Аріні я нічого не розказала.
«Давно пора було її викинути, — сказала дівчина, побачивши зранку у смітнику черешню. — А то би мушки завелись. Тільки миску шкода». Я кивнула і повернулась до сніданку. Мені теж було шкода — ми купили її на новосілля три роки тому, здається, на останні гроші. Аріні сподобалась форма, мені — золотий обідок.
Я ходила весь день, немов у передчутті біди. «Гей, ти через миску так засмутилась? — запитала Аріна ввечері, коли мій поганий настрій вже неможливо було ігнорувати. — Давай нову купимо? Може, в Велмарті досі такі продають».
Ми зібралися у магазин, але завила сирена. Це мене, на диво, заспокоїло — страх смерті пересилив усі інші тривоги. Поки ми сиділи у коридорі — правило двох стін, все таке — Аріна розповідала про роботу і сварку з мамою. Я слухала, схиливши голову на її плече. Від її хрипкого голосу мені робилося спокійно, хоча від слів — боляче.
— Вона знову питала, коли я заміж вийду. Уявляєш? Каже: стільки ще будеш з подружкою квартиру знімати? У вас в ту однушку і хлопця не приведеш. Я їй кажу, що ти моя дівчина, а не подружка. А вона тільки фиркає, і далі за своє, — Аріна копнула босою ногою черевик біля дверей — йому завжди перепадало, коли вона нервуваала. — Дістало.
Я б мала сказати щось, але ця розмова була стара як світ. Після дзвінка до мами Аріна щоразу гуділа весь вечір, наче вулик. Емоції її були кусючими бджолами, а слова — медом. Я мед ненавиділа. Але хапала його ложками, поки потреба Аріни у розмовах не вщухала. Потім ми кохалися так голосно, щоб усі сусіди знали: ми не просто подружки, що разом знімають житло.
Цей раз не став винятком. Коли Аріна виговорилась, полізла цілуватися. Її губи були прохолодними і солодкими від желейок, які ми їли перед тим, язик — гарячим. Нігті дряпали мою спину — так, як я люблю; волосся лізло до рота — так, як я ненавиджу. Коли вона зняла з мене футболку, наші смартфони синхронно прогуділи «відбій повітряної тривоги». Повітряна тривога, може і відбій, а ось моя внутрішня — навпаки, привіт.
— Зроблю нам чаю, — сказала я, вдягаючись. Аріна подивилась на мене темними від збуждення очима — у них завжди в такі моменти було щось вразливе і неспокійне. «Наче океан перед штормом», — любила говорити я раніше, але тепер мені стало чомусь дуже лячно. Я втекла на кухню, заховала думки за шумом чайника. Нічна візитерка ніяк не йшла з голови. Її голос, різкі рухи, голодний погляд… Заплющувала очі — там вона, відкривала їх — і лютилась, що траки немає.
— Одарко, що коїться? — запитала Аріна, коли закипів чайник. Вона рідко називала мене на ім’я, ще рідше — схрещувала отак руки на грудях. Серйозна, наче справжня доросла з підручників або стокових фотографій. — Ти сама не своя з вчорашньої ночі. Поганий сон?
Одного разу мені наснився кошмар, і я не могла спати майже місяць. Зараз зі мною трапилося дещо гірше кошмару — моя заповітна мрія.
— Усе добре, — відповіла я. Наплела щось про головний біль і надокучливих клієнтів на роботі. Сором палив мене зсередини, наче печія, живіт крутило. Аріна повірила. Обійняла мене, сходила в магазин біля дому по чіпси і мій улюблений сидр, а потім ми допізна дивилися серіал. Ідилія, просякнута брехнею.
Вночі я встала з ліжка, як тільки Аріна заснула. На цей раз взяла телефон, вдягнула шкарпетки. Футболку змінила на піжаму — баба завжди казала, що перед гостями треба нормально виглядати. Просиділа на кухні, як дурепа, до шостої ранку, так і заснула на кріслі. Трака не прийшла. Хоча я наготувала їй пакунок з їжею і підперла шибку — щоб вікно випадково не закрилося від вітру.
