Ремус знов почесав голову, потім ніс, який все ще кровив. Це продовжувалося з минулого вечора, коли його вдарив один хлопець. Якщо чесно, Ремус вдарив його першим. Але цьому хлопцю – Малкольму Вайту – було чотирнадцять років, і він був вдвічі більший за одинадцятирічного Ремуса. Малкольм пожартував щодо того, що Римус йде в спеціальну школу для відсталих дітей, і мав за це поплатитись.
Тепер Ремус виблискував синцем під оком, чому був зовсім не радий. Усі у новій школі подумають, що він хуліган. Хоча, з іншого боку, він був хуліганом.
Наглядачка ляснула його по руці, щоб він прибрав її від голови, Ремус насупився у відповідь. Вони стояли в величезному касовому залі на Кінгс-Крос і дивилися на дві платформи. На одній був номер дев’ять, на другий номер десять. Наглядачка знову подивилася на лист у своїй руці.
̶ Заради Бога, – пробурмотіла вона.
̶ Ми маємо бігти в стіну ̶ сказав Ремус. – Я ж вам казав.
̶ Не кажи дурниць, ̶ відповіла та. – Я не буду нікуди бігти.
̶ Тоді я піду один. Залиште мене тут.
Ремус тільки наполовину повірив Дамблдору, коли той пояснив, як потрапити на платформу дев’ять та три чверті. Але потім йому почали приходити посилки, в яких він знаходив дивні книги і дивний одяг, і всілякі інші дива на кшталт пір’я та пергаменту. Дамблдор був дуже щедрий. За останній місяць він, як і обіцяв, подарував Ремусу купу предметів, які знадобляться йому в новій школі та які можна було знайти в запасах вживаних раніше речей Гоґвартсу. І тепер Ремус ладен був повірити всьому, що скаже старий.
У його володінні ніколи раніше не було стільки речей, і він був навіть радий, коли Наглядачка замкнула все у своєму кабінеті, щоб інші вихованці притулку нічого не вкрали. Зараз усі вони були втиснуті в стару, обшарпану валізу, яку йому довелося нести, обхопивши обома руками, щоб вона не розвалилася.
̶ Я не збираюся тебе ніде лишати, Люпине. Просто почекай тут, поки я знайду когось, ̶ Наглядачка вирушила у бік каси, хитаючи своєю великою дупою з боку в бік. Ремус озирнувся навколо і облизнув губи. Це міг бути його єдиний шанс.
Він рвонув убік стіни щосили, міцно замружившись, поки наближався до залізних турнікетів. Але ні в що не врізався. Атмосфера навколо нього змінилася, він розплющив очі та виявив, що стоїть на абсолютно іншому пероні, оточеному людьми. Ні, не людьми. Чарівниками.
Сам поїзд був просто величезним. Розкішний та старовинний. “Гоґвортс-Експрес”. Він притис валізу до себе, закусивши губу. На пероні було повно дітей його віку та старших, але всі вони були тут зі своїми сім’ями. Деякі плакали, поки їх обіймали та цілували стурбовані мами. Він відчував себе дуже маленьким і самотнім, і вирішив, що буде краще якнайшвидше потрапити в поїзд.
У вагоні він не зміг дотягнутися до багажної полиці, тому вибрав порожнє купе і поклав валізу на вільне місце поряд із собою. Він спостерігав за людьми на пероні через вікно, пригорнувшись лобом до холодного скла. Йому було цікаво, чи всі діти були із сімей чарівників. Йому було цікаво, чи траплялися у когось із них такі епізоди, як у нього. Навряд чи – ні в одного, схоже, не було шрамів. Багато хто був у нормальному одязі, як і він (хоча, звичайно, без усіх цих дірок та латок), але деякі носили довгі темні мантії та високі гострокінцеві капелюхи. У багатьох дітей були сови або коти у переносках. Він навіть бачив дівчинку з маленькою ящіркою на плечі.
Він нервував все сильніше і сильніше, шлунок болісно стиснувся від думки, що незважаючи на слова Дамблдора про те, що він буде серед “своїх”, йому так само буде не місце в Гоґвортсі, як і будь-де.
У цей момент він зрозумів, що хтось з перону дивиться і на нього. Це був хлопець його віку, високий і худий, але не настільки худорлявий як Ремус. У нього були темне волосся, набагато довше, ніж у будь-якого іншого хлопчика, витончені кучері падали йому на плечі, трохи завиваючись на кінцях, високі вилиці, великий рот і яскраві блакитні очі під чітко окресленими бровами. Коли він побачив, що Ремус дивиться у відповідь, то вигнув одну чорну брову, ніби питаючи: «І на що ти витріщаєшся?»
Ремус підклав язик під нижню губу, щоб підборіддя випнулося, й скорчив потворну пику.
Той хлопець грайливо всміхнувся і показав йому обидва середні пальці. Ремус майже засміявся.
̶ Сіріусе, що ти таке витворяєш?! Ану швидко сюди, — у полі зору з’явилася грізна відьма з такими ж, як у сина, бровами і відтягла його подалі від вікна. Хлопець закотив очі, але послухався і вони розчинилися в натовпі.
Ремус відкинувся на спинку шкіряного сидіння і зітхнув. Захотілося їсти, залишалося сподіватися, що поїздка буде не надто довгою. Наглядачка загорнула йому з собою два сухі бутерброди з сиром і солоними огірками і яблуко, але вони не надто його приваблювали.
Ще через кілька хвилин двері його купе відчинилися, і всередину ввійшла дівчинка. Проігнорувавши Ремуса, вона підлетіла до вікна, притиснула носа до скла і почала несамовито махати своїй сім’ї, що стояла на пероні. Вона була маленькою і блідою, її яскраво-руде волосся було заплетене в тугу косу. Обличчя було опухле від сліз.
