Наступного дня після нападу культистів ми з Лідією (або скоріше саме я) все-таки вирішили вирушити в курган біля села. Відчинивши двері, нас зустріли дерев’яні сходи. Поборивши своє небажання спускатися такою ненадійною стародавньою конструкцією, я спустилася вниз. Лідія йшла одразу за мною. Оглянувши кімнату, я знайшла якийсь дорогоцінний камінь. Ми рушили далі. Після коридору з заваленою колоною, нас зустрів драугр, що стояв у ніші в стіні. Оживати він, схоже, не збирався. Та й броні зі зброєю на ньому не було. Раптом звідкись збоку я почула голос.
– Йди звідси. Йди звідси. Іди. Іди. Іди.
За закритими ґратами я побачила ту саму примару, заради якої ми поперлися в цей курган.
– Це що, одна з примар? – запитала Лідія, трохи налякано.
– Він самий. Тільки не дуже він схожий на норда. – відповіла я.
– Може, це той самий Вінделіус, про якого говорив Вілхельм?
– А це вже більше схоже на правду.
Відповідала я, не відволікаючись від огляду приміщення. Навпроти зачинених ґрат, з іншого боку кімнати була ще одна невелика кімната з важелями, столом і нішами в стінах.
– Туди нам треба. – сказала я і увійшла в ту кімнату.
На столі лежала книга під назвою “До початку епохи людей” і купа інших застарілих книг. Акуратно взявши одну з них, я побачила, що тексти і навіть деякі замальовки в ній все ще збереглися. Щоправда, мені вартувало зусиль, щоб не порвати її.
~ Текс. У грі застарілі книги були суто сміттям, яке потрібне було тільки як декорації. Думаю, якщо я збиратиму такі книги, у майбутньому можна запрягти того ж Урага, орка-бібліотекаря з Колегії магів, щоб він їх досліджував. Аж раптом знайдеться щось цікаве. Тим більше, що з моїм інвентарем вони не зіпсуються ще більше. Навіть там, де слова стерлися, можна спробувати поновити текст якимись реагентами. Не може чорнило пропасти з паперу безслідно.
Зібравши все це добро, я почала оглядати важелі.
~ Бля. А тут пастка може спрацювати. Я не пам’ятаю, який важіль відкриває ті ґрати.
– Один із цих важелів відкриє нам шлях далі. Пастки, швидше за все, у стінах. – в цей момент я оглянула підлогу, стіни та стелю прямо біля входу. – Тут нам нічого не загрожуватиме. Потрібно якось опустити важіль, перебуваючи тут.
– Навряд у нас вийде. – сказала Лідія. – Навіть ті важелі, які використовуються постійно, досить тугі. А цим уже кілька тисяч років.
– І то правда. Доведеться ризикнути. Механізм не спрацює одразу. Буде трохи часу, щоб забратися сюди.
– Все одно це небезпечно.
– Краще, ніж піти ні з чим. Та й у нас із цього приводу є одна перевага. Навіть якщо підстрелить, не відкинемося.
Не довго думаючи, я смикнула перший важіль, що попався, і забралася в безпечне місце. Скрегіт механізмів знаменував те, що щось спрацювало і в цей же момент закрилися грати на вході до кімнати.
– Ну, то це не він. – констатувала я і навмання смикнула другий важіль.
Знову скрегіт механізмів і зі стін полетіли стріли. Насилу мені вдалося відскочити в безпечну зону.
– Може таки якось думатимеш перед тим, як смикати? – запитала Лідія.
– Та не боїсь, все буде гаразд. – Сказала я і, переконавшись, що нічого в мене більше не встромиться, смикнула третій важіль. На цей раз відкрилися всі грати.
– Ось бачиш? Я професіоналка.
Лідія скорчила недовірливе обличчя і ми рушили далі. Пройшовши коридорами, ми нічого корисного не знайшли, зате натрапили на ще одну решітку. Я смикнула важіль збоку від неї, грати відкрилися, я вже збиралася входити, як раптом за міліметр від мого живота проходить кілька списів. Дивом вони мене не проткнули.
