ти знаєш, я не людина, а так, концепція.
ніколи раніше не був таким мирним сніг,
якщо пощастить, збережу його в вірші, в серці,
я
увік не була живою
поміж живих!
вінок із пшона скоцюбіло бреде зап‘ястями,
мені до зап’ясть притулив його літній бог;
о друже! не здаймося! будьмо взаємов‘язнями.
я знаю, це дико, та що нам до засторог?
туман сколихав барлоги, і ми не вийдемо.
о земле, ти череп, повний фізичних вад…
о темна плането! згадаєш нас побратимами,
ми й будемо ними,
ми згинемо в снігопад.
ти бачиш, я не істота, а так, душа?
товаришу, нумо, торкнися моїх плечей.
у справжніх людей тут тепло, а не шмат вірша,
і в жилах не сміх сатурна, а кров тече…
ламаючи наголос стиглим серпневим спомином,
я враз крижанію
з величчю чорноти.
о всесвіте! дай-но слово, одненьке слово нам,
і я не здригнуся, якщо його скажеш
ти;
смерть не розлучить тих, хто згадає факт:
смерті нема, якщо не існує час…
темна плането, запам’ятай нас так!
більше ніхто й ніколи не бачив нас.
Додати до улюблених