Дні змінюються ночами, за одним полюванням слідує інше, а на відпочити часу немає. Щоправда, ми вже не полюємо по кілька разів під ряд без сну та їжі. Поки мене не рятує чудо, іменоване дядьком Михаїлом. Він вирішує провести засідання між нами всіма в своєму кабінеті.
– Загроза альтернативного Михаїла усунена, – починає дядько. – Але залишається ще загроза з боку Чака. Він планує знищити всі п’ятнадцять замкнених світів, де, крім монстрів, створених Ним, не існує нічого живого.
– Для цього йому треба знайти першу душу, потім по ланцюгу він дістанеться і до всіх інших, а потім гаплик всім: Пеклу, Землі, Чистилищу та Раю. Ми це знаємо з самого початку часів. Для чого ти нас тут зібрав? – Люцифер як завжди на висоті. Довести Михаїла до ручки дано не кожному. – Якщо ти раптом не з’ясував, хто приховується за титулом “першої душі”, то я пішов, – ніхто не встигає йому заперечити. Люцифер підходить до дверей, торкається ручки й відлітає до протилежної стіни. Я проводжу рукою по дерев’яній поверхні і назовні проступають стримуючі символи, яких я раніше не помітила.
– Ми в пастці, – констатує факт Люцифер, якому тато допомагає встати. – Ну, хто знає, як позбавитись від цих каракуль?
– Легко й просто – вбити того, хто ці знаки тут залишив, але оскільки ми всі тут, це буде проблематично, – відмічаю. – До речі, на вікнах вони також є.
Рафаїл відходить від вікна. Повільно, але вірно усвідомлення починає пробиватись в їх голови. Михаїл підходить до свого міні-бару й витягує звідти пляшку янгольського вина. На жаль, мені налити ніхто не пропонує, тому я приймаюсь вивчати магічні символи в надії, що десь їх уже бачила, бо в бункері багато окультної літератури.
– Що ж, раз ми все одно тут закриті, то скажи, навіщо ти нас зібрав? – Рафаїлу вдається повернути розмову в правильне русло.
– Щоб обговорити стратегію по захисту Небес на випадок вторгнення армії небачених нами монстрів, – відповідає Михаїл. – У мене було видіння знищення п’яти перешкод і війни на Небесах, яку ми програємо.
– У когось були ще видіння в останній період? – я плескаю в долоні й готуюсь слухати. Ми не здатні бачити всю картинку майбутнього цілком, тільки окремі фрагменти, які в кожного з нас різні, а тому потім ми збираємо їх докупи. – На мене не дивіться. Останнє видіння було два роки тому й стосувалось воно моєї смерті. Після того, як я прохромила себе списом, видіння зникли.
– Я нічого не бачив, – Люцифер відкидається на спинку дивана з наповненим до верху стаканом вина. Рафаїл і тато заперечно хитають головами. Ситуація стає все більш абсурдною. До болі нагадує одну сцену з “Древніх”, де всю сім’ю Майклсонів зачинили в домі, щоб вони могли нормально поговорити.
– Я тут подумала. Може ми зможемо звідси вибратись, коли з’ясуємо відносини і дехто помириться? – Люцифер на мою пропозицію тільки сміється. – Без проблем. Тоді сидітимемо тут вічно.
– Це буде захоплива вічність. Бо ж всі тут присутні вважають мене раковою пухлиною, яку потрібно вирізати, щоб зараза не поширювалась.
– Люцифере, ти вважаєш себе кращим від усіх нас. Краще Бога.
– Тому що я краще Бога! Я хоч раз намагався вбити твою доньку? Це я випробовував сина Темрявою, а потім закинув в самі глибини Пекла, коли той втратив над собою контроль? Я кинув свої іграшки?
– Ні, ти просто хотів показати наскільки люди грішні й неідеальні. Люди були прекрасними, невинними, а ти зненавидів їх тільки тому, що батько любив їх більше тебе.
– Люцифер, Гавриїл, заткнулись! – терпіння Михаїла підійшло до кінця. – Фель була права права, коли говорила, що ми продовжуємо триматись за батькові штани. Вистачило одного слова Бога, щоб я увірував, що Люцифера необхідно вбити і без різниці, чи помрете ви вслід за ним, чи ні, – він відпиває зі свого стакана.
