Далі всі події нашого лісового променаду пришвидшились.
“Чи не пов’язано це з тим, що саме в ательє Вовк хотів затриматись. То було особливе для нього місце?”
— Ти мені набрехав?
— В чому?
— Після твоєї розповіді я подумала, що “ні за що не платити” твої особисті привілеї, а виявляється в Лісі просто працює система обміну.
— Так і в чому мій обман? Усе правда. Я не беру в ній участі. Не віддаю ніякі ресурси.
— Ти відпрацьовуєш фізично й морально.
— Це не те ж саме. Захищати Ліс, можна сказати, моя доля.
— В якому сенсі? Я думала це на кшталт роботи.
— І так, і ні. Я не можу звільнитись.
— Рабство якесь, виходить.
— Теж ні. Мені подобається моє становище.
— І все ж таки…
— І все ж таки, мені платять. Якби у нас в ходу була валюта, то це просто сповільнило товарообмін.
— Аргумент. Але… Не дивись так…
— Буду. Ти душнити починаєш і робити проблему з нічого.
Мене вже було не зупинити. Потрібно усе розкласти по поличках.
— Ти не знаєш чому еквівалентна виконана тобою робота й речі, які ти обираєш собі в “нагороду”.
— Знецінюєш мій труд?
— Не перекручуй мої слова. У вас просто немає одиниці виміру.
— Кожен може мені відмовити.
— Та не відмовляють. Навіть ті речі, що ми навибирали зараз. Чи це не забагато?
— Я зрозумів.
— От бачиш.
— Ти хочеш повісити на мене своє почуття провини?
— Ні… я… просто.
— Що ти там просто? А? Хахахахха.
Вовк зайшовся сміхом.
— В цьому човні ти сама, мала. Я можу оцінити свою роботу й чого вона варта.
— Так то ж твоя.
— Користувались ми зараз моїм авторитетом. Можна сказати “записали на мій рахунок”. То, у чому ТВОЯ проблема?
— Та ні в чому! Я взагалі про те, що у вас працює система обміну, а валюта не в ходу.
— А звела до самокопання, як і в усіх своїх думках.
— Це ти звів!
— Можливо, зараз і так. У мене просто гарний вчитель.
Вовк був самовпевненим. Мені тішило, коли я могла його переконати в чомусь. Коли могла переграти в дебатах.
Я самокритична людина само по собі. Зараз було, зрозуміло, що гра не на мою користь. Та зізнаватись не хотілось.
— Хо-хо-хо. Ой, як смішно.
— Смішно, уяви собі.
— Коли буде хвилина мовчання по тобі, от тоді я й посміюсь.
— Хахахахахахахахахаххаха. Добре.
Якийсь час ми йшли мовчки.
— Насправді, у нас є гроші. Просто зараз не використовуємо
Цікавість узяла гору і я почала говорити.
— Чому?
— Немає сенсу. Раніше, коли ми могли виходити з лісу й обмінюватись із людьми, то вони мали цінність.
— А потім?
— А потім інфляція.
— ….
“Що?”
— Ми стали “закритою територією” й потреба в них відпала. Та й до того, зберігалась валюта далеко не у всіх. Декотрі спеціально виходили в селища й міста купувати необхідний провіант, ексклюзивними замовленнями бавились, збували наш товар. Решта ж працювали по тому принципу, що й зараз існує.
— Зачекай но, повільніше. Що означає твоє «закрита територія»?!
— Зараз ми не можемо покинути Ліс. Я не розповідав?
— НІ!
На хвилину мене захопила паніка. Чи стосується це твердження й мене?
— Очевидно, до слова не прийшлось? Виходить це не дуже важлива інформація.
“А я вже встигла подумати, що вмру тут!”
— Не те щоби не важлива. Просто часу не було.
— Серйозно? “Ти не можеш виходити з Лісу”. Секунда. Планів повертатись додому не було, принаймні зараз. Але це що ж тепер виходить? Я зовсім не вийду?
З кожним словом я підвищувала голос.
— На фоні стресу з розуму сходиш?
“Можливо.”
— Пригадай. Люди з твого селища заходили в Ліс. І повертались.
— Коли?
— Серйозно? Та завжди.
Вовк усім своїм виглядом підкреслював мою неправоту, та почекав поки я хаотично перебирала спогади й наткнулась на підтвердження його слів. Насправді поряд із нами жив чоловік, який заробляв вирубкою дерев.
— Оу, точно…
Я не дивилась на Вовка.
