Вівторок, 5 жовтня, 1971
Наступна повня майже не відрізнялась від попередньої. Цього разу вовк був, мабуть, більш неспокійним, тому що Ремус прокинувся з більшою кількістю глибоких подряпин.
– Вони швидше гояться, якщо їх обробити перекисом водню, – порадив він мадам Помфрі, яка метушилась з ним у прохолодному ранковому світлі.
– І ще швидше, якщо використати магію, – усміхнулася вона, змахнувши своєю паличкою. Порізи зрослися у Ремуса на очах, і він, шокований, втупився на рожеві сліди.
– А шрами ви можете прибрати? – з надією спитав він. Вона з сумом похитала головою:
– Ні, Ремусе, ці не можу, мені шкода.
– Нічого, – зітхнув він і почав одягатися. Цього разу він приніс форму з собою, залишивши її в тунелі перед дверима будинку, щоб не повертатися у вежу. Він зустрінеться з іншими лише на першому уроці, і нехай вони гадають, де він був.
– Ти можеш не йти сьогодні на заняття, – сказала мадам Помфрі. – Якщо ти сильно втомився. Я можу написати записки.
– Я хочу піти, – відповів він. – Все не так погано, чесно.
Помфрі серйозно подивилася на нього.
– Не так погано зараз. Боюся, трансформації стануть ще гіршими в міру твого дорослішання.
– Ви вже доглядали таких, як я? – він хотів запитати це вже давно, але не знав, як.
– Ні, любий, ти перший відомий мені учень у Гоґвортсі, якого…
– Вкусили?
– Якого вкусили, – вдячно прийняла вона. – Але запевняю, я знаю, що роблю. Я дуже багато читала на цю тему.
– Ви маєте на увазі, що є книги? Про таких людей, як я?
– Ну, звичайно, – здивовано сказала мадам Помфрі. Вона присіла на ліжко, поки він закінчував одягатися. – Хочеш, я дам тобі почитати одну з них?
Він подумав і похитав головою.
***
Першим уроком була Трансфігурація, але Макґонеґел не призначила йому покарання за те, що він не зробив домашнє завдання – вона, очевидно, вирішила бути більш поблажливою під час повного місяця. Щоправда, змусила його пообіцяти принести виконану роботу на наступний урок і він погодився, сподіваючись, що це звучало щиро. Джеймс, Сіріус і Пітер провели половину уроку, намагаючись привернути його увагу, але він вдало їх ігнорував, доки Макґонеґел не почала погрожувати розсадити всіх чотирьох.
Проте Ремус знав, що йому нікуди не подітися дорогою на чари. Треба було йти коридором не менше п’яти хвилин.
– Отже? І де ти був?! – випалив Сіріус, ідучи ліворуч від нього.
– Ніде, – відповів він, намагаючись прискоритись.
– Ой, та чого ти, – просив Джеймс підходячи з правого боку. – Розкажи нам! Це те саме місце де ти був минулого місяця?
– Можливо.
– Знову на покаранні? – спитав Пітер, намагаючись встигати за ними. Ремус прокляв себе за те, що не подумав про це – покарання було б ідеальним прикриттям.
– Ні.
– Тоді де?
– Дивись, куди йдеш, напівкровко!
Ремус був надто зайнятий, ухиляючись від запитань, щоб дивитися, куди він йде, тому він випадково зіткнувся із Снейпом, який виходив з-за повороту. І без того заведений, Ремус спробував пройти повз, штовхнувши його плечем.
– За собою дивись, Слинявусе.
Снейп не зрушив з місця і спробував штовхнути його у відповідь. Мальсибер вийшов зліва від нього, загрозливо нависнувши над нижчими хлопцями.
– Я знаю, що це ви були в наших спальнях тієї ночі, – прошипів він. – Усі ви.
– Так? Доведи це. – Джеймс хмикнув, склавши руки.
Губи Снейпа скривилися.
– Поки не можу. Але я доведу. І обіцяю, що ви отримаєте своє.
– Ой, дивись, ми всі тремтимо від страху, – відповів Сіріус, притулившись до стіни, наче йому все це набридло. – Будь такий люб’язний, звільни нам дорогу.
– Це була твоя ідея, так, Блек? – протяг Снейп. – Чи твоя, Поттер? Точно хтось із вас. Петіґру дуже боягузливий для цього, а у вашого дорогоцінного Люпина явно не вистачило б мізків…
Ремус стиснув кулаки. Він помітив, що Снейп стиснув свою паличку – напевно, той знав усілякі прокляття. Джеймс навчив Ремуса парочці, але зараз він був надто засліплений люттю, щоб згадати хоча б одне.