Зараз почнуться скандали, інтриги, розслідування. На жаль, я-психолог не дотягую до рівня Ганнібала (готувати не вмію), але можу просто вислухати як всі вони звинувачують одне одного у всіх смертних гріхах. Тільки б не намагались мене перетягувати на свої сторони. Тому що їх чотири! Сторона звинувачення – Люцифер, сторона захисту – Михаїл, суддя – Гавриїл (хоча тато також не проти звинувачувати у всьому Люцифера), третя зацікавлена сторона – Рафаїл.
– Я не говорю, щоб ми ставали єдиною сім’єю, – продовжує гнути свою лінію Михаїл. – Тому що ми не зможемо цього зробити. З моменту, коли все розвалилось, пройшло майже п’ять мільярдів років. Навіть для нас це немаленький термін.
– Нам потрібно об’єднатись, щоб не допустити повної розрухи Небес Богом, бо тоді прийде кінець всьому сущому, – спокійно додає Михаїл. – Ми вже знаємо про інші світи і про інших архангелів. Я думаю, що як тільки тут настане кінець, Бог створить інший Всесвіт і напише нову історію. Хто знає, чи зможе Він коли-небудь зупинитись, скількох монстрів ще породить?
Наступає тиша. Всього тільки два питання, а відповіді на них навіть страшно уявити. Люцифер доливає собі ще вина і залпом випиває, а Михаїл дістає нову пляшку. Ідеальне рішення всіх проблем. Я створюю стакан і собі й підходжу до стола, щоб дядя мені налив, але тато цей стакан відбирає:
– Не при мені.
– Та кинь, я на кожну вашу недільну вечерю напиваюсь так, що втрачаю інтерес до всього навколо.
– Так от чому ти зазвичай вся така спокійна й мовчки дивишся в свою тарілку, поки ми сваримось.
– А запаху алкоголю ви від мене не відчували? Куди подівався знаменитий архангельський нюх?
– Люцифер, я не розумію, ти зі всіма в цій кімнаті хочеш пересваритись? – знову ж таки доволі багатообіцяючий діалог вирішує перервати Михаїл. – Треба звідси вибиратись і якнайскоріше.
– Можеш спробувати метод Люцифера – пробити своєю спиною ту стіну, – пропоную я. – Або ми перестаємо витрачати час на ідіотські сперечання і нарешті звернемо увагу на головне.
Оскільки на Небесах час тече по-іншому, ніж на Землі, я сподіваюсь, що брати не втрапили в якусь неприємність, бо я відчуваю щось дивне, ніби хтось з них помер. Цю душу відправили в ту частину Небес, куди мені ходу нема. “Тільки б не Сем чи Дін.”
– Здається, померла Мері Вінчестер, – Михаїл роздивився в моєму непроникному обличчі тінь страху й надії.
– Саме тому я завжди радила триматись подалі від бездушних. Так, коли Джек вбив Михаїла з тої реальності, він спалив свою душу.
– А ти не могла сказати раніше? – Люцифер просто робить вигляд, ніби йому не байдуже на сина.
– Нащо? Твій син – твої проблеми. Я вам нянькою не наймалась.
– Знущаєшся? Ми тут день і ніч укріплюємо Небеса, тепер з’явилось нове завдання до підготовки ангелів до можливої битви, формування нових гарнізонів і так далі, вниз по списку. Також в своє виправдання можу додати, що мисленнєвий зв’язок з ним у мене не налагоджений до кінця. Зате я знаю про кожну твою подряпину.
– Значить, мисленнєвий зв’язок між вами відновлений? – тато здивовано піднімає брови. На мій превеликий жаль, це не питання, а заклик до дії, тому доводиться в наступні години налагоджувати зв’язок зі всіма і нарешті архангельська хвиля небесного радіо працює на повну. Хороша новина – саме мої спогади про катування стимулюють всіх знайти спільну мову.
Перемовини тривають дуже довго, але вони якось одразу переходять на стадію прийняття, хоча й без ремарок Люцифера не обійшлось через його любов до поклоніння перед ним. Тут сходимось на тому, що йому повернуть звернення “мілорд” замість “змія”, а якщо він бажає зібрати свій архангельський гарнізон, то прийдеться декілька тисячоліть послужити під крилом Михаїла.
– Ну, варто обговорити наші подальші плани. На порядку денному воєнна стратегія, відчуження людської частини Раю від янгольської і питання в дітях. Ми не можемо ризикувати, залишаючи їх в своїх домах, потрібно зібрати їх в безпечному місці бажано з озброєною охороною та цілителями, – Михаїл включає голографічну карту Небес.
