Дівчина неспокійно ходила кімнатою, мірно відстукуючи підборами кроки. Чисельні шари спідниць заважали, й вона раз у раз зупинялася, припіднімаючи їх, аби переконатися, що ще не відтоптала коштовні тканини остаточно.
— Мірель, присядь, — м’яко відказав юнак, що сидів на софі. Він, неспішно перебираючи пальцями по дерев’яному підлокітнику, уважно спостерігав за сестрою, що не могла знайти собі місця.
Та обернулась на нього, фиркнувши.
— Ваша Високосте… — почала Мірель, але він жестом зупинив її й посміхнувся.
— Для тебе я все ще Лютер.
— Лютер, — повторила за ним вона. — Тобі варто збільшити… — вона махнула рукою й стукнула підборою, — супровід! — дівчина сіла поряд на софу, хапаючи брата за руку. — Лютере, прошу, ніхто й нічого не має завадити нам сьогодні. А як щось трапиться? Наступного короля…
“Наступного короля не буде”, так і не змогла промовити вона.
Він зітхув і лагідно посміхнувся, погляджуючи пальцями її долоні.
— Матінка не витримає, якщо зі мною щось станеться. Я цього не допущу… Вір мені.
Він ледь нахилився, аби поцілувати зап’ясток Мірель.
— Сьогоднішній коронації бракує одного… — с кожним словом Лютер говорив все тихіше й тихіше, а коли Мірель нахилилась до нього, аби розчути, прошепотів: — Майбутнього короля. Мені треба підготуватись.
— Так-так… — квапливо закивала вона, підняла поділ сукні, вскочила на ноги й схилила голову: — Не смію більше вас затримувати.
В покоях Лютера вже чекала прислуга. Без зайвих слів вони допомогли принцу привести себе в найбільш презентабельний вигляд.
Одна за одною, служки поступово залишали кімнату, поки не лишилось майже нікого. І тільки остання, низенька й тендітна, як дитина, вкладала жабо наостанок.
Вона вже робила крок назад, коли оступилась, та кронпринц саме вчасно встиг її підхопити й притиснути до себе.
— Перепрошую, Ваша Високосте… — пролепетала вона, і, як тільки твердо встала на ноги, миттю відкланялась й покинула покої.
Він зітхнув, і його поблажлива усмішка повільно сповзла з обличчя, коли Лютер лишився на самоті. Він ще якийсь час спостерігав за дверима, за якими зникли служанки, перш ніж дістати з непримітної нагрудної кишені камзолу записку.
Мій королю, Ви в небезпеці.
Лютер впав на кушетку й, зім’яв папір, лишив його на підносі з карафою на найближчій тумбі.
— Вочевидь… — буркнув він і вперся долонею в щоку, спокійно настукуючи пальцями якійсь ритм. Після декількох секунд роздумів, він підвівся й підійшов до столику біля вікна, де стояла ще одна карафа.
Ззовні, десь внизу, мов комахи, роїлись-юрмились люди, але жоден з них не дивився в сторону Лютера. Та й не побачив би з такої вісдтані.
У двері постукали.
Не обертаючись, Лютер крикнув:
— Зайдіть.
І людина зайшла.
— Нервуєте, Ваша Високосте? — чоловік, вдягнутий, як звичайний слуга, неквапливо наблизився.
— Бачить Бог, — принц на мить усміхнувся, — інакше бути й не може…
— Ваша Високість, як завжди, праві… — мовив він і неквапливо підходив, тримаючи руки за спиною. А коли наблизився достатньо близько, Лютер схопив карафу й щосили вдарив нею в обличчя слуги. Той спробував закритись руками; принц вихватив з його рук кинджал й штовхнув до стінки.
Посмішка осяяла обличчя Лютера, коли чоловік, притиснутий обличчям до стіни, завмер в очікуванні. Принц нахилився до вуха бунтівника і шепнув:
— Звідки цей дурень взагалі може знати про змову, так? — він фиркнув, сильніше вдавивши слугу в стіну. — Йому ж нема коли про це думати з його-то кипами паперів і дипломатичними візитами.
Чоловік кілька раз смикнувся у спробі вирватись, але принц вдарив його головою о стіну й продовжив:
— Вибач, та в мене більше немає часу на милі бесіди. Як неввічливо відволікати Його Високість від настільки важливих справ…
Усмішка перетворювалась на вищир. Легким рухом руки Лютер перерізав бунтівнику горло. Тіло, клекочучи й захлинаючись кров’ю, впало на підлогу. Принц тільки окинув його байдужим поглядом, фиркнув і зневажливо витер руки хусткою, перш ніж рушити до виходу.
***
Мірель, ще прекрасніша, ніж зустріччю раніше, стояла праворуч від матері, зчепивши руки в замок. Жоден член королевської сім’ї не промовив ні слова під час церемонії, а натовпом пройшовся тривожний шепіток.
— Що це? Кров?
А на обличчі Лютера вигравала незмінна посмішка. І коли новий король впевненно зійшов на трон, вона стали тільки ширше.
Натовп вітально ревів, а погляд Лютера вальяжно ковзав по підданим, чіпляючи звідти мертвецько блідні обличчя зрадників.
І завтра натовп вдосталь насолодиться карою зрадників корони.
Додати до улюблених