Бета:Rin Okita
— Зараз вас прийме лікар Санчес.
Я кивнула, піднялася зі свого місця й пішла за асистентом дантиста в чисту білу кімнату, де Гарольд Санчес чекав мене з блискучою білою посмішкою.
— Будь ласка, сідайте, — він жестом показав на велике світло-блакитне крісло, що виглядало трохи лячно, — оскільки ми обговорювали метод лікування раніше, я гадаю, ви згодні?
Я зітхнула. З одного боку не хотілося втрачати такий шанс, оскільки зазвичай я ніколи не змогла би дозволити собі будь-яке лікування зубів. З іншого боку цей новий метод був експериментальним. Лікар запропонував його безкоштовно, тож неввічливо було відмовлятися.
Та я довго зважувала всі за і проти, перш ніж прийти сюди.
— Я не буду з вами судитися у разі чого, — сухо відповіла я.
Лікар Санчес пирхнув.
— Ви трохи напружені. Запевняю вас, боятися нічого. Дев’ять із десяти стоматологів справді рекомендують це. Десятий — арахнофоб.
“Добре знати.”
— Тепер я дам вам місцеву анестезію, щоб ви не відчували болю, але ви не будете спати під час процедури. Хоча я прив’яжу зап’ястки, щиколотки та лоб до крісла, якщо ви не проти. Ми вважаємо, що це найкраще для безпеки всіх учасників.
Я трималась нерухомо, коли він почав прив’язувати мене шкіряними ремінцями на сидінні, обережно, щоб відрегулювати їх.
— Так. Гарно та охайно, — лікар Санчес почав надягати рукавички, — чи хотіли б ви, щоб вам зав’язали очі? Я виявив, що це насправді заспокоює багатьох моїх пацієнтів. Можна подумати, що позбавлення зору лякатиме ще більше, але насправді доведено, що корисно просто уникати дивитись на те, як це відбувається.
Я нетерпляче кивнула.
— Так, будь ласка.
— Добре.
Один із його помічників підійшов і з ніжною підбадьорювальною посмішкою і почав пов’язувати навколо моєї голови акуратно викроєний витягнутий шматок сірої тканини. Потім він поправив його, щоб повністю закрити мені очі. Це відчувалося дивно, ніби я втратила зір. Я вже відчувала прискорене серцебиття. У горлі почав утворюватися клубок, і я проковтнула його. “Я не боюся”, — сказала собі. Нема чого боятися. Все добре. Я стиха заскиглила, коли лікар Санчес вводив анестезію в мої ясна. Голка справді мала бути великою, щоб завдати такого уколу. Хоч я не надто боюся шприців, та була начебто рада, що у мене зав’язані очі. Дивно було більше не відчувати ясна, але це відчуття не було для мене зовсім незнайомим. Я більш обережно ставилась до того, що буде далі. Я відчула, як пальці в рукавичках ніжно смикають мою нижню губу.
— Лікар приносить павукоподібного, — оголосила одна з помічнииць, коли я почула, як відчиняються й зачиняються двері, — От і ми… Тепер, будь ласка, відкрийте рот якомога ширше і тримайте його так, — ймовірно, звертаючись до лікаря Санчеса, вона додала: — Він готовий до випуску?
— Звичайно, — весело відповів він, — давайте розпочнемо.
Я відчула, як він схилився наді мною, як його рука веде щось до мого обличчя, до відкритого рота. Потім було відчуття численних крихітних уколів довкола моїх губ і язика. Я придушила нажаханий писк. Незважаючи на підбадьорення і заспокійливу поведінку стоматолога, незважаючи на мій поганий зір, я раптом усвідомила, що великий павук заповзає мені в рот. Мене збиралися прооперувати павукоподібним. Я намагалася заспокоїти свої нерви, нагадуючи собі, що він залишиться в передній частині мого рота. Я могла нормально дихати, я майже не відчувала цього, і все це закінчилося б миттєво. Лікар Санчес, мабуть, помітив мій страх.
— Не хвилюйтеся, все під контролем. Мої колеги та я витратили місяці на тренування всіх павукоподібних, яких ми використовуємо для процедури. Це особлива порода, знаєте, генетично модифікована. Вищий інтелект, сприйнятливіша та дуже слухняна. Це важко навіть назвати павуком. Тож насправді нема чого боятися, – пояснив він заспокійливим тоном.
Я пискнула на знак згоди. Я не хотіла більше думати про павука, тож почала трохи мріяти. Виявилося, що ігнорувати комаху досить легко, оскільки він працював над відновленням мого зуба. Здавалося, він використовує ті самі інструменти, що й будь-який стоматолог, але набагато менші. Іноді хтось так чи інакше допомагав йому, але думаю, що в основному асистенти дивилися та робили нотатки. Наскільки я могла судити, все йшло гладко. Це було доти, поки один із помічників не пробурмотів:
— Вам, хлопці, цей теж здається трохи метушливим?
Мої очі розплющилися. Я не хотіла метушливого павука в роті. Я спробувала дати знак медичному персоналу, щоб його витягли, але не змогла, бо досі була прив’язана до крісла. І тоді все пішло не за планом. Я почула, як павук видає дуже тихе шипіння, перш ніж кинутися мені в горло. Я відразу ж почала кашляти й кричати, кидаючись на сидінні. Секунди, протягом яких я відчайдушно намагалась і не змогла виштовхнути цю огидну істоту зі свого тіла, здавалися мені цілою вічністю. На щастя, невдовзі я відчула, як чиясь рука потягнулася до мого рота, схопила павукоподібного і відкинула геть. Я миттєво виплюнула слину, ніби це була отрута, і, глибоко вдихнувши, заволала лікарю, щоб він мене розв’язав. Він виконав моє прохання. Я скочила на ноги, схопила піджак і сумочку, перш ніж побігти до дверей. Я була надзвичайно нажахана, серце шалено билося від паніки. В роті досі відчувалися крихітні лапки павука. Мене ледь не знудило від згадки про те, що щойно побувало в моєму горлі. Я просто хотіла звідти вибратися.
— Зачекайте! — крикнув мені вслід лікар Санчес. — Куди ж ви?
— Ви клялися, що нічого подібного не станеться! — я гаркнула йому через плече.
Здавалося, що в операційній все ще панує метушня. Помічники Санчеса шукали павука — певно, він втік від них, сховавшись під меблями. Чесно кажучи, мені було все одно. Я просто пішла. Вдома я виявила, що мій зуб був вилікуваним. Хоча він не відчувався у роті, та я списала це на анестезію. Не те, щоб я вважала це хепі-ендом. Вирішивши, що мені потрібен спокій і тиша, я вимкнула усе світло у кімнаті й лягла у ліжко, щоб трохи відпочити.
Лише почувши тихий шурхіт, що долинав із сумочки, я зрозуміла, що, ймовірно, варто було перевірити її зсередини, перш ніж тікати від лікаря Санчеса.
Додати до улюблених