Важкі хмари висіли у похмурому небі. Плакали разом з ним гарячими сльозами, стукаючи по сірому асфальтові. Злива.
Наміе мовчки спостерігала за тим, як запотіле вікно поступово рябило від кількості води, яка лилася з неба. Охайними нігтями вела стрімко падаючу дощову крапельку, торкалася подушечками пальців холодного непривітного вікна.
Раптом прибрала долоню і склала руки під грудями. Це був не її дім. І в цьому домі її бути не повинно. Тут жили люди, проти яких вона плела, наче коси, плітки, і один з цих людей стояв за її спиною. Його безтурботна статура розмито відбивалася у склі.
Наміе опинилася тут випадково. Якби це почув її начальник, він би тільки мерзенно посміявся з неї, сказав би щось на кшталт “випадковості не випадкові” і, можливо, отримав би за це в писок. Не обов’язково від неї. Скоріш за все, від чоловіка позаду.
— Ось, вдягни.
Її плеча торкнулося щось м’яке. Вона повернулася до джерела звуку, подивилася на товсту кофту, яку тримав у руках Сідзуо, потім підняла на нього свій погляд. Хоча він не висловлював ніяких емоцій, але все одно здавався суворим, тому змусив чоловіка відвести очі.
— Ти уся промокла. Тобі треба переодягнутися в щось сухе. Захворієш.
Наміе мовчки забрала пропоновану річ із жилавих чоловічих рук. За весь час їхнього знайомства ці руки досі жодного разу не торкнулися її. Чому?
— А ти?
Її погляд самовільно пішов по його білій мокрій сорочці. Вона липла до його тіла, місцями зливалася зі шкірою, безсовісно розкриваючи усі його порцелянові таємниці, обережно лягала на чіткі рельєфи його рук і спини, якою він до неї повернувся.
— Я в порядку, не хвилюйся.
— Я не хвилююсь.
Наміе почула, як клацнула запальничка. Майже одразу вона побачила тонку стрічку чаду, яка тягнулася до стелі. Декількох зустрічей їй вистачило, щоб зрозуміти, що він починав палити поруч з нею кожного разу, коли нервувався.
Раптом за її спиною щось сильно гримнуло.
— Відійди від вікна, будь ласка.
Грім.
Не почувши звичного цокання підборів з її боку, він повернувся до неї, роблячи довгу затяжку.
— Наміє-сан?
Замість того, щоб послухатись його, вона сперлася спиною на підвіконня.
Знову загриміло. Яскрава блискавка на коротку мить розітнула майже чорне небо навпіл.
Сідзуо важко зітхнув. Сховав руки в кишенях штанів, підійшов до жінки і виріс перед нею високою стіною.
— Не витріщайся, мене це дратує, — вона забрала у нього цигарку з рота і, сунувши її собі між зубів, дмухнула чоловікові їдке куриво в обличчя. — І не відводь погляд. Це дратує ще більше.
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Доторкнувся.
Він аж затремтів.
— Ти жодного разу не торкнувся мене. Я тобі огидна? — вона зібрала брови на переніссі. — Хоча, в цілому мені байдуже, — закотила очі та подивилася кудись у бік, струшуючи попіл з цигарки кудись на підвіконня.
— Ти не огидна.
— Тоді торкнися мене, — суворо наказала.
Коротка мовчазна павза. Він нерішуче заперечує:
— Я можу випадково нашкодити.
Вона одразу холодно відповідає:
— Ти думаєш, що зможеш зробити мені більш боляче, ніж життя?
Вони обидва знали, що відповіддю на її запитання є “так”, і Сідзуо вже був готовий про це сказати, але її сердитий вигляд змусив його мовчати.
— Я не знаю як.
Наміе подивилася на нього. Він розвів руками в боки, не знаючи куди їх діти, так само зачуміло щось шукав поглядом, оминаючи жіночу фігуру і наче не звертаючи на неї уваги. Щось думав собі.
— У мене ніколи не було стосунків, тому я не знаю… як мені краще торкнутися.
Вона мовчки роздивлялася яскраву розгубленість, яка розігралася на його обличчі. Досі не могла зрозуміти що її в ньому притягнуло, що їй хотілося його дотиків? В ньому немає нічого особливого, окрім його нелюдської сили. Немає нічого цікавого або привабливого. Хоча, може, і є. Погляд? Уважний і м’який, на відміну від самого нього. Чи, може, його сильні руки?
Вона ковзнула по них долонями.
Пішла по виступаючих на передпліччях венах, піднялася на чутливий біцепс, оминула округлі плечі і зімкнула пальці в замок в нього на зашийку. Потягнула до себе.
— Схилися.
— Що?
— Ти занадто високий.
Він послухався. Мовчазно і невпевнено схилився над нею, майже торкнувшись своїм носом її. Гарячим диханням обпікав її звично червоні губи. Вона майже прошепотіла:
— Поклади руки мені на талію.
Він спирався на підвіконня позаду неї, але після її наказу відірвав долоні від білої поверхні і поклав, куди сказали. Вона шумно посміхнулася.
— Не так.
— Як тоді? — Наміе відчула, як його пальці затремтіли.
— Поклади так, наче хочеш обійняти мене.
— Але ж тоді…
— Виконуй.
Він знав, що слідкує за цим. Точніше, лише здогадувався, але все ж таки мав стійке відчуття десь глибоко під ребрами.
Обережно посунув долоні їй на спину, відчув, як вона трохи вигнулася йому грудьми назустріч, побачив, як змінився її погляд і задоволено розліпилися вуста.
Зустрівся з нею очима.
Вони в неї карі. Такі глибокі, темні, наче ніч, майже чорні, як її душа, але все ж з кавовими жилами. Блискучі такі… Дивишся в них, й аж подих зриває.
— ?!
Він не встиг навіть кліпнути очима, як опинився притягнутим за комір сорочки до жіночих губ. Теплі, м’які, вологі, що йому навіть не тільки подих зриває, а ще й те, що над шиєю. Такі ніжні і смачні, солодкі з присмаком вишні і чогось кислого.
На язик раптом трапилося щось терпке. Таке звичне, що він навіть не одразу помітив, як цукрові губи стали гіркими. Впізнав смак своїх цигарок. Твердо вирішив для себе — більше не буде палити перед тим, як цілувати її.
Вона розриває поцілунок.
— Де ти хочеш, щоб я торкався тебе?
Сідзуо навіть не дає їй можливості щось сказати, тому збиває її з пантелику перш, ніж це зробить з ним вона. Почувши його питання, Наміе завмирає. Куйовдить його сорочку у себе між пальців в міцному кулаці, витріщається на нього, наче почула освідчення в коханні. Ковтає гірку слину. Чого ж вона хоче насправді?
— Всюди.
Додати до улюблених