— Ну, вибач.
Хоч і промимрила, та це зійшло за валюту або Вовк зовсім не потребував моїх вибачень. Він просто продовжив.
— Тебе це не стосується. Проклято тільки жителів Лісу, які були тут десять років назад.
— Проклято?
— Я якось думав ти знаєш?
— Звідки?
— І справді.
— Так що за прокляття?
— О, це.
“Не удавай, наче забув, що секунду назад казав.”
— Залишимо цю розмову на потім.
— Зрозуміло.
Знову це відношення. Ну й добре. Бажання нема щось заперечувати.
— Що вже собі надумала?
Вовк знову зупинив ходу й повернувся до мене.
— Все ввечері розповім. Це досить пізнавально буде. Я хочу поділитись. Але ж не зараз. Ще в пару магазинів потрібно зайти й бігти на патрулювання.
“А я і правда надумала.”
Цікава парадигма в наших стосунків вибудовувалась. Та мене це влаштовувало більше ніж все, що я знала до цього. Бо відчуваю, як би ми не виходили на емоції все просякнуто довірою.
“Дивні відчуття.”
— І ще одне. Ми якось обговорювали твої враження від ресторану. Так от маленька деталь. Кіт не мешканець Лісу. Тепер уже так, та його не було тут у ту ніч. Він з’явився трохи пізніше зі своїм бізнесом. І почав життя за нашими правилами. Можливо, тому я йому не довіряю.
— Бо він чужинець?
— Це теж. Просто хто захоче жити в цьому місці добровільно.
— Я?
— Не порівнюй. Ти тут усього тиждень і то за сімейними обставинами. А його мотивів я не знаю.
— У кожного є те, що не хочеться розповідати.
— Це правда. Тому й не чіпаю. За стільки років він нічого не зробив і зміг залишитись.
Ця спонтанна розмова дала ясності моєму розуму з незрозумілої причини.
— Просто май на увазі. Це як із прокляттям.
Вовк мені підморгнув.
— Зайва інформація ніколи не зайва.
Чи було це спробою викликати мою недовіру до Кота я не змогла зрозуміти.
***
Усі крамнички, які мені ще показали, по суті своїй нічим не відрізнялись, лиш певним товаром і то не супер ексклюзивним. Також, я дізналась, що деякі продукти можна купити вдома в мешканців лісу. Туди ми не ходили, ця інформація прозвучала тільки на словах. Бо була ще менш важливою, ніж похід до магазинів.
— Все що потрібно ти знайдеш і там, це так для загального розвитку.
“Добре. Просто супер. Нічого не маю проти. Найважливіше на сьогодні було реалізувати план по запам’ятовуванню дороги, який я виконала відсотків на десять.”
Про домашній бізнес я можу дізнатись і потім. Важливіше, якщо заблукаю в лісі, то тепер трохи більше шансів вибратись, але це всі мої досягнення.
Спочатку, я зі скреготом у зубах набирати товар. Та за кілька “покупок” уся скутість зникла. І мене неможливо було зупинити. Таке велике бажання, нарешті, нормально поїсти.
Також ми побували на “стихійному ринку”, який жителі лісу організовували на вихідних. Збирались в одному місті, виносили саморобні стенди, хто міг. Розташовували товар просто на землі. Тут було набагато більше цікавинок. Не тільки їжа. Товари, що потрапили до рук із зовнішнього світу, дещо саморобне, старі речі з історією. Хотілось би подовше погуляти, та Вовк послався на те, що йому вже час бігти.
— Прийдемо сюди на наступних вихідних. Обіцяю. А коли запам’ятаєш дорогу, то зможеш і сама ходити.
— Добре.
Додому ми поспішали.
— Щось трапилось?
— Ні. Просто я не можу пропускати роботу, навіть дня. А оскільки на вечір у нас ще є плани, то краще зараз пробігтися округою. Так що воруши жопкою.
Буквально закинувши речі зі мною до будинку Вовк вибіг.
“Ок. Буде час усе розкластись і подумати, що на вечерю.”
Було приємно обживати будинок. Усе більше я приймала це химерне місце за свій новий дім. Скільки себе пам’ятаю в селі, його мешканці ніколи не хотіли називати себе сусідами лісових жителів. Раніше я думала причини не було, просто страх перед невідомим. Будеш дивитись на пітьму і вона зверне свою увагу. А пітьми вистачало й у серцях людей. Вони дуже боялись невідомого й городили свої стіни від нього. Та бувши зараз тут мої думки потерпають змін. Виростають нові одна за одною. Перша:
“Причина боятись усе ж таки була?”
