Хлопці гралися в шинобі коло дитячого майданчика. Він постійно зустрічав їх там на заході сонця, коли повертався додому. З недавніх пір Какаші перестав сюди приходити. По-перше, він не дуже полюбляв їх шумні ігри — відволікали від вивчення атласу, подарованого батьком. По-друге, на відміну від них для Какаші це були не забавки, він збирався стати шинобі, а це потребувало довгих і наполегливих тренувань. Тато говорив. Какаші мав намір стати таким же неперевершеним шинобі, як він.
Хлопці носилися один за одним по калюжах після вранішнього дощу, представляючи один одного ворогами, і намагалися зобразити якісь прийоми тайдзюцу. Какаші вони здалися дивними, дещо незграбними — а йому було з чим порівняти: батько кілька днів тому показав пару дуже крутих прийомів, і Какаші весь цей час повторював і відточував їх. Тим не менш, Хатаке придивився уважніше — все-таки ці хлопці вже навчалися в Академії, про що не раз похвалилися, та й виглядали старшими.
Крім одного. Чорнявий хлопчина в синьому костюмі з помаранчевими вставками і чудакуватих окулярах, схожих на ті, що для підводного плавання, був приблизно його віку. Какаші тільки невесело покачав головою, прикривши долонею обличчя, відчуваючи приступ сорому за незнайомого хлопчика. Він виглядав таким недолугим! Картонні сюрікени весь час летіли дивною траєкторією, а дерев’яний кунай, з яким він нападав на іншого, зображаючи ворога, постійно висковзував з руки. А їм же, можливо, доведеться навчатися разом в Академії — Какаші мав вступити вже через пару місяців. Принаймні, батько в нього дуже вірив.
Та вже краще ходити на заняття з цим невмілим недотепою, він хоча б кумедний. А от хлопці з Академії проводилися грубо і недружньо. Какаші не відразу зрозумів, що вони вирішили поглумитися над хлопчиком в окулярах і використати його в якості манекену для відпрацювання ударів. Це було не тільки нечесно, але і негарно з їх боку. Какаші вже було час додому, однак він не зміг дивитися, як не надто болючі, але образливі ляпаси змінюються підніжками та відвертими стусанами. Хлопець не те що не міг дати здачі, а навіть ухилитися був не в змозі. Його одяг вже весь забруднився, розбита брів швидко набухала після не надто вдалого падіння, на долонях та щоці трохи кровоточили свіжі садна. Однак, що вразило Какаші більш за все, хлопчина і не намагався утекти. Він шмигав носом і ледь не плакав, але раз за разом підіймався, ніби напрошувався на чергового стусана.
Це була не його справа, але Какаші все ж вирішив втрутитися. А щоб його не могли впізнати, накинув каптура куртки на голову. Виходячи з дому, він так і не зміг переконати батька, що на вулиці не так вже й холодно, і він обійдеться без зайвого одягу. А ось, куртка стала в нагоді.
— Троє на одного… Чи не надто нерівні сили? — сказав він, подходячи, сховавши руки в кишені куртки. Одну долоню холодила пара сюрікенів, другу гріла перцева бомбочка — Какаші був готовий як до нападу, так і до оборони.
— Тебе спитати забули, — суворо кинув один, з пластирем на переніссі.
— Так, йди-но звідси, — підтримав інший, трохи нижчий на зріст, в зеленій в’язаній шапочці.
Третій відмовчувався. Здавалося, він і сам би із задоволенням пішов, та не хотів залишати друзів.
— Ви загородили мені дорогу, — з незмінним спокоєм сказав Какаші, хоча внутрішньо був готовий до бійки в будь-який момент.
— Так обійди.
Головний задира підійшов до Какаші і хотів було шарпнути його за куртку, але Хатаке не даремно відпрацьовував батьківські прийоми і, піднирнувши під руку хлопця з пластирем, схопив за зап’ястя і вдарив під коліно, щойно опинився за спиною. Той закричав, обдерши коліна, так, ніби Какаші йому плече вивихнув.
Йому на поміч прийшов друг у зеленій шапці, замахнувшись кулаком, але Какаші вдалося ухилитися. Стрімко підскочивши до третього, що стояв неподалік, він вхопив хлопця за руку і, інтуїтивно змістивши центр рівноваги, практично жбурнув його в друзів, що вже обидва вивалялися у багнюці.