Вона продовжила махати, навіть коли поїзд рушив, і її батьки махали в відповідь, посилаючи повітряні поцілунки. Поруч із ними стояла, склавши руки, дівчинка з незадоволеним обличчям. Коли поїзд повністю від’їхав від станції, руда дівчина сіла навпроти Ремуса, глибоко зітхнула і подивилася на нього величезними зеленими очима, що блищали від сліз.
̶ Прощатися так жахливо, правда? ̶ У неї був акцент людей середнього класу.
̶ Ем-м, так, мабуть, ̶ зніяковіло кивнув Ремус. Йому не дуже подобалися дівчата. В його притулку були тільки хлопці, і єдиними жінками в його житті були Наглядачка та шкільна медсестра — і обидві вони здавалися йому злими старими сучками. Дівчинка з цікавістю його розглядала.
̶ Ти теж з родини маґлів? Мене звуть Лілі.
̶ Ремус, ̶ ніяково відповів він. ̶ Мій батько був чарівником, але я його не знав… Ну, виріс я з маглами.
̶ Я повірити не могла, коли отримала листа. – вона тепло усміхнулась, трохи підбадьорившись. – Я не можу дочекатися, щоб побачити власними очима, як там усе насправді. А ти?
Ремус не зміг вигадати, як їй відповісти, але йому й не довелося. Двері знову відчинилися, і якийсь хлопчик зазирнув усередину.
В нього було темне волосся, як в того хлопця, якому Ремус скорчив гримасу, але воно було абсолютно пряме, довгий ніс і невдоволено насуплені брови.
̶ Ось ти де, Лілі, я тебе скрізь шукаю, ̶ сказав він, окинувши Ремуса. зневажливим поглядом. До яких Ремус вже давно звик.
̶ Севе! ̶ Лілі зістрибнула зі свого сидіння і кинулася хлопцеві на шию. ̶ Я так рада тебе бачити!
Той зніяковіло поплескав її по плечу, його щоки ледь помітно почервоніли.
̶ Пішли до мого купе, там купа місця.
– О… – Лілі озирнулась. – Можна Ремус теж піде? Бо він тут зовсім один.
̶ Не думаю, – цей хлопець, Сів, знову окинув Ремуса з голови до ніг уважним поглядом. Бандитська стрижка, поношені джинси та футболка, вживана валіза. – Там не так багато місця.
Ремус утиснувся в спинку свого дивану і закинув ноги на сидіння навпроти.
̶ Тоді провалюй. Я й не хотів іти в твоє ідіотське купе, ̶ він навмисне витріщився у вікно.
Лілі та цей хлопець пішли. Ремус опустив ноги назад на підлогу і зітхнув. За межами його купе було галасливо. Він чув верески і сміх, вухання сов і плач деяких юних учнів. І знову залишився відгородженим від інших. Він вже почав думати, що то його доля. Можливо, коли він приїде в цей Гоґвортс, його знову змусять спати одного в клітці.
Раптом у двері постукали ̶ швидко і ритмічно ̶ і вони знову відчинилися. Ремус ще сильніше втиснувся в спинку, коли в купе увійшов хлопець із дружнім виразом обличчя, копицю темного волосся, у великих круглих окулярах, посміхаючись від вуха до вуха.
̶ Привіт, ̶ простяг руку Ремусу. ̶ Перший курс? Я також. Мене звати Джеймс, а це Пітер, ̶ він кивнув головою у бік низенького хлопчини, який увійшов за ним.
Ремус потиснув Джеймсові руку. Йому раптом стало легко і спокійно, вперше тугий вузол у його животі почав слабшати.
̶ Ремус.
̶ Можна ми тут сядемо? Всі інші купе вже зайняті, а Пітера нудить від потяга.
̶ Не правда, ̶ пробурмотів Пітер і сів навпроти Ремуса, насторожено його розглядаючи. Його обличчя було блідим, майже зеленим. Він витер долоні об свої штани і втупився в підлогу.
̶ Ти вже знаєш, в якому гуртожитку будеш? ̶ одразу запитав Джеймс.
Ремус похитав головою. Він нічого не знав про гуртожитки. Це що там, де вони будуть спати?
– У яких були твої батьки? – наполягав Джеймс. – Вони вчились у Гоґвортсі?
Ремус повільно кивнув.
̶ Мій батько вчився. Але я не знаю, в якому гуртожитку. Моя мама не вчилася. Вона нор… вона маґелка.
Пітер раптом підняв очі?
̶ Ти напівкровка?
Ремус безпорадно знизав плечами.
̶ Замовкни, Петіґру, – шикнув на нього Джеймс. ̶ Наче це має значення.
Тільки Ремус збирався запитати, хто такі напівкровки, як двері відчинилися в черговий раз. Це був той гарний хлопець, який показав йому два середні пальці на пероні. Він швидко оглянув присутніх.
̶ Ніхто з вас, сподіваюсь, мені не родич, чи не так? – спитав він, трохи розтягуючи слова. Він мав таку ж вимову, яка притаманна вищому класу, як Пітер і Джеймс. Ремусу раптово це все перестало подобатись, знаючи , що вони вважають його звичайним і напівкровкою, щоб це не значило.
– Впевнений, що ні, – відповів Джеймс з усмішкою. – Джеймс Поттер, – він знову простягнув руку. Хлопець, легко потиснув її у відповідь.
– Поттер, це добре. Батько заборонив мені розмовляти з тобою, – з такою самою усмішкою він сів поруч із Ремусом. – Сіріус Блек.
Нотатка від перекладачки:
Редакторка перекладу: Равлик-павлик
Авторка фанфіку: MsKingBean89
Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010
Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1
Додати до улюблених