– Професіоналка, кажеш? – з легким глузуванням сказала Лідія.
– Ти як зі своїм таном розмовляєш? Бач яка смілива. – відповіла я, обернувшись до неї.
~ Пиздець!! Ледве не обісралася. Я так реально могла на ці списи нанизатися.
Ми ввійшли до невеликої кімнати. Оглянувши полиці на наявність якогось лута і, нічого не знайшовши, ми відчинили наступні двері. Знову невеликий коридор, що веде до сусідньої кімнати і раптом на вході в кімнату з’являється данмер-примара і відразу хуярить мене блискавкою.
– Бля!! Сука!! Лідія, йобни його!!
Удар Лідії змусив Данмера припинити атаку, а далі дії були дуже стрімкими. З кинджалом і магічними оберегами на такій короткій дистанції, упираючись у кам’яний стіл, у нього не було особливо шансів проти Лідії. Хоча варто визнати, боровся він дуже непогано, навіть якось зміг кинджалом парирувати атаку меча. Нордка пронизала його і той повалився на землю. Одразу ж дівчина підбігла до мене.
– Катріно, з тобою все гаразд? – стривожено запитала Лідія.
– Та начебто. Розумію тепер, як бути електриком.
– Що? Яким ще електриком?
– Забий. Це професія у моєму старому світі.
– Ніколи не бачила примар. Не думала, що вони можуть боротися як живі люди.
– Примар, кажеш? А ти оно туди поглянь.
Лідія обернулася туди, куди я вказала пальцем. Там лежало цілком собі матеріальне тіло данмера, що спливало кров’ю.
– Що? Але як це можливо? – здивовано спитала дівчина.
– Зара, постривай. Пояснення, гадаю, он у тій книженції. Бля. Нічому мене життя не вчить. Я й досі навіть оберіг не активувала.
Я дістала з інвентаря томик заклинання і, відкривши, активувала його. Книга зникла, розчинившись у блакитному сяйві подібному тому, що йде від антимагічних бар’єрів при активації цього заклинання. Піднявшись з холодної кам’яної підлоги, я підійшла до столу, де лежав щоденник того самого Вінделіуса. Із записів у цьому щоденнику я переконалася, що історія цього данмера не відрізняється від тієї, що була у грі. Однак один момент не давав мені спокою ще у тому світі.
– Цей Вінделіус живе тут уже приблизно рік. Замутив зілля, що робить його схожим на привида. – пояснила я Лідії. – Можливо, колись воно нам знадобиться, тож візьмемо з собою. Проте є у його записах нюанс.
– Який нюанс? – запитала Лідія.
– Ну ось дивись. Всі записи тут датовані 200 роком 4 ери, а ось остання – 1050 роком 1 ери. Та й сам він називає себе в ній вартовим цього кургану.
– Може просто збожеволів?
– Ні, ну це 100%. Але чи тільки це? Чому 1050 рік 1 ери?
З цими думками ми покинули курган, забравши попередньо все, що було в тій кімнаті. Робити тут не було чого, адже всі багатства кургану знаходилися за дверима, відкрити які можна тільки відповідним їй драконячим кігтем на кшталт того, що я повернула Лукану. Повернулися ми, звісно, в таверну.
– Пам’ятаєш, ти мені заливав про ваш місцевий курган? Думаю, це чтиво буде тобі цікаве. – без жодних церемоній вивалила я Вілхельму.
– Ану покажи. – відповів той і почав читати. – Не вірю… Не вірю! Цей Вінделіус, виходить, все вигадав? А ми повірили, як дурні. Ну, щонайменше я можу віддячити тобі за турботу про нього. Якщо ти не приймеш плату, то прийми подарунок.
Я не встигла навіть нічого відповісти, як він пішов до однієї кімнати, а звідти виніс пакунок.
– Тримай. – сказав він мені, передаючи згорток.
– Це те, про що я зараз думаю? – спитала я, обмацуючи вміст.
