Око пройняте світлом

Носочек стопи повільно приземляється на скрипучу підлогу — то маленький Юра намагається пройти повз кімнату мами якомога тихіше. Йому лячно, він знає, що вона там не одна. На щастя, на сусідній койці спить його бабуся, що організувала повномасштабний оркестр храпу. Кожен раз, коли повітря проникає в її кривий ніс і по хаті проноситься глухий противний звук, нагадуючий роботу декількох тракторів, Юра робив один-два кроки, аби його не було чутно.

Ось він уже напроти розкритих навстіж дверей, звідкіля ллється ранкове світло. Краще б не світило, бо воно допомогло Юрі краще роздивитися хаос, що творився всередині: матір, майже оголена, лежала на червоному узорчатому килимі, що був популярний ще в совєтах. Нажаль, Юрко не може зараз роздивлятись демонів у візерунках, в очі кидаються пухкі груди, що під натиском гравітації розплющило в різні боки; руки закинуті вгору,  пасма світлого волосся змішалося з крихтами на підлозі. Взагалі, на підлозі багато чого було, і недопалки, від яких ще йшов злий сморід ракових пухлин, затицяні рюмки, на дні яких були краплі дешевого коньяку, і розкиданий смердящий оселедець, до пари йшли ще мариновані огірки…  Стягнута скатертина  пояснює цей безлад. Холодне світло з віконця оголював стовп пилу, від чого Юрі становилися ще більш не по собі. Йому бридко. А ще страшно, бо на ліжку спав чужий чоловік, на вигляд справжній бандюган: лисий, пузатий, з цепкою на шиї. Його брови стрімко зійшлися в міцний союз, що робив його постійно злим. Ще й конституція тіла міцна, збитий. Все, що на ньому було, це полустягнуті сірі сімейники, через що Юра відвернувся. Смрад перегару і цигарок теж вдарили в бідну кудряву голову. Не те щоб зараз його це сильно травмувало, він звик до таких витівок матері. Як тільки батько пішов у безкінечну подорож за хлібом, так мати почала приводити незнайомців. Спочатку Юра не розумів, чому мати в деякі вечори його ховала у кімнаті з бабусею, мовлячи: “Сиди тихесенько, не виходь”, потім затикала йому вуха берушами і зникала за дверима. Маленький Юра сидів на краю ліжка і дивився на блакитні старі двері з узорчатими матовими віконцями ще дуже довго…

Зараз мить напружена: у чоловіка в роті пересохло, то він так ковтнув, що аж розплющив очі. Юра, помітивши, що незнайомець збирається встати, швидесенько побіжав до вітальні, де почав шукати  шкільні туфлі та піджак. Аж раптом почулися гучні, але повільні кроки…

— Ти хто…? — з двірної рами виднілася лиса голова, питання було поставлене злістно і ще трохи п’яною інтонацією — спирт не вивітрився.

Юра настільки оторопів, що не знайшов, як відповісти. На ньому один вдягнутий туфель, інший у руці, на плечах ледве тримався верхній одяг. До нього доходить, що нормально дозбиратись не вийде, треба біжать і хутко. Ось бандюган уже переходить поріг, Юра миттєво хватає рюкзак, перекидає через ліве плече і зі швидкістю алого бігуна вискакує на сходовий майданчик.

— Ах ти ж мале падло, грабій! — агресує п’яний і намагається біжати за ним, але плутається серед обуві і смачно падає на лінолеум. — А-а-а-а-а, сука!

Після чого пролунав швидкий хлопок дверей — Юра в останню мить штовхнув їх, щоб закрити.

Пробіжав три сходових прольотів, він дістається вулиці і ще на адреналіні ховається у густих кущах смородини. З рук валиться башмачок і тільки зараз він помічає, що на одній нозі домашній тапок. Від почуття страху він не відчув різниці, біжав як заєць від вовка. Світла маківка виглядає з під кущів, видивляється двері під’їзду. Ніхто не виходить, вахтовик не бормоче, сидить тихо… “Фух…” — видихає. Нарешті він може спокійно привести себе до ладу. Спершу скидає рюкзак, одягає піджак, бо шкіра покрилася мурахами: ранок холодний. Одягає другу туфю, роблячи гарний бантик зі шнурків. Але ці бантики не врятують його зовнішній вигляд: одяг мятий, взуття деінде набралася пилу. Але він не міг інакше, праска в кімнаті матері, зібратися повноцінно неможливо було… Ховає тапок в кроні кущових гілок і замислюється… “Щось я все-таки забув…”.