– Є два варіанта: школа і лазарет, – тато стенає плечима. – На школу уже одного разу напали і убили всіх “бракованих” дітей…
– На лазарет також можуть напасти. Дуже багато поранених янголів під час війни доставляють, – вставляє Рафаїл.
– Янголів можна було б зцілювати й на полі бою…
– Минулого разу це обернулось знищенням десятка Ріт Зієнів, а Аріель залишилась без ока, – перебиває мене дядя. – Ризикувати тими небагатьма цілителями ми не можемо собі дозволити. Серед дітей тільки двоє проявили талант до зцілення.
– А скільки взагалі дітей є на даний момент? – так, а ми й забули, що Люцифер приблизно чотири мільйони років провів в Клітці. Ті діти, яких пам’ятав він, уже давно стали воїнами.
– Сто двадцять шість. Тих, хто досягає повноліття в цьому тисячолітті, десь близько сорока. Занадто мало для поповнення всіх ангельських гарнізонів, – виявляється, тато може спокійно відповідати на питання Люцифера. – Тринадцять тисяч років назад забрали останню дитину. “Браковану”.
– І ми досі не знайшли ту глину, яку використав Бог для створення ангелів. Хоча й перерили весь замок зверху донизу, – додаю я.
Поки Рафаїл терпляче викладає брату всі труднощі, з якими нам довелось стикнутись за минулі мільйони років, щоб створювати нових янголів, я переводжу погляд на двері й помічаю, що символи зникли, але я не повідомляю про це. Так приємно дивитись на свою сім’ю, як вони повністю поринули в різні питання й активно обговорюють їх. Ідилію порушує настирлива молитва Діна Вінчестера.
– Поверни її, – замість привітання починає брат, як тільки я опиняюсь в його полі зору.
– Вибач, я не воскрешаю. Точніше, можу, але повернеться вона не одна, а разом зі всіма, хто помер в цьому місті, і в вигляді зомбі. Ну знаєш, мізки почне жерти, після її укусу можна також обернутись в їй подібного, а зупинить її тільки куля в лоб. До того ж вона в тій частині Раю, куди мені не потрапити, разом з вашим батьком, – Дін не витримує і заледве не дає мені ляща. – Піднімеш на мене руку і відправишся до батьків. Де Джек?
– Пішов кудись. Він вибрався з Труни й пішов. Знаєш, якщо я його побачу, то вб’ю.
– Я тебе зупиняти не буду, а то ще раптом поріжеш мене Першим клинком, але перестань ненавидіти мене. Ти знаєш, що я не брешу, знаєш, що не можу повернути твою матір, але хочеш ти цього чи ні, я твоя сестра, хоч і не по крові.
– Ні, ти мені не сестра і ніколи нею не була, – він йде, залишивши мене одну посеред головного залу.
***
Світ збожеволів. Про це нам, як не дивно, повідомляють новини. Люди на всій планеті починають говорити правду, правду і нічого, крім правди. Братам стає цікаво, що відбувається і вони вирішують з’їздити подивитись. Я ж, як зазвичай останнім часом, залишаюсь в бункері перевірити деяку інформацію, а потім стається непоправне.
– Ласкаво просимо в кінець, – Чак клацає пальцями… Всюди кров… Я не відчуваю нічого, крім ненависті, злоби та болю втрати…
– Ми тепер виглядаємо, як…
– І ще, Ардат, на жаль, я не з тих, кого можна злити…
– Ти дещо забув. Я – Вінчестер і я одержима Пітьмою.
Яскравий спалах освітив всю печеру. Те, що давно було сховане, повернулось до істинного господаря… Чиїсь чорні очі…
Приходжу до тями в своїй кімнаті в бункері в оточенні на смерть переляканих братів.
– Ми заходимо, а ти на підлозі б’єшся в судомах, з рота піна, ноги й руки викрутило під дивними кутами, – Дін супроводжує пояснення активною жестикуляцією. Кімната перед моїми очима пливе. Чекайте, з відколи це у Діна вісім рук?
– Так буває, коли видіння раптово повертаються, – в кімнату заходить Чак. Твою ж. Я намагаюсь відсунутись на ліжку подалі від нього, але Бог робить вигляд, ніби зовсім мною не цікавиться й веде Вінчестерів за собою зі словами, що є один спосіб убити Джека. Він при мені в фарбах починає все описувати, прекрасно знаючи, що не зможу його зупинити. – Ця штука називається Зрівнювач…
Зрозуміло одне – спочатку Бог вб’є Джека, а потім і мене. Він переконає Вінчестерів в тому, що я абсолютне зло і смерть кузена змусить мене почати знищувати всіх і вся, що браслет більше не втримає мою силу. Треба забиратись звідси, попередити братів про катастрофу, що насувається, але сили ще повністю не відновились.