– Так. Думаю, він тобі стане в нагоді, якщо ще раз захочеш зазирнути в курган.
– Звідки він у тебе?
– Колись я разом із другом ходив у цей курган. Ми знайшли цю штуку в одній із кімнат. Лежав там замотаний у тканину в одній із урн. Я випадково розбив її, а там виявилося це.
– Але… Чому ви ним не скористалися?
– Ми чули багато легенд про цей курган і, зізнатися, побоялися. Якби все було просто, у нордських руїнах не пропадали б мандрівники. Навряд цей курган – виняток.
– А чому мені віддаєш?
– Мені ця річ не потрібна. Я чув від Кліммека, що ти та, кого нещодавно покликали Сивобороді. За однією легендою, в глибинах кургану заховано щось пов’язане із силою драконів.
– Здогадуюсь навіть, що. Слухай, а ти, я дивлюся, обізнаний у легендах, пов’язаних з курганом. Чи є щось, пов’язане з 1050-м роком 1 ери?
– Зацікавилася останнім записом? Навіть не знаю. Курган дуже давній. Багато легенд про нього вже давно загублено. Можливо, стародавні норди залишили духа-охоронця, який і вселився у Вінделіуса. А може і просто збожеволів.
– Якщо раптом згадаєш щось, розкажи мені під час наступного візиту. Цікаво, таки. Та й хотілося б знати, що на нас вилізе, коли ми захочемо туди проникнути.
Раптом від розмови нас відвернув захеканий хлопчина років 15.
– Ви Катріна Фенікс? – спитав він.
– Так, я. Чого тобі?
– Вам листа від ярла Вайтрана. – відповів він, простягаючи мені папір, з вайтранскою печаткою.
– Бачу, у тебе добрі зв’язки. Не кожному сам ярл листи пише. – сказав Вілхельм.
– Щось мені підказує, що він не попереписуватися вирішив. Хлопче, ти з Вайтрана, біг, чи шо?
– Ні, що ви. Із поштової станції. Голуб із листом прибув щойно. – відповів хлопець.
~ Ухти. А в грі в будь-яку дупу світу кур’єр приходив, ніби в нього є геолокація з твоїм місцем розташування, а сам він не знає втоми бігати по всьому Скайріму.
– Подивимося, що тут ярл пише.
Я акуратно розкрила печатку і розгорнула листа. Перші ж рядки змусили мене насупитися. Дочитавши листа до кінця, я зрозуміла, що справи у Вайтрані, м’яко кажучи, не дуже.
– Що трапилося? – запитала Лідія.
– Не тут. – відповіла я, і одразу звернулася до хлопця, який чекав, коли його відпустять. – У вас на поштовій станції знайдеться перо, папір та вільний голуб?
– Так, звісно.
– Тоді веди нас туди.
Хлопець привів нас до південної околиці села. Там стояла будівля з голубником на даху. Ми не бачили його лише тому, що прибули з іншого боку. Увійшовши всередину, хлопець відразу побіг шукати чистий листок і перо з чорнилом.
– Так все ж таки, що трапилося, Катріно? – стривожено запитала Лідія.
– У Вайтрані знову дракон з’явився. Розваляв їм уже дві вежі і є всі підстави, що скоро нападе на місто.
– Що? Але ж ти вже вбила одного.
– Але ж він не один. Хоча, щиро кажучи, сама в ахуї. Не думала, що там з’явиться ще один, та ще й загрожуватиме місту.
~ Бля, якого хуя? У грі у Вайтрані лише 1 дракон з’являвся – нападник на сторожову вежу. Я його завалила і все, дракони поблизу міста не повинні виникати. То хуйлі він там робить? Ні ні ні. Не вистачало мені ще, щоб якийсь сраний дракон розхерачив Вайтран. Він сам по собі важливий, то там ще й дохолери важливих особистостей. Та й, бля, мені все це аж ніяк не вигідно. Це поки що єдине велике місто, де я змогла більш-менш закріпитися, так ще й головна сюжетна лінія по пизді піде. Де, якщо не у Вайтрані, мені ловити живого дракона, який виведе мене до Алдуїна?!