– Рухайтесь, джентльмени, – раптом над коридором пролунав високий голос. Це був професор Флітвік, який вийшов із класу, щоб подивитися, що тут відбувається. – Северусе, ви закриваєте прохід, а ви четверо зараз маєте бути у моєму класі. Тож нумо.
Ремусу було жарко і неспокійно до кінця уроку чарів, хоча зазвичай це був його улюблений предмет. Тут було більше практичної роботи чарівною паличкою, ніж читання чи письма, і в нього часто виходило навіть краще, ніж у Джеймса та Сіріуса. Не знаходячи у собі сил заспокоїтися, він запускав свої подушки через весь клас, немов ракети, замість того щоб обережно
провести їх через обручі, які Флітвік повісив біля стелі.
Вони вже кілька тижнів працювали над чарами левітації, й Пітер був єдиним, кому вона все ще не вдавалася. На думку Ремуса, проблема Пітера була у відсутності уяви. Джеймс і Сіріус обидва були впевнені в собі, а він вже давно зрозумів, що для більшості базових заклинань потрібна була тільки впевненість. Сам Ремус відчував, що зможе виконати будь-яке завдання,
яке здавалосьдосить простим. А ось Пітер переживав за все. Він читав і перечитував свій підручник, намагаючись відтворити складні діаграми замість того, щоб просто повторювати рухи за Флітвіком.
– Думаю, ви всі зможете левітувати цю книгу до кінця тижня, – сказав Флітвік наприкінці уроку. Книга була величезною, приблизно вдвічі меншою за крихітного професора, і навіть у дорослої людини напевно не вийшло б віднести її далеко – Тож готуйтеся до невеликого тесту ваших умінь.
Пітер застогнав, коли вони почали збирати свої речі.
Ремус заспокоївся до обідньої перерви, але все ще не міг до кінця контролювати свою магію навіть у другій половині дня і був радий, що вони мали лише Гербалогію та Історію Магії Йому було цікаво, справа була в його поганому характері – його завжди було легко вивести з себе – чи в повній фазі місяця. Ремус завжди після трансформації був сповнений енергії, навіть до того, як дізнався, що може чаклувати. Зараз його чарівна паличка тремтіла в руці, як перешкоди в телевізорі. Він спробував по-швидкому начаклувати Люмос, поки ховався в туалетній кабінці на перерві, і трохи очі собі не випалив.
Можливо, книга, про яку згадала мадам Помфрі, могла б розповісти йому про це більше, але він це вже не дізнається. Мабуть, у бібліотеці можна було знайти інші книжки, але Ремус не перевіряв. Він добре знав саме слово “лікантропія” – навіть краще, ніж хотілося б – і навіть міг його написати, якби добре зосередився. Але він не наважувався. Ремус жив у страху, що коли він напише його або скаже вголос, то якимось чином всі навколо дізнаються про його секрет. Та й взагалі, подібні речі краще зберігати лише у своїй голові.
***
Четвер, 7 жовтня, 1971 рік
Зараз було особливо важливо зберігати свої секрети при собі, бо за Ремусом спостерігали. Макґонеґел, яка все ще вигинала брову, коли бачила, що він нічого не пише на уроках, мадам Помфрі, яка завжди намагалася змусити його зайти в лікарняне крило для швидкого огляду, і Снейп, який все ще нестямно лютував через те, що досі не міг зрозуміти, як могла статися ця витівка з сверблячим порошком. Можливо, Ремус впорався б із цією увагою, якби не четверта людина, яка спостерігає за ним.
Цей спостерігач був набагато вишуканішим, набагато менш прямим у своєму нагляді, але тим не менш все одно помітним. Сіріус. Спочатку Ремус вирішив, що він йому просто набридає – частина тієї ролі, яку вони з Джеймсом розділяли. Їм потрібно було знати все і про всіх. Вони постійно розповідали Ремусу та Пітеру про інших людей — батько того не отримав підвищення в міністерстві кілька років тому, тому такий зараз ходить у дешевому одязі; проти прабаби Міранди Трап якось проводили розслідування про незаконне використання любовного зілля, і зараз ніхто навіть чай не п’є в них у гостях; професор Слизоріг знає про темні мистецтва набагато більше, ніж показує, і, на жаль, його Слизоклуб був відомий тим, що випускав найвпливовіших темних чаклунів.
