Субота, 23 жовтня, 1971 рік.
– Тебе просто ніколи не вчили?
Ремус знизав плечима, втомлений і роздратований. Минув тиждень з того уроку Польотів, і Сіріус знову застав його на самоті зненацька. Він щасливо сидів на своєму ліжку і гортав один з журналів Джеймса про квідич – йому подобалися рухомі картинки, нехай навіть він все ще не розумів правила гри, зате це було єдиною в Гоґвортсі річчю, яка була схожа на телевізор.
– Мене вчили, – відповів він і перегортаючи сторінку, сподіваючись, що Сіріус зрозуміє натяк і звалить. Той цього не зробив. Ремус закрив журнал. – Мене вчили, – повторив він, – я просто не вчився як слід. Коли я дивлюся на слова, мені здається, що я бачу не те, що бачать інші. Це не має жодного сенсу; всі літери постійно рухаються і змінюються на папері. Вчителі казали, що я просто тупий.
У притулку святого Едмунда ніхто ніколи не переживав через відсутність у нього домашньої роботи. Вчителі практично її не задавали, тому що все одно її ніхто не виконував. Більшість хлопців мали проблеми: вони або не могли, або не хотіли навчатися. Все одно ніхто не чекав від них нічого іншого.
– Але як ти робиш це тоді? – Сіріус нагадував йому собаку, що вчепився в кістку.
– Роблю що?!
– Ну… все! Усі завдання тут, у Гоґвортсі.
Ремус дивився на нього, як на дурного.
– Сіріусе, я нічого не роблю. Якщо ти ще не помітив, я щовечора ходжу на покарання.
– Так, це я знаю, – Сіріус махнув рукою. – Але пару днів тому на уроці Зілль та Настійок я бачив… ти нічого не записував, навіть не дивився в підручник чи на дошку, але ти все одно ідеально підготував усі інгредієнти для лікувального зілля від бородавок – Слизоріг дав тобі п’ять очок!
Ремус відчув, що червоніє, згадуючи це. Він не звик отримувати похвалу від учителів.
– О, це було легко, – він похитав головою. – Слиззі розповів нам, як його варити, на попередньому уроці, я просто запам’ятав.
– Чорт забирай, тоді ти повинен мати просто блискучу пам’ять.
Ремус знизав плечима. Мабуть, так і було. Вчителі в притулку святого Едмунда не раз говорили, що для такої дурної дитини, як він, у нього просто неймовірний словниковий запас.
Тепер Сіріус уп’явся в стіну, очевидно, занурившись у думки – Ремус практично міг бачити, як працюють гвинтики в його мізках. Іноді Сіріус був для нього абсолютно закритою книгою. А іноді його можна було прочитати до сміху легко.
– Якби ти міг читати, ти був би таким же вправним, як я і Джеймс. Навіть краще.
Римус пирхнув:
– Ти такий скромний, Блек.
– Але це правда! — Сіріус проігнорував сарказм Ремуса, все ще літаючи в хмарах. — Ти працюєш паличкою куди природніше за нас, і якщо твоя пам’ять така хороша, як ти говориш… — він закусив нижню губу. — Тримаю парі — для цього існують заклинання.
Ремус засміявся.
– Ти збираєшся вилікувати мене заклинанням?
– Чому ні?
Ремус уже думав про це; звісно, думав. Але він краще за всіх був знайомий з обмеженнями магії. Зрештою, він мав шрами, які не можна прибрати, і раз на місяць він переживав кошмар, який ніхто не міг зупинити.
– Магією такі речі не виправиш, – прямо сказав він. – Інакше чому Джеймс носить окуляри?
– Мені здається, що для зору є заклинання, – сказав Сіріус. – Можливо, вони просто не варті зусиль, або занадто небезпечні, чи складні чи щось таке.
– Але ж справа не тільки в читанні, – заперечив Римус. – Пишу я теж кошмарно. Я надто повільний, і почерк зовсім не розібрати.