Можливо, через мешканців. Досі у моїй голові, навіть, не було відповіді на запитання “а як же сприймають їх інші люди”? Кого вони бачать перед собою. Гуляючи сьогодні я зрозуміла, що громада тут зовсім невелика. Впевнена вони всі один одного знають. Тож могли просто ховатись від непроханих гостей. Або все було не так і люди свідомо, знаючи, все це вирішили відгородитись з іншої причини.
Я не знаю й не розумію. Батько ніколи нічого не розповідав. Пам’ятаю в дитинстві проблеми піти погуляти в Ліс не було. Навіть він брав мене, коли ходив за дровами. Пам’ятаю його теплу велику руку, в якій він стискав мою і як ми потім задоволені повертались до мами. Пам’ятаю друзів, із якими ми також ходили до Лісу й дорослі не сварились. Тоді в мене ще були друзі.
Так у чому ж причина? Вовк розповість, якщо я запитаю? Чи для нього теж важливо берегти цю таємницю.
Хоч би що там було сьогоднішня прогулянка не дала мені більше підстав для переживань. Мені дуже цікаво поспостерігати як наші світи відрізняються. У Лісі все дуже схоже, та наче старіше. Певно, це через розрив у десять років. На той момент вони взяли для себе все, що могли, а потім “законсервувались”.
Якщо для мене на дворі був 2010, то вони застрягли на початку 2000-х.
З одягу взагалі судити не можна було. Стиль розлітався, як листя за вітром. Певно, через те, що тут за головну була Сова. Мешканці виглядали так, як вони себе відчували і як панянка швачка хотіла. Це вже говорило щось за їх особистість і характер. Ліс був більшим за масштабом, ніж я уявляла тож, якщо пройти далі, можна натрапити на інший етнос. Така думка була живою і правильною для мене.
“Спираючись на такі догми, якою я постаю в їх очах?
Втраченою по життю людиною?”
Не важливо.
Також, хоч в моєму поселенні новинками технологій не пахло, та тут їх зовсім не було.
“Скажи я слово сотовий і якою буде їх реакція?”
Та все ж певним арсеналом електроніки тутешні користувались. Їжу ми не в льосі зберігали, а у Вовка стояв холодильник. І світло в будинку було. Отже, можна дійти висновку, що раніше із зовнішнім світом контактували й то непогано. За моделлю електроприладів, навіть, точний рік сказати можна, розбирайся я в цьому. Прати вже доводилось руками.
“В цьому новому світі зі своїми знаннями я можу стати або відьмою або пророком.”
Ця думка дуже веселила. Справді, нове життя зараз у моїх руках і лиш від мене залежить чи скористаюсь цим шансом.
***
Через пару годин почалась подорож у минуле.
Вечеря була готова. Вовк повернувся. Допоміг накрити на стіл. Як він іноді робить “під смачну вечерю” дістав стакан і пляшку з-під алкоголю.
— Можна й мені?
— Випити?
— Хотіла спробувати.
— Добре я наллю. Для сьогоднішнього вечора непогано підійде. Але май на увазі, воно дуже міцне.
Вовк не чекав мого підтвердження. Узяв другий стакан і наповнив його. Зовсім небагато.
— Для першого разу піде.
Ми повечеряли.
— Ммммм, дякую. Було дуже смачно.
— Рада що сподобалось.
Ця його посмішка й щира подяка обеззброювали. Мені подобалось йому готувати, бо в цьому домі це цінувалось.
Після сьогоднішнього походу я була доволі виснажена й готовою забути про розмову залишену на вечір, та раптом Вовк сам почав говорити.
— Я обіцяв розповісти про прокляття, яке наклали на Ліс.
“От блін, краще б удав, що теж не пам’ятає.”
Та збивати з думки не хотілось. Наступного разу я можу й не дочекатись відповідей.
— Словом, це відьмине прокляття.
— Відьма?
— Так. Десять років назад, я був дитиною й мало, що пам’ятаю. Уся розповідь по переказах старших.
Вовк, наче чекав мого підтвердження (моєї згоди, мого одобрення).
— Доообре.
Я закінчила з посудом і присіла за стіл поряд.
— Біля Лісу є невеличке селище.
“Наше?”
— По той бік гори. Біля озера. Знаєш це місце?
— А, так. По сусідству з нами. Там ще в одного знайомого тата пасіки є й нам на зиму мед передають, або він купляє.
