Весна вдалася холодною у цьому році, в останньому для Хельги році.
Рішення вдалось прийняти на диво легко, хтось на це вирішується місяцями, а хтось одразу. Їй робити нічого у цьому світі, тут немає люблячого чоловіка і прекрасного сина, їх немає у цьому світі.
Вини у цьому вона могла лише Месників та владу яка нічого не змогла запобігти щоб захистити країну та її жителів, ну а Месники просто бездушно зруйнували її.
Вона довго питала Бога чому це відбулося з нею, але відповіді не було і не могло бути.
Сидячи на краю гори вона розуміє що життя тече повільно; холодний вітер пробирається до кісток через куртку, він тут ще й розрідженний. Внизу тече якась річка яка іде прямо з джерела, мабуть вона має гарний смак.
Тут вже не зваєуєщ за та проти, тут насолоджуєшся останніми хвилинами. Перед смертю не надихаєшся як кажуть, останні ковтки повітря будуть самими запам’ятовуючими у житті.
Кроки давалися легко, перший, другий, третій та…нічого не відбулося. Вона повернула голову назад та зустрілася з холодним поглядом Джессіки.
– Джессіка?
– холодно для прогулянок, не вважаєш так? – відповіла вона
– що ти тут робиш?
– таж саме що і ти, милуюся горами. А якщо серьезно то я прийшла за тобою, думаєш я не знала про твої нахильності?
– але навіщо?
– ти єдина хто бачила в мені Ребеку Барнс після солдата, – вона притягла її в обійми.- Навіть Стів мене більше не сприймав як раніше, лише твій погляд був інакшим, тільки ти дивилася на мене як на людину, а не як на машину для вбивств чи стольтньшо інваліда.
Ту Хельга все зрозуміла, чому так. Тепер їх двоє, ображених долею та без рідних людей.
Додати до улюблених