– Ну ось для цього безумовно існують заклинання, – впевнено відповів Сіріус. – Ти можеш зачарувати своє перо, я бачив, як мій батько робить це, коли пише офіційні документи. Зазвичай, його почерк дуже нерозбірливий.
Ремус розгубився. Сіріус, схоже, не збирався здаватися. Він закусив губу.
– Тобі яка до цього справа взагалі?
– Ти мій друзяка-мародер! Ми не можемо дозволити, щоб ти ходив на покарання щодня. Що якщо слизеринці завдадуть удару у відповідь? Нам знадобиться твій злий розум для наших витівок! – його очі блищали. – До речі, про покарання, я припускаю ти ще не зробив домашнє завдання з Історії Магії?
– Ні.
– Гаразд, тоді давай почнемо з неї, – Сіріус зістрибнув з ліжка і почав ритися у своїй валізі.
– Ні. Ти не робиш за мене домашнє завдання, – запротестував Ремус, теж підвівся і склав руки на грудях.
– Ти до біса правий, не я. – відповів Сіріус, дістаючи важку книгу. То була «Історія Магії». Ремус впізнав її за розміром та формою. – Я просто хочу освіжити свої знання, тільки й всього. Отже, я буду сидіти тут і читати історію вголос, тому що це допомагає мені вчитися, і якщо ти випадково утримаєш дещо з цього в цьому твоєму величезному мозку, тоді я нічого не зможу з цим зробити.
Ремус всміхнувся:
– Тобі, що, зайнятися більше нема чим? Де взагалі Джеймс?
– Стежить за тренуванням Ґрифіндора з квідичу, – Сіріус вмостився на своє ліжко і відкрив книгу. – Він сподівається потрапити в команду на наступний рік, тож намагається набратися досвіду. Пітер, звичайно, пішов за ним. Так, а тепер помовч, я намагаюся вчитися, – він прочистив горло. – “Історія Магії. Авторка Батільда Беґшот. Розділ перший: Стародавній Єгипет. Звичаї та ритуали Імхотепа”…
Так він і продовжував. Ще і ще. Ремус деякий час стояв, намагаючись вирішити, чи варто йому просто вийти зі спальні, грюкнувши дверима. Але потім він зрозумів, що насправді не такий уже й злий — на Сіріуса взагалі важко було злитися, і неважливо, як сильно той його бісив. Тому Ремус сів на ліжко і почав слухати. Виявилося, що історія не така вже й нудна, якщо знаєш основи. До того ж Сіріус читав натхненніше, ніж професор Бінс.
Його голос був гучним і чітким, він жодного разу не запнувся на складному слові чи фразі, ніби читав цю книгу сотню разів. Одного разу Ремус чув, як він говорив Джеймсу, що вільно розмовляє грецькою і латиною — сім’я Блек, очевидно, була відома подібними речами.
Він читав розділ за розділом, від кривавих єгипетських заклинань воскресіння і зашифрованих грецьких оракулів до чарівних месопотамських жриць. Стародавній світ ніби оживав й відкривався у свідомості Ремуса, і незабаром він виявив, що лежить на ліжку, закинувши руки за голову і заплющивши очі, і дозволяє Сіріусу вести себе крізь віки.
Зрештою, той зовсім охрип і майже шепотів, читаючи. Навколо них згустився вечір, і спальню залило золоте світло сонця, що заходило. На середині “П’ятого розділу: Тиберій і досягнення давньоримської бойової магії” Сіріус дозволив собі прокашлятися і опустив книгу.
– Здається, сьогодні я більше не зможу читати, – прохрипів він.
Ремус розплющив очі та сів прямо, кліпаючи.
– Нічого, – тихо сказав він. – Уже час вечері, я вмираю з голоду.
Вони обидва піднялися, потягнулися й пішли вниз.
Джеймс і Пітер чекали на них за ґрифіндорським столом на своїх звичних місцях.
– Як тренування? – спитав Сіріус, осушивши келих гарбузового соку. Його голос майже повернувся до норми, лише звучав трохи напружено.