Встаю і розправляю крила. Сподіваюсь, моя внутрішня система навігації не збилась. Ну, приземляюсь я прямо на Імпалу саме в той момент, коли Чак починає вбивати Джека. Я це відчуваю. Весь той біль. Ні, ні, ні.
Кидаюсь Джекові на допомогу, але мене раптом хапають за руку і розвертають. З жахом дивлюсь на спокійну Амару, яка забирає мене з собою в Ріно. Тут вона відпочиває вже досить довго, тому що щось у них з Чаком не вийшло. Цілий день Амара намагається мене розговорити, щоб я не тримала всю злість в собі, але моя свідомість знаходиться далеко. Фактично, я згадую всі свої видіння і мій мозок оцінює вірність тих чи інших подальших дій. По суті, у мене є всього лиш один варіант, при якому Земля вціліє, але це також означає війну на Небесах і падіння п’яти перешкод, що передбачав Михаїл. Чи готова я на такий ідіотський вчинок? Друге питання, хіба в мене є вибір? Чака треба зупинити будь-якою ціною. Навіть ціною власного життя.
– Зніми браслет, – протягую їй руку. Амара здивовано дивиться на мене, я ж говорю вперше за ті години, проведені з нею. – Після вбивства Джека Він прийде за мною. Я не можу дозволити собі бути слабкою і беззахисною дівчинкою. Мені потрібен хоч якийсь захист. Прошу зніми його з мене.
Амара сумно зітхає і підходить до мене:
– Сподіваюсь, ти розумієш, якими можуть бути наслідки, – після ствердного кивка вона хапає мою руку і підносить браслет до світла. Масивна золота прикраса яскраво світиться, Амара шепоче пару слів на мові Перших і на браслеті проступають стримуючі символи. Вона в певному порядку починає доторкатись до кожного з них і незабаром браслет падає на підлогу.
Відвертаюсь від Амари. Давно забута сила знову бурлить в мені. Роблю глибокий вдих і потягуюсь. Прекрасні відчуття! Повертаюсь до Амари і мій погляд падає на дзеркало. Я милуюсь своїми новенькими чорними чобітками, чорними вельветовими штанами, які раніше були гірчичного кольору, чорною футболкою з білим принтом, який тепер можна було розгледіти тільки наблизившись впритул, срібний манікюр перетворився в чорний. Перед найважливішим моментом всього свого життя я затримую подих. Видихаю і дивлюсь на своє обличчя. Чорні губи, біла шкіра, трохи розширені зіниці, волосся набуло трохи насиченішого чорного кольору.
– Ми тепер виглядаємо, як Сьюзі С’ю з Siouxsie & The Banshees, – Ліндієль, моє незмінне відображення в дзеркалі, скептично оглядає себе з голови до ніг, а потім клацанням пальців приводить себе до норми. Пітьма не впливає на людську скрижаль.
– Знаєш, коли творець ядерної бомби побачив результат своєї праці, він спитав себе, що ж накоїв. Думаю, тобі варто спитати себе, що ж накоїла ти? – розводжу руками і зникаю. Здається, настав час знайти свою зброю. Ту, яка була схована давним-давно десь в Європі.
Вхід в тунель знаходиться в Альпах і виявляється наглухо заваленим. Прийдеться імпровізувати. Клацаю пальцями. Вибух сильніший, ніж очікувалось, тому разом з піском на мене обвалюється лавина каменів. Обтрушуюсь і заходжу всередину. По дорозі в печеру мене очікують смертельні пастки, які я сама ж залишила. Успішно пройшовши перепони, виходжу на величезне підземне озеро, посередині якого знаходиться острівець з велетенським каменем у центрі. Розсовую воду, аля Мойсей, і урочисто йду до своєї цілі.
– Привіт, милий мій, ти сумував? – із каменя стирчить руків’я. Хапаюсь за нього рукою і різко витягую меч. Яскравий спалах освітлює всю печеру. Меч повернувся до істинного господаря. На його лезі вигравіюване моє ім’я мовою Перших, хрестоподібне руків’я нічим не прикрашене, але магія сочиться з нього. Зроблений із найміцнішого металу, цей меч наймогутніша зброя Небес (а срібний колір ідеально підходив під мої крила). Ховаю його в зарання приготовані піхви.