Мені хотілося написати в чат жильців, чи не пропали у кого цієї ночі продукти, та нас з Аріною і так сусіди не любили: два роки тому ми не скинулися на квіти для клумби і не ходили прибирати біля каплички перед Великоднем. І якщо перше сусіди ще могли стерпіти, то друге поставило хрест на нашій репутації. Тому питання відпадає. Але як дізнатися, чи приходила трака? Може, її вбили. Чи якась магічна ракета знищила її дім. Або ж вона вирішила триматися подалі від надокучливої людини, яка сама не знає, чого хоче.
— Не чула, як ти зранку встала, — сказала Аріна, перш ніж піти на роботу. — Ти ж до обіду любиш спати.
— Шумно було, от і прокинулась. Кляті сусіди і їх вічний ремонт, — брехня сходила з моїх вуст все легше і легше. Наче я була створена для неї.
*
Наступної ночі мені пощастило. Або ні — це як подивитися. Трака пробралася на кухню і шмигнула до холодильника. Щось турбувало її, раз вона не помітила мене в найтемнішому кутку.
— Гей, хочеш горішків? — прошепотіла я і вийшла на світло. Трака зашипіла — зовсім як велика худюща кішка, але одразу ж заспокоїлась. Смикнула з моїх рук горішки, принюхалась і відкрила пачку.
— Передумала? — запитала трака. Я спантеличено почухала голову. — Щось не бачу дорожньої сумки і сльоз на очах, — пояснила вона. — Значить, ти передумала йти.
А вона — не любителька довго ходити довкола!
— Я хочу піти, але… не можу, — почала виправдовуватися я, наче хтось мене змушував йти, наче це було моїм обов’язком. Трака байдуже дивилася на мене і гризла арахіс. — Тут усе моє життя. Аріна.
— То візьми її з собою, — знизала плечима трака. Для неї все було просто. — Або лишайся тут.
Я мимоволі похитала головою:
— Не можу.
Це було схоже на сеанс терапії. Але зізнаватися траці, що я хочу отримати все: і дівчину та комфортне, звичне життя, і мандрівку у фентезі-світі, я не могла. Вона ж подорожувала через портал у інший вимір, щоб добути трохи їжі — це не було пригодою.
Це я мала б запропонувати їй залишитися. Не найбезпечніше місце у світі, та все ж у нас поки що є їжа. Але книжок про магічних істот, що потрапляють у наш світ, майже не пишуть — хто таке читатиме? Дракон не може винайняти житло і спивається; ельфа запрошують на роботу в модельний бізнес, і він повільно задихається у мегаполісі; тіфлінга цькують за роги християни. Нічого цікавого. «Траці тут буде погано, — запевняла я себе, — інакше вона б знайшла спосіб лишитися, а не бігала туди-сюди через портал. А от мені буде у її світі добре». Голос в моїй голові звучав не надто впевнено.
— А шляху назад точно не буде? Якогось таємного порталу, що розташований у лігві дракона? Чи міфічного артефакту, який доставить тебе куди завгодно?
По обличчю траки важко було зрозуміти, про що вона думає, але на цей раз мені вдалося. «Дурепа, — було написано на гострому личку, — яка ж ця землянка дурепа, ще й на казочках схиблена». Мені не було що заперечити.
— Краще б ти взагалі не погоджувалась, — буркнула я. Раптом обличчя траки стало дуже серйозним, у очах на мить блиснуло й згасло щось вороже.
— Ти не розумієш, правда? — промовила вона тихо і дуже повільно. — У вас, людей, все не так. Ви все любите ускладнювати.
Я чекала, коли вона скаже ще щось, пояснить, але трака тільки лускала горішки і голосно невдоволено сопіла. У будинку навпроти хтось увімкнув світло в одній квартирі, за декілька хвилин — у ще одній. Через відкрите вікно долітали приглушені голоси — чоловічий, жіночий і пискливий, ледь чутний дитячий. Трака від крику мимоволі зіщулилась, стала зовсім крихітною.