– Знайшов! – вигукнув хлопчик і приніс мені письмове приладдя.
У листі я написала таке:
“Я отримала вашого листа. З вашою нинішньою зброєю ви проти дракона не потягнете, думаю, про це ви здогадуєтеся. Стріли його не візьмуть, а посадити його в місті не вийде. Про руйнування, які він утворить взагалі говорити не варто. Я не знаю, якої сили цей дракон, але треба бути готовими до гіршого і закріпити в голові, що теоретично він може розвалити все місто, незважаючи на його розміри… Як ви знаєте, війська Імперського легіону не змогли порозумітися з драконом у Хелгені. Але його можна перемогти. Докази цього повинні були вже доставити в Драконячу Межу. Я зможу прибути до Вайтрана лише через 4 дні, якщо в дорозі не трапиться чогось непередбачуваного, проте вам у будь-якому разі треба почати готуватися. Не знаю, як там боролися з драконами стародавні норди , але ось вам мій варіант. Зберіть всіх ремісників і ковалів, що у вас є. Думаю, вони будуть знайомі з принципом роботи арбалета. Створіть балісти. Принцип дії у них такий же, як у арбалета, але вони більші за розмірами та потужністю. Я описати не зможу, але ремісники і самі повинні зрозуміти, як це зробити. Вона повинна бути досить потужною, щоб пробити сталевий пластинчастий обладунок, причому, бажано, наскрізь. Також подумайте над точністю. Дракон не сидітиме на місці і не чекатиме, поки ви в нього прицілитесь і потрапите. Увагу приділіть і стрілам, якими ці балісти стрілятимуть. Не надто важкі, але й не надто легкі, щоб вистачило інерції для пробиття броні. Евакуюйте городян, якщо це можливо. Якщо ні, сховайте їх у найміцніших кам’яних сховищах, що у вас є. Відразу зверніться за допомогою до Побратимів, Сірих грив та Синів битви. Останні хай хоча б на якийсь час засунуть свою ворожнечу куди поглибше. Пам’ятайте, що дракони можуть атакувати не тільки вогнем. Це може бути лід чи навіть блискавки. Запасіться всіма зіллями максимально. Можливо, ви й самі дійшли всіх цих дій, але, поки я не прибуду, це все, чим я можу допомогти».
– Сургуч є? – запитала я.
– Так, є. – відповів мені хлопчина і, збігавши до сусідньої кімнати, приніс мені брусок червоного сургуча.
Я розтопила його від свічки і запечатала листа, залишивши на ньому печатку від перстня, який мені вручив Балгруф.
– Негайно відішли цей лист у Драконячу Межу ярлу Вайтрана.
– Зрозумів. – відповів хлопець і помчав до голубника.
– Висуваємось у Вайтран? – запитала Лідія.
– Так. Але спершу затаримося припасами. Слухай. А надсилання листів хіба безкоштовне?
– Ні. Зазвичай це коштує 30 септимів.
Ми дочекалися хлопця. Той звітував, що листа надіслано, отримав свої заслужені 30 септимів і ще 5 за доставку листа від ярла. Як і було задумано, ми вирушили в таверну, закупилися припасами і вирушили в дорогу.
На третій день шляху ми почули галас. Поспішивши і підійшовши ближче, стало видно битву між Легіоном та Братами бурі. Участь у ній брали на око 40 осіб.
– Капець, як же вчасно вирішили повоювати. – сказала я.
– Що будемо робити? – запитала Лідія.
– Сидіти подалі і чекати, доки вони закінчать. Втручатися в цю дичину я не горю бажанням, а обійти їх не вдасться.
Так і вчинили. Розбили табір на достатній відстані від поля битви.
– Слухай, Катріно, а як ти взагалі ставишся до цієї війни?