Звичайно, вони нічого не знали про Ремуса, і спочатку він вирішив, що саме тому Сіріус так уважно за ним спостерігає. Але він ніколи нічого не питав прямо, і якщо йому було цікаво дізнатися про сім’ю Люпина або про його дитинство, то це був особистий інтерес, який Джеймс не поділяв. Ремус взагалі помітив, що Джеймс рідко спостерігав за іншими людьми – він вважав що краще, щоб інші люди спостерігали за ним.
На щастя, ніхто більше, здається, цього не помітив. Сіріус був дуже хитрим у цьому плані. Лише дуже зрідка, Ремус відчував на собі уважний погляд його блакитних очей. Той навіть не бентежився, коли Ремус ловив його на цьому – лише пом’якшував свій погляд привітною усмішкою, і Ремус проти своєї волі усміхався у відповідь.
Цього четверга вони закінчували домашнє завдання у вітальні – ну, Джеймс закінчував домашку Ремуса, бо свою давно зробив. Він запропонував це в обмін на те, щоб Ремус навчив його заклинанню Обфускейт, і, незважаючи на свою гордість, Ремус погодився. Він правда не хотів отримувати ще одне покарання з Макґонеґел, а Джеймс добре вмів підробляти почерк інших людей.
Сіріус закінчував своє есе, і написав уже п’ятнадцять зайвих дюймів про використання крил золотоочок в трансформаційних зіллях – плюс діаграми. Книги були розкидані по всьому столу, який вони зайняли, упереміш з чорнильницями та сувоями пергаменту. Пітер намагався змусити яблуко полетіти у смітник за п’ять метрів від них. Поки що він міг тільки підняти його в повітря, але потім воно тремтіло і падало назад на стіл.
Пітер засмучено скуйовдив волосся і знову заглянув у книгу.
– Ти зможеш, Піте, не хвилюйся, – пробурмотів Джеймс, не відриваючись від есе Ремуса. – Спробуй ще раз.
– Я намагаюся, – застогнав Пітер. – Я впевнений, що вся справа у помаху палички. Я роблю його неправильно… У книзі написано “плавний рух у вигляді змії”, але я не розумію… – він змахнув паличкою в повітрі. Ремус перервав його.
– Не так, – прямо сказав він. – Рух має бути схожим на літеру “S”. Дивись, – він виконав заклинання, без зусиль піднявши яблуко в повітря і акуратно відправивши його в смітник.
– На букву , “S” ти певен? – насупився Пітер. Він направив свою паличку на зім’ятий аркуш паперу на столі, – Вінґардіум Левіоса! – вимовив він і змахнув паличкою, повторюючи рух, який йому показав Ремус. Звичайно, листок хитко злетів угору, а потім з трохи меншою грацією полетів у кошик, відбиваючись від боків, коли він впав на дно і приземлився біля яблука. Пітер завмер з широко розплющеними очима: – Я це зробив! Схоже на букву “S”! Чому вони просто не написали так у книзі?
– Молодець, Піте, – похвалив Джеймс, піднявши погляд усміхаючись. Він зняв окуляри та потер очі. – Тобі треба бути учителем, Ремусе.
Люпин пирхнув, сором’язливо відводячи погляд. Джеймс продовжив:
– Я майже закінчив есе, мені лише треба дещо перевірити, можеш подати підручник з Теорії Магії Ваффелінга?
Ремуса пробило холодним потом. Намагаючись не панікувати, він подивився на купу книг, на які вказував Джеймс. Одна з них точно була про Зілля та Настійки – на обкладинці був намальований казан. А ось про що були інші, можна було гадати нескінченно. Здавалося, що золоті та срібні букви на кожній обкладинці переміщувалися й крутилися перед його очима. Може, варто подати будь-яку книгу, навіть якщо виявиться, що це не вона? Він у розпачі кинув погляд на Джеймса, який перечитував те, що написав. Пітер був занадто зайнятий, левітуючи речі в сміттєвий кошик, щоб помітити занепокоїння Ремуса. Він опустив погляд, закусивши губу.
Сіріус тихо прокашлявся і нахилився до столу. Він мовчки постукав по одній з книг вказівним пальцем, не дивлячись на Ремуса. Він невиразно впізнав великий чорний том, оббитий шкіряною палітуркою. З вдячністю він схопив його й передав Джеймсу.
– Дякую, друже. – відсторонено подякував той, повертаючись до роботи. Сіріус продовжував писати, ніби нічого не сталося. Ремус відчув, як у нього палають щоки.
Нотатка від перекладачки:
Редакторка перекладу: Равлик-павлик
Авторка фанфіку: MsKingBean89
Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010
Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1
Додати до улюблених