— А котра година?! — згадав.

Побіжав Юрко стрімко, його біле кудряве волосся розліталося від вітру, іноді закриваючи дещо дівоче обличчя. Люди помічали його. Дехто згадував своє дитинство і сміявся: “У нього, мабуть, контрольна першим уроком”, — подумав округлий чоловік в кепці, що так само спішив на роботу. Але деякі внесли свою лепту негативу, ті самі совєтські бабусі на лавочках не втримались від коментарів:

— Ти глянь на нього, тьфу ти! Які учні пішли, тц-тц-тц…! — зацокали самодовольно, свердлячи його спину.

Але хлопчик не звертав уваги, він біжав, бо першим уроком був дуже сварливий вчитель біології, що любить знущатись з учнів. Ось він вже вибігає у шкільне подвір’я і розуміє: дзвінок давно пролунав, усі вже у помешканні. Видихаючи, він забігає до коридору і прямує до дверей з табличкою “10-А”. Аби не мешкатись і довго не топтатись ще на місті, він на швидкому темпі стучить і відкриває двері, готуючі трафаретну фразу:

— Доброго ранку, вибачте за запізнення! Степане Андрі… — запнувся.

Перед ним не Степан. Перед ним посів зовсім інший чоловік: світловолосий, у чорному светрі і штанях, гармонійні ботинки відблискували якістю. Як говорять, людину судять по взуттю? Враження він склав, враховуючи як складно дістати гарні речі. На дошці виднівся напис рівним почерком: “Яків Сергійович Аркавін”. Його пронизливі, світлі очі уставились на бідного Юру, що забув як дихати і просто стояв стовпом.

— Будь ласка, дихай, — чоловік помітив цю шокову реакцію і з посмішкою вирішив знизити напругу, через що в класі всі почали сміятись.

Але варто йому було підняти долоню і стиснути її в кулак, ніби дерижер, як усі замовкли.

— Спочатку представся.

— Зайцев Юрій Антонович! — розчервонівся, дихання було нестабільним.

— Що-ж, Юра, моє ім’я ти бачиш на дошці. На перший раз вибачаєм, але надалі без запізнень.

— Вибачте,  будь ласка…

— Добре, сідай.

Хлопець швидесенько сів на своє непримітне місце, за останню парту першого ряду, біля стінки. На швидку достаючі підручник з біології, він слухав бархатний, низький голос нового вчителя.

— Тема сьогоднішнього уроку “Класифікація ….”. Ітак, існує декілька…

Інформація до макітри наполегливо не йшла: хлопець погано спав цієї ночі і не встиг поснідати, а отже він дозволив собі байдикувати, натомість — розглядати вчителя. Юра любив роздивлятись людей, особливо дорослих чоловіків. Він дивиться на них через іншу призму, не прийнятну для хлопця підлітка.

Погляд вчителя був особливий, його не можна було прочитати. Що за ним скривається? Зацікавленість? Надміність? Чи може суцільна байдужість чи неприязнь? Ніяк не разбереш, Яків Сергійович — майстер німого погляду. Ось він повертається до учнів, промінь сонця розлився на праву сторону його обличчя, засвічуючи сіру-голубу райдужку, від чого маленька зіниця була ще контраснішою. Юра, побачивши це, вздривгнувся. Цей погляд повернув його у далекий, травмуючий спогад з дитинства.

* * *

— Мамо? — розгублений дитячий голос пролунав у кімнаті.

У восьмирічного Юри випала затичка з вуха — він тоді не розумів, чому мама йому вдягає їх. Тому і розгубився — вперше почув дивні звуки. Вони йшли з зали, сусідньої кімнати. Звуки дратівливі, його мати ніби скиглить, стоне… “Матусі боляче?” — Юра підскочив і побіжав до дверей, але вони зачинені. Маленькі кулачки почали стукати по дерев’яним дощечкам дверей, хлопчик відчайдушно кличе маму, але раптом його вуста перекривають старі зморщені руки — то бабуся Софія прокинулась і закрила йому рота.

— Мовчи, не заважай… Все добре з мамою, — промовляла вона і штовхала малого назад у ліжко.

— Але мама важко дихає… І там хтось ще є! — солені доріжки почали свою дорогу по рум’яним щічкам.

— Тобі здається, все добре, просто мати… “лікується” так, що трішки боляче і вона стогне… Ти не маєш це бачити і чути, тому вдягай назад до вух беруши і намагайся засинати, добре? — однією рукою вона прошустрила подушку, щоб знайти вушні затички, іншою вже вкрила онука ковдрою.