– Негативно. Поведінка Ульфрика та його Плащів Бурі більше схожа на поведінку примхливої дитини. Заливають про те, що борються за незалежність Скайріма, але при цьому повністю забувають про те, що цією війною вони послаблюють Імперію і себе. Є лише одна сторона, якій ця війна справді вигідна і це явно не Плащі Бурі чи Імперія. У разі нападу ззовні, вони навіть захиститися нормально не зможуть, швидше за все.
– Мій дядько говорив майже так само. Він вважав, що цю війну спочатку спланував Талмор. Хоч вони й підписали з Імперією мирний договір на своїх умовах, але вони й досі усвідомлюють, що відкрита війна буде для них небезпечною. Обидві сторони втратили у Великій війні багато сил.
– І це якщо ще не зважати на ворушіння на захоплених Альтмерським Домініоном землях. Їм простіше тут все послабити, а потім узяти ще тепленьким. І опір подавити потім буде набагато простіше.
– А у твоєму старому світі були війни?
– Звичайно були. Думаю, у будь-якому світі, де є розумні істоти, є війни. Хоча в моєму світі, гадаю, було безпечніше, ніж тут. Останні кілька десятків років це були локальні війни здебільшого у не дуже успішних країнах. А весь останній світ жив без війни. Хоча були й винятки. У моїй країні також була війна, але її змогли локалізувати в одному місці. Вона, до речі, схожа на війну у Скайрімі. Але… Ні, все ж не схожа. В Скайрімі громадянська війна, а те, що коїться в моїй країні такою не назвеш. Втім, годі. Не будемо про це все лайно, бо роздумувати з цього приводу можна вічно. Рано чи пізно нам доведеться влізти у скайрімську війну, а поки що над цим запарюватись не будемо. Вирішуємо проблеми в міру їхнього надходження, а зараз постала проблема з драконами.
Поговоривши ще годину, ми розвідали, чи не пройшла битва. На полі бою вже нікого не лишилося. Лише частини поламаної зброї, обладунків, сліди крові і трупи Плащів Бурі. Все вказувало, що серед імперців вбиті також були, але їх тіла забрали. Ми осідлали коней і вирушили далі.
Опівдні 31 дня мого перебування у цьому світі перед нами вже був Вайтран. Місто активно готувалося до нападу. Вартові пропустили нас лише побачивши. На обличчях городян була тривога. Атмосфера в Драконячій Межі була не набагато кращою.
– Нарешті ви прибули. – сказав ярл Балгруф під час зустрічі. – Дракон зруйнував 4 вежі та форт.
– Ви отримали мого листа?
– Так. Нам вдалося зробити балісту потрібної потужності та випробувати її. Ремісники взялися за створення ще трьох. Усі алхіміки, не припиняючи роботи, створюють зілля. Але городян евакуювати ми не можемо. Місто – найбезпечніше для них місце.
– Ви якийсь план уже розробили?
– Ми плануємо розташувати балісти по периметру міста. З них вестиметься стрілянина по дракону. Лучники намагатимуться відволікати його увагу вогняними стрілами. Інші ж гаситимуть пожежі, допомагатимуть пораненим, готуватимуть стріли.
– А що з допомогою? Хто погодився допомогти у обороні міста?
– Всі. Сірі гриви та Сини битви погодилися примиритися на час цієї негоди.
– Ну, хоч тут пощастило. Чи можу я подивитися на балісти та місця, де їх встановлять?
– Звісно. Я й сам збирався цим зайнятися.
Я, Лідія, ярл і Айрілет вирушили до тієї самої позиції, де вже почали установку балісти. Це була одна з веж вайтранскої стіни. Конструкція зброї була такою самою, як ті, що я бачила на картинках у старому світі. Такий собі величезний арбалет, висотою в людський зріст, довжиною метра 2 і завширшки приблизно стільки ж. Підставка була зроблена таким чином, щоб балісту можна було повертати на 360 градусів довкола. Нахиляти цю штуку можна було на 45 градусів вниз і стільки ж вгору.
– Чесно кажучи, вражена. – сказала я. – У вас вже робили балісти?