— Напевно, ми про одне й теж місце, бо бджолами я точно не цікавився. Забули. Місцевому населенню там не дуже пощастило, в один прекрасний день до них залетіла відьма.
— Залетіла?
Придушуючи смішок сказала я.
— Образно кажучи…
Вовк не розділив зміну мого настрою.
— У них поселилась відьма. Враховуючи всі наступні події, я дотримуюсь думки, що так вона постійно й жила переселяючись із місця на місце поки не опинилась у нас. Ну що сказати, не пощастило. Нікому.
Маховик моїх думок почав закручуватись. Чомусь жадібно, хапаючи, інформацію, кожне слово окремо і все разом.
— Спочатку місцеві ставились до неї з осторогою, але лояльно. Самі сміливі й ті, хто вірив, у її ворожіння, навіть, по допомогу ходили. За ліками для хворої дитини, урожай не вродив, худоба здихає. І вона допомагала. Підібрати трави від хвороб, для заспокоєння, від безсоння. А люди звикали. Така вже наша натура, вірити в краще. Та…
Вовк зробив вимушену паузу.
— Відьма почала убивати. Тут я вже причин її вчинку не знаю.
Процідив він кожне слово крізь зуби. Наче його зрадили тим, що не розповіли???
— Тільки те, що відбулось далі. Коли пропала перша людина, ніхто не звернув уваги. Гірська місцевість і ліс поряд. Горе, горем, але люди розуміють, що це природно.
— Знаю… О, тобто, знаю це відношення місцевих. Коли моя мама вмерла всі теж відбулись фразою “в лісі на звірів натрапила” й більше ми ніколи про це не говорили.
— Співчуваю, вибач, що так зачепив за живе.
— Ні, усе в порядку. Просто до слова прийшлось.
“До слова, значить.”
— Продовжуй, будь ласка.
— Люди готові приймати таке, але десь раз на рік, максимум на півроку. Як той, хто живе поряд я добре знаю їх. Та не щомісячно. Поселення невелике, усі один одного в лице впізнають. Пропажу швидко помітили. Вона б мала це розуміти. Хах. У чому була її проблема? Люди швидко склали два плюс два, бо пропадали лише молоді дівчата. Тут, навіть, з одною звивиною здогадаєшся.
— Відбувся самосуд, я так розумію? Тоді, до чого тут Ліс?
— Я закінчу?
Знову не вдалось.
— Вибач, думала вгадала кінець історії.
Хотілось розрядити обстановку, та це однозначно не виходило. Уся атмосфера й розповідь були до моторошного противними, налипали на шкіру, осідали неприємними думками. Я відчувала, як Вовк не старався нагнати страху, як це буває коли діти розповідають моторошні казочки біля вогнища. Він просто розповідав. Не підбираючи слів. Запинаючись. Гублячи суть, повторюючи одне й теж. Та я вже не могла слухати. Причина була в тому, що це відбулось не десь там, а зовсім поряд. І цілком можливо, з нашого поселення теж могли бути жертви. Цей страх був дуже рідним.
Кожен раз, коли вуха вже до неможливого закладало гудіння знову і знову робила ковток і тоді вже пекло горло, усі рецептори збуджувались там і я знову могла продовжувати.
— Перестань так налягати. Це міцний алкоголь.
Я все одно стискала стакан.
— Отже. Відьма теж зрозуміла, до чого все це йде і вирішила, хоч якось покращити ситуацію. Або боялась, що наступного разу, може, потрапити в засідку. Вона перемкнулась. Пішла на “полювання” до Лісу і спробувала вбивати тут.
Знаєш, у нас більш розвинені стадні інстинкти. Вистачило лише двох смертей. Відьму було вирішено знищити. Та вона про це не знала. Як і про обшук у своєму будинку. Люди знайшли такі потрібні їм докази, що стали останнім поштовхом.
Стояв повний місяць та ніч була темна, хоч око виколи. Нам, як звірам легше орієнтуватись лиш через те, що могли використовувати нюх для розрізняння силуетів.
Було страшно. Дуже темно, тихо і страшно.
За всю розповідь Вовк не торкнувся стакана, а зараз заковтнув весь вміст за раз.
Видно, що його думки гуляють десь далеко, що душевний біль заступає фізичний. На обличчі не поворушився ні один м’яз.
Така ця картина була доповнювальною до розповіді. Я не могла відірвати погляду. Він заворожував.