***
В лікарні я уловлюю запах демона. Кетча, схоже, життя нічому не вчить. От нащо зв’язуватись з цими тварюками, особливо після Асмодея? Гаразд, розбиратись з демоном так під улюблену музику.
Sweet dreams are made of this
Who am I to disagree?
Travel the world and the seven seas
Everybody’s looking for something
Some of them want to use you
Some of them want to get used by you
Some of them want to abuse you
Some of them want to be abused
– Привіт, Ардат, заблукала? – я очікую демона біля палати Кетча зі стаканчиком кави в руці. Жінка зупиняється і недовірливо дивиться на мене. Я в курсі, що вона бореться зі спокусою накинутись на мене, однак також обдумує чи не втекти від гріха подалі. На жаль, вона вибирає перший варіант. Як нудно.
– На котрого із них ти працюєш? Саурон чи Саруман? Вельзевул чи Пазузу? Вони ховаються від мене. Збирають демонські армії. Де вони? – демон піднімає на мене своє закривавлене обличчя. Ну, вірніше те, що від нього залишилось. Хвала Небесам, на мовчазну бійку ніхто не збігся. Лікарня ніби вимерла. Зібравши останні сили, Ардат намагається всадити в мене янгольський клинок, але я вириваю їй руку. – Отака твоя відповідь? І ще, Ардат, на жаль, я не з тих, кого можна злити, – відкидаю демона від себе і вириваю всі кістки з її тіла. Повільну, одну за одною. Ардат відкриває рот в німому криці, але ой, я їй голосові зв’язки перерізала. Незабаром мертве тіло падає на підлогу, я зі спокійною душею обертаюсь і зустрічаюсь лицем до лиця з охрінівшим Кетчем, біля якого валяється непритомна медсестра. – Що це за колір? – рукою вказую на його костюм.
– Бежевий, – спантеличено відповідає він і витягує янгольський клинок.
– Ага, я бачу світ чорно-білим і можу сказати, що світлий тебе старить, – зцілюю рану Кетча, наблизившись впритул (він так і не спробував вдарити мене клинком), і повертаюсь до нього спиною. – До речі, це мене не вб’є і навіть не затримає, тому краще тобі по хорошому піти зі мною до Вінчестерів. Не згоден?
Не впевнена, що Кетч не заперечує, але мені немає ніякого діла до того, що він там думає. Правду кажучи, я хочу тільки одного – убити їх всіх і почати саме з Хранителя. Нереальними зусиллями вдається видихнути і піти до машини.
– Ти за кермом, – кидаю йому ключі і сідаю на місце поруч з водієм. Дорога до бункера жахливо довга, в основному завдяки напруженню між нами. Нарешті я цього не витримую, бо бажання убивати все зростає. Потрібно відволіктись. – Я поясню все в бункері.
– Ти про вбивство демона?
– А тебе життя не вчить з демонами не зв’язуватись?
– Я найманець. Працюю на того, хто платить. Бажано немаленькі суми.
– Якщо продовжиш в тому ж дусі, упевнена, не за горами твій труп в канаві. Чекаю не дочекаюсь.
– Ти не Вінчестер. Вона б ніколи…
– На жаль, я не знаю тебе, а ти не знаєш мене. Ти б і не захотів, – Кетч переводить на мене здивований погляд. – Я знаю все, змирись з цим. Навіть про твої почуття до тої, минулої, і зараз ти намагаєшся розглянути її в мені, але марно.
– Ти помиляєшся.
– Так, точно, Мері Вінчестер, – я всміхаюсь. Ми в’їжджаємо в Лебанон. До бункера залишається всього нічого. – Скажи, а ти кохав її? Чи просто хотів володіти? Тому що це два різні поняття. Ти б хотів, щоб вона була такою ж жорстокою та невблаганною, як і ти сам. Смішно, що монстром тут вважають мене.
– Заткнись, – хитає головою Кетч.
– Ти не кохав її, просто використовував. Робишся таким крутим, а по факту ти всього лиш жалюгідна зломана людина, готова самостверджуватись за рахунок інших. Мері для тебе була нічим, а ось маленька Вінчестер… Ти хотів кинутись вслід за нею ще до того як тріщина між світами закрилась, щоб допомогти в боротьбі з Михаїлом, але щось тебе втримало.
– Виходь з машини, – Кетч старається говорити спокійно, але вглибині душі він бажає побити мене до півсмерті, тільки щоб я заткнулась. Я відчиняю дверці.
– Так, ще одне, машина то моя, – йду до бункера. Чи то ще буде.
Додати до улюблених