– Ні. – сказав ярл. – Її розробила група ремісників, яку очолив Йорлунд Сіра Грива. Чула про нього?
– Так. Чула. Найкращий коваль Вайтрана.
– Зараз він разом із Адріанною, дочкою Провентуса, займається створенням стріл.
– Скільки стріл вже є?
– 10 штук.
– Зрозуміло. Негусто, насправді, але за такий короткий час…
– Дракон! Дракон наближається! – закричав один із дозорних, після чого одразу зчинилася тривога і задзвеніли дзвони.
– Та як, блять, так, сука! – вилаялася я, не чекаючи, що дракон з’явиться так швидко.
Я подивилася в той бік, куди вказував вартовий. На місто летів дракон зеленого болотяного кольору. На голові в нього ніби була корона, а кінець хвоста був пласким, як плавець.
– Їбатися в сраку. Це кривавий дракон. Він сильніший за того, якого ми вгамували біля сторожової вежі пів місяця тому. – озвучила я свої висновки.
– На скільки сильніший? – Запитав ярл.
– Рази в півтора. Ось тільки якого дідька він тут у тундрі забув взагалі? Такі ж, як він, у болотах тусити повинні. Приготуйте балісту. Ми з Лідією відволікатимемо його увагу зовні, щоб на місто не полетів і був завжди в полі дії зброї. Ваше завдання потрапити у нього і не потрапити у нас. Вогняними стрілами відволікайте, але не сильно його цим задовбуйте, а то на вас перемкнеться.
– Стривай. Це небезпечно. Візьми з собою хоча б кількох солдатів. – заперечила Айрілет.
– Щоб їх у тупу зжерли там? Я не збираюся знову відмивати їхню кров від броні. Тільки заважатимуть. Моє завдання відволікати його, а ваше завдання поцілити в нього з балісти так, щоб він не злетів. Далі вже на землі доб’ємо. Усе. Ми погнали. Триматимемося того великого каміння.
– Стривай, хіба ми встигнемо туди добігти? – заперечила вже Лідія.
– Бля. – говорю я і дивлюся вниз зі стіни. – Я вже стрибати зібралася. Не подумала, що тут високо. Тягніть мотузку! По ній зліземо.
Поки солдат знайшов і приніс відповідну мотузку, дракон був уже зовсім близько і готувався шмальнути по вежі. Я набрала в груди більше повітря і крикнула в нього “Фус Ро!” сподіваючись, що воно до дракона долетить. І таки долетіло, хоч і шкоди завдало не надто багато. Дракон явно не очікував, що хтось обігріє його криком і зупинився в повітрі, шукаючи очима джерело цього удару. На той момент, як він мене побачив, я вже спустилася зі стіни і побігла до каміння. Схоже, що вежі і форт не дали йому достатнього опору і злилися, тому що він вирішив, що той, хто володіє ту’умом, є більш гідним супротивником, ніж ціле місто.
Дракон полетів у мій бік. Залп вогню мало не досяг мене, але я встигла скористатися “Стрімким ривком”, завдяки чому він пролетів повз. Відразу після цього йому в спину я знову крикнула двома словами безжальної сили.
– Лос дар пах хін сулейк? – сказав дракон своєю, драконячою мовою.
– Пройшло 4 з половиною тисячі років з моменту вигнання Алдуїна, як ти вважаєш, тут хтось ще розуміє драконячий? – крикнула я йому, щоб потягнути час, якщо вже він захотів поговорити.
– То ви навіть мови нашої не пам’ятаєте? – сказав дракон вже зрозумілою мені мовою.
– Ну вже вибач. Тамріельскій виявився більш підходящим. А ти, до речі, до нас якими долями? Не дуже пристойно ось так нападати на всіх, будівлі руйнувати.
– Як сміє жалюгідна комашка вчити мене пристойності? Халвут фін сулейк до фін дова!