Так ми просиділи хвилин двадцять — небо посіріло, пачка з горішками — спорожніла. Трака зім’яла її і заховала в кишеню: «Пригодиться». А потім вилізла через вікно — тільки її і бачили. Мені хотілося побігти за нею, хоч одним оком глянути на той портал, але трака була швидшою за мої бажання.
Коли я повернулася в ліжко, Аріна не спала. Сиділа, обклавшись подушками, і гортала соцмережі.
— Ось і ти, — тільки й сказала вона. — Скажи правду, в тебе хтось є? З нею ти говориш ночами?
Легше було збрехати про зраду, ніж пояснити Аріні правду. Я ненавиділа брехати. Але правда стояла поперек горла і заважала дихати. Я не могла викашляти її з себе, наче мушку, що випадково залетіла до рота. Але й проковтнути не могла. Ми з Аріною ніколи не брехали одна одній. Хіба в першу зустріч, коли сказали, що гетеро.
Я сіла на край ліжка, взяла її за руку — її пальці були крижаними і вологими, як і завжди, коли Аріна хвилювалась. Вона не заслуговувала на брехню. Але мій страх був сильніше чесності.
Всі дивляться на дітей божевільних із затаєним співчуттям. Я пам’ятаю погляди тіток на батькових похоронах. «Дівчину чекає така ж доля, — казали їх очі, — вона вже божеволіє. Ви тільки гляньте на її зелене волосся. І ці залізки у носі!» Аріна була не такою. Та все ж розповідати їй було лячно — раптом це дійсно галюцинації?
— В мене нікого немає. Клянуся. Дай мені трохи часу, добре? Я все розкажу, просто поки не знаю, як.
Аріна висмикнула руку, відсунулася.
— Ти розумієш, що зараз тільки гірше робиш? Ми ж не діти, нахєра ці загадки?!
Я й сама не знала. Тільки й робила останні дні, що шукала відмазки. Для Аріни — чому не можу розказати, для траки — чому не можу піти з нею. Для себе — щодо всіх речей на світі. Колись на моєму надгробку так і напишуть: «Все життя шукала відмазки, а потім померла». Перед смертю відмазатися не вийшло.
— Вибач мене, — сказала я. Аріна сиділа навпроти і важко дихала. Її очі — звичайні, людські — були сповнені тої ж вразливості, що й у траки. — Я тобі не зраджую. Я не потрапила ні в яку секту і я не зливаю русні інформацію. Повір мені… будь ласка. Це все, що я прошу. Аріно…
Хотіла сказати: «Люблю тебе», але це жахлива фраза під час сварки. Одна з найгірших.
— Скажи, що не потрапила в халепу.
— Я не потрапила в халепу, — чемно повторила я. — Клянуся.
Аріна поцілувала мене в чоло — це було нашим жестом примирення. Обійняла так, що дихання перехопило, і повалила на подушки. Її серце голосно-голосно гупало поверх мого, гаряче дихання лоскотало вухо.
Ми лежали у задушливій тиші і слухали, як за вікнами прокидається місто. Вороняче каркання, шум автомобілів, що виїжджали з підземної парковки. Заспані людські голоси і бадьорі — собачі. Аріна так і заснула, втиснувши носа мені десь за вухом. «Ти ж марила іншими світами, бо була зовсім одна. Ні кохання, ні друзів, — думала я. — А тепер в тебе є Аріна. І друзі, хоч вони зараз й далеко. І з бабцею стосунки налагодилися після смерті батька. Та й на роботі дівчата нормальні. Чого тобі ще бракує, дурепо?»
Всередині наче хтось кришталеву вазу розбив — уламки розлетілися по всьому тілу, сяйливі і гострі. В кожному кришталику — відповідь, але спробуй витягни її з-під шкіри. Я колупала їх, один за другим, поки не вибрала останній із серця.
«Я пробувала двадцять п’ять років стати щасливою у цьому світі, — прийшла відповідь. — Але в мене нічого не вийшло. Ні терапія, ні красиві речі, ні найкраща у світі дівчина не допомогли. На цей чужацький світ — остання надія».
Додати до улюблених