– Чудово, – радісно відповів Джеймс, встромляючи вилку в ковбаску і намагаючись зачерпнути нею пюре. – Чому ти не прийшов?
– Домашка, – відповів Сіріус, поливаючи власне пюре підливою.
До кінця вечері Джеймс розповідав їм про тренування з квідичу, крок за кроком, перераховуючи всіх гравців у команді, відзначивши сильні та слабкі сторони кожного, описавши їх методи гри і що він зробив би, щоб їх поліпшити. Час від часу Пітер втручався зі своїми власними думками, які особливо не відрізнялися від слів Джеймса.
Пудинг сьогодні був із пісочного тіста, який не любив ні Сіріус, ні Джеймс. Ремус думав, що вони були божевільні, і сприйняли їх несмак як доказ їхнього снобізму. Він з’їв би їх пудинги теж, але Пітер дістався до них першим, присунувши тарілки до себе.
– У мене є солодощі, – запропонував хлопець, порившись у кишені мантії і діставши великий паперовий пакет. – Мама надіслала, пригощайтесь.
– Дякую, Піт! – вони залізли в пакет, радісно риючись у шипучих бджілках, шоколадних жабках та бобах “Берті Ботс” на кожен смак. Ремус теж взяв трохи, доки їх усіх не почало нудити.
– Яку домашку ти робив? – спитав Джеймс, відсторонено чухаючи підборіддя. – Я думав, що ми зробили все на цей тиждень.
– Так, але я, ем-м, відставав з історії. Довелося повернутись і згадати дещо, – Сіріус теж почав чухати ключицю.
Дивлячись на них, Ремусу також захотілося почухатися. Його долоням стало так лоскотно, ніби по них пробігла якась комаха. Він раптом згадав сверблячий порошок і опустив погляд.
І мало не закричав. На його долонях з блискавичною швидкістю зростала темна густа шерсть. Він трансформувався! Але до повні було ще далеко – як це можливо?! Він так різко підвівся, що мало не впав назад. Йому терміново треба було бігти – і швидко!
– Що таке, Люпине? – Джеймс злякано на нього подивився.
Ремус подивився на нього, а потім на Сіріуса. У них обох теж росла шерсть – темне волосся проступило на обличчях, руках і на кожному шматочку відкритої шкіри. Він беззвучно скрикнув і пройшовся язиком по передніх зубах – ніяких іклів.
– О, чорт візьми… – сказав Джеймс, теж дивлячись на себе і на друзів. – Що відбувається?!
– Пітер, – гаркнув Сіріус, обличчя якого практично зникло під шерстю. – Ти певен, що це твоя мама надіслала солодощі?
Пітер, який ще не встиг узяти жодної цукерки, витріщався на них, червоніючи.
– Ну, я маю на увазі… я думав, що вони від неї… вони прибули сьогодні вранці…
– Піт! – застогнав Джеймс. На них уже дивилися люди, повертаючись і підштовхуючи один одного. Незабаром весь зал перешіптувався і показував на трьох занадто волохатих грифіндорців.
Багато хто хихотів, але, звісно, ніхто не сміявся голосніше Северуса Снейпа за столом Слизерину.
– Піднімайтесь! – Сіріус підвівся, задерши свій пухнастий ніс з аристократичною величчю, що було ще смішніше в цій ситуації. – Ідемо до лікарняного крила. Придумаємо план помсти пізніше.
Поки вони виходили з Великої зали під загальний сміх, Ремус скривився від сорому, закриваючи своє обличчя руками. Кожен його дюйм тепер був покритий тією самою блискучою чорною шерстю. Йому це не здавалося таким смішним, як Сіріусу та Джеймсу.
– Я ж казав, що вони завдадуть удару у відповідь, – пробурмотів Сіріус.
Нотатка від перекладачки:
Редакторка перекладу: Равлик-павлик
Авторка фанфіку: MsKingBean89
Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010
Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1
Додати до улюблених