Після цих слів дракон відразу полетів на мене в атаку. На моє велике щастя, мені вдалося сховатися за каменем. Коли він пролетів, я крикнула йому в спину “Безжальною силою”. Удари від неї слабкі, але хоч щось. Так пройшло ще кілька атак. Я бігала навколо каменю, дракон весь час намагався мене дістати і я кричала йому в слід. Збоку це, мабуть, виглядало дуже комічно.
Тим часом Лідія зайняла позицію за іншим каменем і почала робити те, що взагалі могла в цій ситуації – стріляти з лука по дракону, сподіваючись хоча б побити йому полотно крил.
Тривав увесь цей цирк досить довго. Я вже почала думати, що солдати на вежі тупо стоять і іржуть замість того, щоб націлювати балісту. Однак мої сумніви розвіяв стальний болт, що полетів у бік дракона. Дракон якраз йшов на наступний захід по моїй позиції, коли ця штуковина кресанула по його тулубу, відбивши лусочки, що знаходяться там, і залишивши, нехай не сильно глибоку, але рану. Дракон загарчав від болю та несподіванки (більше, все ж таки, від останнього).
– Рус палок мал муз! – крикнув дракон, після чого почулося громоподібне “Фус Ро Да!”.
Крик потрапив прямо в вежу, знісши всіх солдатів, що там перебували, а разом з ними і похапцем закріплену балісту.
– Ну все. Пиздець. Їбуча ти луската срака, хоч знаєш, як над цією хуйнею працювали, щоб тебе йобнути, блять?! – крикнула я зі злості.
Дракон на мене навіть не звернув уваги. Просто в тупу полетів палити місто. Робив він це, мабуть, із ще більшим старанням, ніж Алдуїн у Хелгені. Замість того, щоб його підбити, ми його знатно розлютили. Ми з Лідією зрозуміли, що поле бою до нас уже не повернеться. Колишньої зацікавленості в мені у дракона вже немає, тому що я для нього слабачка. Тому ми повернулися до стіни і піднялися по закріпленій мотузці. Не знаю, хто саме і навіщо її закріпив, але зараз вона була якраз до речі. Ближні будинки на той час уже горіли. Містяни разом із солдатами намагалися їх оперативно гасити, але вогонь перекидався все далі.
– Лідія, ідеї?
– Ідей немає. Якби була ще хоча б одна баліста…
– Стоп. А де Балґруф? Він же тоді не поліз на вежу?
– Ярл разом із пані Айрілет вирушив до Небесної кузні. – сказав вартовий, що пробіг повз.
– Дякую. Думаю, не випадково він чкурнув до Йорлунда. – сказала я, і ми вирушили туди ж.
Дорогою все було як у Хелгені. Скрізь вогонь, все валиться, люди кричать, на дорогах уже обгорілі й не дуже трупи валяються. А дракон полетів до Драконячої Межі. Дах палацу вмить спалахнув. У дракона летіли стріли, що горіли (ніби в місті і без того вогню не вистачало), тільки сенсу від цього було не багато. Він лише більше злився. Через кілька заходів дракона на нові квартали міста, ми з Лідією дісталися до Йорваскра. Звідти швидко піднялися до Небесної кузні, де й побачили ярла, Айрілет, Йорлунда та ще кілька ремісників.
– Який у вас план? – крикнула я їм лише завиднівшись на сходах.
– Друга баліста майже закінчена. Стрілятимемо звідси. – відповіла Айрілет.
– А скільки стріл?
– 5 штук, у тому числі ті, що ми змогли забрати з вежі.
– На цей раз ми повинні прицілитися краще, щоб вже напевно потрапити у нього. Інакше ще одного шансу нам може не випасти. – сказав Балгруф.
– Зробити це зараз буде дуже складно. Він не сидить на місці. – відповіла Айрілет.
– А якою є максимальна дальність пострілу? – запитала я, перебираючи в голові різні варіанти.
– Якщо удача буде прихильною, стріла може пролетіти пів міста. Але щоб точно пробити його броню, стріляти потрібно максимум з 350 метрів. – сказав Йорлунд.
Не довго подумавши, я видала свою думку.