— Вітру не було. Повний штиль. Можна почути, як затріщали перші гілки у Відьми під ногами. Вона подолала кордон лісу. Її тихі кроки роздавались голосною луною для всіх звірів. Це був не необережний крок. Вона швидко бігла, не розбираючи дороги. Сподівалась знайти прихисток тут, бо ще не знала, що її повністю викрито.
Ліс знав, що вона тут.
Її зустріли на галявині. Й ось там уже вчинили самосуд, про який ти так завбачливо здогадалась.
Вовк зазирнув у свій стакан. Там було пусто.
Я зробила ще ковток і передала йому все, що лишилось.
Це теж уже не могло зняти напругу.
— Останнє, заради чого вона випустила подих — прокляття.
Вовк зупинився. Історія була закінченою.
— Знаєш, я не думав про справедливість у той момент, та зараз вона мене пожирає. Чому саме ми, а не вони? Ось, що переслідує. Ми просто прийняли бій і зробили те, що потрібно. Зберегли Ліс. А жителі того селища й досі мають нормальні життя.
При цих словах очі Вовка опустіли настільки, що я могла побачити всю ту ненависть. Клянусь. Це був не міраж і помилка неможлива.
— Молодше покоління живе якось просто, приймаючи, цю дійсність. Це для них реалії життя. Тяжче тим, хто пам’ятає ту ніч, ті крики, холод. Свободу.
Ми не скаржимось. Я не скаржусь. Зрештою Ліс дає нам усе, що потрібно. Але ця кара не мала лягати на нас. Не ми… Не… Ми…
Вовк стряхнув головою.
— Не ми мали її вбивати.
Запала тиша. Вовк перебував у трансі. Я фантазувала про ту ніч, він згадував. Не хотілось втручатись, хоч на його обличчі відбились старі біль і потрясіння. Ми сиділи затиснуті в холодні лещата. Ніякий вогонь із комина не міг сьогодні зігріти.
Пройшло ще трохи часу і він сам прийшов до тями. Було видно, яких зусиль йому вартувало повернути собі реальність.
— О… кхм… вибач. Мене якось неймовірно занесло. Не хотів нагнати страху. Думав, що ті події вже відпустили.
Струшуючи з голови думки, наче пластівці снігу я почала хоч щось говорити, аби не затягувати зашморг жаху на горлі.
— Все нормально, нормально. Просто не очікувала такої розв’язки хех.
“О Боже, що ж я говорю. Це вже нервове.”
Напевно, тіло хотіло якось зреагувати на сказане і всі емоції, що тепер мене переповнювати. Тому я вскочила на ноги й обперлась руками об стіл.
“Фух.”
— Вибач, зовсім не смішно. Це нервове. Від перенапруги.
— То все-таки я тебе налякав.
— Ні. Дякую за розповідь. Краще скажи, як ти?
— Все нормально.
— Так?
Вовк кивнув головою, після чого теж підвівся, захопивши, наші стакани.
— Це стара історія й рани вже зарубцювались. Просто неприємно по багатьох фронтах. Тому ніхто з тутешніх майже й не згадує.
Він запнувся, перевіряючи, на якість свої виправдання і продовжив уже веселішим тоном.
— Оооось. Ну добре. Напевно після такого варто тебе відпустити відпочивати. Тільки сильно не заплутайся в думках. Це просто стара історія. І все. Я розповів щоби ти більше знала про тутешні правила й не нагребла собі неприємностей.
— Пффф, та, звісно, й не збиралась.
Такої недовіри я від нього давно не бачила.
— Чудесно.
Вовк залишився на кухні миючи стакани.
Коли він повернувся до вітальні я стояла біля сходів.
— Слухай, ти вже лягатимеш спати?
— Ні.
— Кудись підеш?
— Ні.
— А що робитимеш?
— Полежу, почитаю, напевно.
— Зрооозууууміло.
“Вау, Аню, як ти вмієш підходити заздалегідь.”
Я все ще збиралась йти на гору. Переступила першу сходинку.
— Можна скласти тобі компанію?
Випалила на одному диханні.
— Так.
— Точно?
“Не починай” читалось у його погляді.
— Я на гору за книжкою.
— І мою захвати. Вона в кімнаті на ліжку.
Давно так швидко не бігала.
Ми розмістились у вітальні. Вовк на канапі, а я за столом.
Я справді намагалась читати. Ну, одне речення, разів десь, не розуміючи його сенсу. Поки не дійшло, що просто вирячилась у книгу й тарабаню пальцями по столу. Голосно.