Перший вже встиг піднятися на ноги, тому Какаші, розуміючи, що він не пробачить приниження перед товаришами, метнув приготовані сюрікени. Ті ледь-ледь зачепили рукав тонкого светра, трохи розпоровши тканину. Якби Какаші хоч на сантиметр помилився, залишилася б рана, а він не мав наміру скалічити. Хлопець відсахнувся і застиг, спочатку глянув на порваний одяг, потім на Хатаке і сидівшого біля нього хлопчину.
Какаші побачив, як почало мінятися обличчя забіяки. Цей вираз не віщував їм нічого хорошого.
— Тікаймо!
Здається, це сказали вони обидва. Але тільки у Какаші був план відступу. Наостанок він кинув перцеву бомбочку під ноги кривдників, уже готових дати їм обом прочухана, і, схопивши за руку того, кого так раптово взявся захищати, кинувся геть вздовж вулиці. За спиною почувся кашель і невдоволені крики.
Зупинилися вони вже в кінці вулиці. Какаші притулився до огорожі, засапавшись. Побитий хлопчина теж звалився поруч, повністю вибившись із сил. Він насупився і, оглядівши порваний брудний одяг, зовсім посмутнів.
— Дякую, — все ще хлюпав носом хлопець, розтираючи сльози по щокам, зсунувши окуляри.
Какаші випростався і сховав руки в кишені куртки — пальці ще тремтіли від неочікуваної сутички зі старшими.
— Тебе як звати? — спитав він, не дивлячись на хлопця.
Чомусь стало ніяково від його подяки — Какаші не зробив нічого особливого.
— Обіто.
Він підняв очі і спробував роздивитися свого рятівника, але Какаші вчасно відвернувся, ніби ненароком, і взявся розглядати квіти на найближчому підвіконні. Через сльози навряд чи він побачив, як Какаші збентежився.
— Нічого, коли я стану Хокаге, я покажу цим негідникам!
Обіто швидко збадьорився, підскочив і сердито стиснув кулак, показуючи всю серйозність своїх намірів.
Какаші насмішкувато хмикнув:
— Тобі ніколи не стати Хокаге і навіть шинобі, якщо ты не станеш сильніше. І весь час будеш ревіти.
— Я не реву! — вигукнув хлопчина. — Вже…
— Добре, мені час. Бувай.
Какаші махнув рукою на прощання, натягнувши каптур сильніше на голову, знову сховав до кишені, і не кваплячись завернув у провулок. Він вже мав бути вдома.
Батько його ніколи не сварив. Принаймні не підвищував голос, як це могли робити інші батьки, коли їхні діти не слухалися чи щось накоїли. Однак він зустрів Какаші біля дому, і той зрозумів, що щось не так.
— Приходили батьки Ріоти і Сейджі, — просто сказав він за вечерею.
— Вони знущалися над одним хлопцем, — почав пояснювати Какаші, — і я просто…
“Поліз не в свою справу”, — подумки встиг додати, відкинувши варіанти “заступився” і “побив старших хлопців”.
— Я розумію. Захистив, — кивнув тато. — Наступного разу, будь ласка, будь трохи акуратніше. Недобре лупцювати друзів.
— Вони мені не друзі! — обурився Какаші.
— Але могли б бути, — стримано посміхнувся батько. — Не недооцінюй важливість дружби, Какаші. Вірні товариші завжди повинні прикривати спину один одному. Хто прикриє твою, якщо у тебе не буде друзів?
Какаші не знайшов, що відповісти. Однак тато не наполягав. Замість цього у хлопця назріло інше питання:
— Але як вони зрозуміли, що це я? Я ж навіть каптура надягнув, щоб вони не взнали.
Батько торкнувся свого підборіддя, трохи нижче губ, де у Какаші виднілася акуратна родимка.
Какаші насупився. Він зрозумів свою помилку і вивчив урок: щоб шинобі не могли впізнати, не можна, щоб вороги побачили особливі прикмети, за якими його легко можна вирахувати. Навіть такі дрібниці.
Наступного дня, выходячи з дому, Какаші пов’язав навколо шиї темно-зелений шарф с чорним орнаментом — все-таки через непогоду стало холодно. Але, ще трохи подивившись на своє відображення в дзеркалі, він повернувся до себе в кімнату. Шарф недостатньо закривав обличчя — лише трохи підборіддя. А десь сред його речей лежала тканинна маска, котру Какаші кілька разів надягав, коли разом с іншими хлопцями грав у шинобі на дитячому майданчику.
На думку Хатаке виглядало надто по-дитячому, однак на перший час підійде. Тепер вороги не зможуть пізнати його. Адже Какаші збирався стати неперевершеним шинобі. Як батько.
Додати до улюблених