– У такому разі, у нас є 3 варіанти: намагатися потрапити в нього, коли він пролітатиме повз, дочекатися, коли він сяде на якийсь будинок, щоб когось спалити, або приманити його сюди, стрільнути в момент його атаки.
– Останній варіант надто ризикований. Якщо ми не потрапимо, то всі загинемо. Без керівництва ярла місто приречене. – одразу ж заперечила Айрілет.
– Але у перших двох випадках ми можемо взагалі позбавити себе шансу його вбити, втративши стріли. Крім того, загине багато людей. – сказав ярл Балгруф.
– Згоден із ярлом. Нам може значно більше поталанити, якщо дракон рухатиметься на нас і підійде близько. – сказав Йорлунд.
– Лідіє, а що ти думаєш? – Запитала я нордку.
– Я лише хускарл, не…
– Та не потрібно мені тут заливати про це. Насеряти мені на твій титул. Я запитала твоєї думки, а не міркувань про ієрархію. – перебила я її.
– Тоді я погоджусь із Катріною. Якщо ми знову лише зачепимо його, він розсердиться ще більше.
– Отже так і вчинимо. – констатував Балгруф. – Як ти збираєшся приманити його сюди?
– Дракони честолюбні. Здається, він ще не зрозумів, що я довакін і що я вбила його побратима. Якщо він про це дізнається, швидше за все, захоче мене вбити. Ну і щоб напевно, підкріплю це парою ласкавих, щоб він точно захотів перекусити мене навпіл.
Ми підготували балісту та стріли до неї. Не те щоб стріли готувати було потрібно, адже спроба в нас була одна, але про всяк випадок. Зброю встановили трохи далі за край скелі, на якій розташовувалася кузня. Разом з Лідією та Айрілет ми стали так, щоб перекрити собою балісту. Коли дракон пролітав досить близько, щоб мене почути, я щосили закричала.
– Гей, луската дупо, чув колись про довакіна?! Так ось це я! Я вгрохала твого побратима пів місяця тому! Якщо не засцяв, лети сюди, вайло ти хвостате!
– Довакін?! – вибухнув дракон, явно почувши те, що я йому крикнула. – Хі ні балан до кос дова!
Крикнувши це, він полетів на нас. Ми вдали, що готові прийняти його атаку на себе, проте, коли він наблизився на достатню відстань, відскочили і Балгруф смикнув важіль балісти. Стріла зі свистом полетіла прямо в дракона. Той спробував ухилитися, проте вона встромилася в його груди. З жахливим ревом, дракон упав на задній двір Йорваскра, зачепивши постать чи то птаха, чи то дракона на його даху. Ми швидко спустилися туди сходами. Дракон усе ще був живий і навіть намагався відбиватися, обдаючи нас полум’ям. Це завдавало йому ще більшого болю. Його доля була вирішена наперед. Проте рватися до його голови було б все одно нерозсудливістю. Поки решта відволікала його на себе, я проскочила за будівлю. Обійшовши Йорваскр, я скочила на дракона зверху. Той спробував мене скинути, повернув на мене голову, щоб схопити зубами, розкрив на всю свою пащу і мій меч проткнув його піднебіння, увійшовши в голову, як це було у фільмі про Гаррі Поттера та Таємну кімнату.
– Зу сан. – сказав дракон на останньому подиху і помер.
Вдруге у своєму житті я відчула, як у мене вливаються сили дракона. Усі мовчки спостерігали за цим процесом. Трохи оговтавшись від битви, ми піднялися назад до Небесної кузні. Звідти було видно весь Вайтран, більшість якого горіла. Поступово люди почали розуміти, що дракон повалений і над містом почали долинати радісні вигуки.
– Лідія. – звернулася я до норди.
– Так?
– Там Знаменна кобила горить?
– Так, горить. – відповіла нордка, глянувши в бік, де була таверна.
– Ходімо її гасити. Нехай Хульда за це розщедриться на нас найкращим пійлом, що там залишиться. Та й відіспатися хочу. Сподіваюся, ліжка там ще не згоріли.
Додати до улюблених