Швидко зупинивши цю справу всього мого життя подивилась крадькома на Вовка. Він читав.
“Слава Богу.”
— Знаєш…
Я підскочила на стільці.
— … тут зі мною недавно така історія трапилась.
“Можна припустити, що тобі також зовсім не читається?”
Так і пройшов наш вечір. За розмовами ні про що. Я дізналась більше всіляких дрібничок. Розповіла про своє дитинство, що згадала. Потім ми пішли спати.
З того вечора, не було й ночі, щоби мені не наснився кривавий місяць.
Це були статичні сни. Таке відчуття, що я просто спала з відкритими очима дивилась на небо й червоне світило. Та на ранок мені не було погано. Ніякої слабкості, запаморочення, головного болю. Усе ж таки я відпочивала.
Наразі не придавала значення кошмарам. Можливо, це пов’язано з розповіддю про відьму. Або з рештою подій, що відбулись у моєму житті за такий короткий час.
Не хотіла розповідати Вовку, додаючи лиш зайві хвилювання.
Між цим пройшов ще майже тиждень мого життя в Лісі. Весь цей час просилась із Вовком на патрулювання. Він не відмовляв, а я не картала себе думками, що заважаю йому. Усе ж таки, це і в його інтересах.
Такі променади принесли свої плоди, я потроху запам’ятала місцевість: як дійти до магазинів, до галявини, де можна було провести час за читанням і, звичайно, ж до ресторану.
“Куди ж без цього.”
Вовк, на диво, любив там їсти. У підсумку, це стало традицією, заходити кожен раз після патрулювання.
“Ми з Котом стали найкращими друзями!”
Ні.
Але пару раз усе ж говорили й крига скресла. Трошки. Мені стало легше знаходитись там.
У якесь русло цей потік життя увійшов.
Сьогодні вже сама відмовилась йти з Вовком. Погода була прекрасна. Я вирішила сумістити корисне з приємним. Сходити прогулятись до галявини й засісти там із книгою на декілька годин, а заодно перевірити чи запам’ятала хоч щось.
Як тільки зі сніданком було покінчено і Вовк пішов, я швидко схопила зібрану заздалегідь сумку з теплим коцом, канапками й книгою і випурхнула з будинку.
Листя шелестіло під ногами. Сонце допомагало зігріватись. Через пів години була на місці.
“Ура, потрібно завтра закріпити перемогу. На власному досвіді краще запам’ятовується!”
Оскільки я була сама, коцик не довелось розкладати повністю і складеним утричі він виявився досить теплим, аби розлягтись на ньому.
“Хоч такі вилазки й трохи дивно робити восени, але яка різниця, все одно ніхто не бачить.”
Книга забрала мене в інший світ остаточно й безповоротно. Я на декілька годин просто поринула в життя й думки інших людей. Це було прекрасно, відчувати себе такою вільною. Дихалось на повні груди, а не короткими ривками.
День і мій політ було завершено, коли стало важко розбирати літери.
“Я й не помітила як стемніло. Потрібно збиратись.”
Зробила це за секунду. Підганяв страх того, що в темноті не впізнаю місцевість. Та я на диво швидко знайшла потрібну мені дорогу. Її запам’ятати було просто, з неї починались розвилки на інші шляхи.
Я робила крок за кроком усе спокійніше і впевненіше. Підганяло лиш те, що Вовк міг хвилюватись, якщо вже був вдома й не застав мене там. Йому ж то не казала, хотіла зробити сюрприз, якщо вийде.
“Чудесно, що не придумала запасного плану на рахунок провалу.”
Я зробила ще пару кроків, паралельно уявляючи своє повернення й реакцію Вовка.
У голові перебирала тисячі варіантів розвитку подій, наших діалогів і моїх відповідей.
“Точно одне, він не зможе сказати, що небезпечно гуляти через звірів у Лісі. Хахахаха.”
Тепер, знаючи чому його називають «зачарованим» страх трохи пішов. Певно, старші люди пам’ятали коріння історії, а молодші просто перейняли.
“Все як Вовк і казав. Та краще лишити спогади про Відьму на потім. Коли сидітиму вдома, можна буде повернутись до цих роздумів.”
Ще крок. Холодний вітер різко сильніше вдарив по тілу, а місяць яскравіше освітив дорогу. Ту, якої я не виявила знизу. За цими думками ноги заплутались і змінили напрям. Потрібно було повертати контроль очам. Я підняла погляд…
Додати до улюблених