— Я можу мамі допомогти? Їй боляче… Мені страшно за маму!

— Ні, ні! Тобі туди не можна! Все добре, Юра, маленький, не засмучуйся… Намагайся засинати… Не можна шуміти, а то мамі буде гірше…

— Але… але… — крізь сльози казав хлопчик, відчуваючи бабусеві пальці у своїх вухах: вона засовувала туди беруши.

— Все добре, — ці слова Юра вже ледве чув, але відповідати забоявся.

Тепер Юра нічого не чує, але багато уявляє і далеко неприємних речей. На жаль, попередньо йому снився жахливий сон, і ланцюжок негативного мислення ще не обірвався. Дитячий мозок генерував найгірші сценарії, не дивлячись на слова бабусі. Подушка потихеньку ставала мокрою — плакав. Дуже переживав і не міг заспокоїтись, йому не вистачало маминих обіймів. Нервував аж до світанку — сонце зійшло, і разом з ним пропав страх піти у темний коридор, до вбиральні. Солена вода на щоках неприємно засохла і стягувала шкіру.

Після того, як хлопчик привів себе у порядок, він хотів повернутися до ліжка, але зупинився і кинув погляд на другі двері зали, що виходили у коридор. Хлопчик навіть не намагався спробувати їх відчинити, бо боявся, хоч вже і не було чутно маминого стогнання. Лише звуки, ніби хтось там збирається, одягається… Юра сів на сходинку у дверей на початку коридору і дивився по черзі то на вхідні, то на двері зали. Чекав, коли мама вийде…

Але вийшла не мама. Вийшов високий, худий чоловік з чорним волоссям, в брюках і жилеті на рубашку, що відразу помітив хлопчика і декілька секунд витрищався на нього. Пучок світанку з віконця попадав на бокову частину лиця, пронизуючи око, освітлюючи райдужку. Цей самий погляд незнайомої людини налякав маленького і він почав знов плакати.

— Що ви зробили з моєю мамою?!

— Оу… — промовив середнім голосом чоловік, видно, що він дуже здивований. — Нічого поганого! О, боже… — по його розчуленому обличчю зрозуміло, що він шкодує, що потривожив маленького. — З твоєю мамою все добре!

— Правда? — великі карі очі уставились на чужинця. — Ви її вилікували? — на це питання у незнайомця на обличчі натянулись вуста у посмішці, але він відразу повернув серйозний вираз.

— Так, вилікував… — він не витримує і наближається до Юри.

Присідає і дуже несподівано його обіймає. Юра відчув його парфуми в суміші з ароматизованими цигарками і легкий перегар, а також великі теплі руки, що стискали його маленьке тіло.

— Мені дуже шкода… Я не знав про тебе, вибач, — чоловік трішки відхилився від нього і чуттєво подивився на маленького. — Люби свою маму попри все… Добре?

В цей момент Юра відчув дещо дивне. Не дивлячись на те, що то суцільний незнайомець для нього, він якось розлив тепло у його душу…

— Добре…

— Молодець, — після цього чоловік огортає його щічку своєю долонею і м’яко цілує у лоба. — Іди спати далі, мати зранку тебе збудить, я певен. І не плач, добре? Все гаразд, малий, — ніжно протирає щоки великими пальцями.

— Дякую… Дякую! — хлопчик наївно приймав усі його слова та дії. Йому дійсно ставало спокійніше.

Цей несподіваний, дещо недоречний від незнайомої людини поцілунок у лоба викликав дивні почуття у маленького Юри, які він в силу віку зрозуміти не міг. Але це точно було щось позитивне, бо красива зовнішність і добрі слова зробили своє діло. Ось незнайомець вже одягнув своє довге пальто, кидає останній погляд на дитину, від чого вона тихесенько, зачаровано вимовляє: “Залишся…”. Чоловік посміхається і прощається, закриваючи за собою двері.

Примітка автора: вибачте за можливі помилки, вперше пишу українською. Це для мене досить складно, але я намагаюсь ♥ Також я ілюструю персонажів цієї історії в моїй інсті — тиць! І знімаю  тікток 🙂 Прохання, якщо для вас тут є щось неприйнятне — кидайте цей оріджинал у забуття і мене теж, не пишіть нічого (мітки всі проставлені, аби розуміти, про що тут буде).

Додати до улюблених