманюватися, що Пекло виглядає саме так: кремовий килим зі старими слідами кетчупу, книжкові полиці, забиті догори дисками, журналами та книгами в м’якій палітурці, вініловий програвач на потертій тумбочці. Кімната виглядає незатишною пародією, дешевим номером у готелі – ніяк не будинком. Коли диявол відкриває двері, у профайлера перехоплює подих.
Ганнібал виглядає стривоженим – зовсім небагато. На ньому той самий костюм, що був у ресторані, волосся розпатлане. Він ставить на тумбочку склянку з водою і сідає на край ліжка.
— Радий, що ви отямилися.
***
Вілл не пам’ятає, що було “до”. Не розуміє, що відбувається «після». Густий кисіль думок перекочується в голові, наче лялька-неваляйка. Грем хапається за голову, щоб зупинити рух, але нічого не відбувається. Він почувається хворим. Розбитим. Безпорадним. Останній пункт огидний і хвилюючий, адже доктор Лектер робить курячий суп, поступається своїм ліжком, сидить поруч, поки напад нудоти не минає, стереже його сон, притулившись до ліжка.
На ранок Віллу здається, що він продовжує спати. Він абияк збирає себе в купу, подумки повторює: «Мене звуть Вілл Грем, зараз середа, двадцять восьме лютого, я в будинку Ганнібала Лектора, і зі мною все гаразд». Профайлер довго чистить зуби – чоловік у дзеркалі дивиться насторожено, втома фарбує його обличчя сірістю. Після цього він перевіряє пошту. Беверлі скидає фото та деякі матеріали, пише: «Ніхто не міг додзвонитися до тебе, а потім слухавку взяв якийсь чоловік і сказав, що ти неважливо почуваєшся. Невже це те, про що я думаю?”
Це безумовно не те. Це зовсім, абсолютно інше, але Вілл відповідає «дякую, не варто занепокоєння» і крокує на кухню.
— Я втомився, те вбивство… — навіщось пояснює профайлер, Ганнібал тільки киває. Коли Вілл каже “дякую”, доктор Лектер завмирає з кухлем кави в руках, на його обличчі примарою проступає жаль.
– Не варто, Вільяме.
Вони снідають у тиші, але рано чи пізно Ганнібал починає говорити, Вілл відповідає, поки розмова не перетікає у звичне русло, поки профайлер не відчуває, як ворушаться його губи, язик торкається піднебіння, разом з повітрям викочуються звуки.
– Десятка мечів. Карта таро, що обіцяє біль, нещастя, сльози та страждання.
— Так, але якщо перевернути…
— Якщо комусь вона і принесла успіх і прибуток, то явно не Адаму Лангерту. Нещасний був живий ще кілька годин, поки не помер від крововтрати, — Вілл здригається, ніби від протягу, ніби від гучного ляпаса, і потім піднімає повний спокою погляд на Ганнібала. — Вбивця точно знав, куди й як устромити лезо, щоб рана була не смертельною.
— Дивовижна увагу до деталей, ви не вважаєте?
Вілл вважає. У вбивстві не було ні логіки, ні співчуття — суцільна жорстокість, прихована під маскою краси. Вбивця безперечно зробив це заради задоволення, тільки заради задоволення кого?
Чужі почуття проникли в голову профайлера легко, без зусиль — потік спокою, впевненості та ледь вловимого задоволення закружляв його і викинув геть, тільки-но останній ніж устромився в білу гладь спини. Вбивця ніби запрошував Вілла на спектакль — сідайте, містере Грем, ось-ось почнеться. Пізніше Джек запитав, чому Вілл так швидко закінчив. Він тільки пирхнув: правда була надто абсурдною. Вбивця віддав профайлерові рівно стільки, скільки хотів – відміряв і склав під ноги кривавим підношенням.
— Останнім мечем він розтрощив хребет, щоби жертва не могла рухатися. Або не зіпсувала композицію. Назвати цю людину звичайним психопатом язик не повернеться, — Вілл весь час дивиться Ганнібалу в обличчя, спостерігаючи за найменшими змінами, але їх немає. Спокійне, нудне обличчя доктора Лектера кривиться і посміхається де належить, слухняно відкриває рота і відповідає Віллу, як і раніше, шпильками і напівнатяками. Мимоволі профайлер ковзає поглядом на шию Ганнібала — чи не залишилося сліду зубів під коміром сорочки? — але крива тінь лягла на шию і плече Лектера, наче зброя.
— Думаєте, він вбиває без конкретних цілей?
— Ні, мета в нього є, але… я поки не знаю, яка.
Ганнібал задоволено хмикає і ніби ненароком повертається до світла — червоний півмісяць зубів на мить оголюється під коміром сорочки і ховається, немов справжній місяць за хмарами. Вілл відчуває, як невідома сила витягує всі кістки з його тіла. Нестерпно боляче. Нестерпно гаряче. Доктор Лектер дражниться навіть зараз, коли вони обговорюють чужу смерть. Особливо зараз.
– Думаю, це не останнє вбивство. Він не заспокоїться, поки не покаже світові… щось.
– Світові?
Вілл ловить погляд Ганнібала і посміхається:
— Якщо одну людину можна вважати таким.
Додати до улюблених